Человек "среди моря крови и беды"

Четверг, 30 сентября 2004, 20:59
На останньому львівському Форумі видавців столичне видавництво "Діокор", яке спеціалізується на українознавчій літературі (Донцов, Міхновський, кобзарі, отамани 20-х рр. тощо), презентувало книжку відомої московської журналістки із "Новой газеты" Анни Політковської. Переклад з російської Івана Андрусяка.

"Друга чеченська" – це і назва книжки, і стан, у якому вже понад п'ять років живе Росія. Тож, і книга не тільки про війну на Кавказі – по-російські "бессмысленную и беспощадную", але й про те, як живе Росія, про цинізм її правителів, про доброту й бідність її людей.

Я багато років стежу за публікаціями Анни Політковської, і значну частину нарисів вже читав у чи не останній ліберальній, отже, антипутінській і антигебістській "Новой газете". Для більшості ж українців її чесне, гостре, і повне сліз болю і неможливості чимось іншим допомогти, слово стане одкровенням. Так про цю безумну війну не пише ніхто. Лише Політковська – добра і відверта жінка, яка називає зло злом, і яка здатна робити добро іншим.

Маю за честь особисто знати Анну Степанівну. Вона радо погоджувалася двічі приїздити з Москви до Києва на запис програми "Подвійний доказ" на 1+1, буквально на пару годин. Часу на теревені і задушевні спогади не було. І тому тільки із книжки дізнався, що Політковська є українкою. Її дівоче прізвище – Мазепа! Виявляється, що її батько родом із села із дивною назвою Костобобр, що у Семенівському районі, на кордоні трьох слов"янських держав в Україні.

Рейд Басаєва і перемога Путіна

Варто нагадати, що хронологія північнокавказького мракобісся і середньовіччя, яке і називають "другою чеченською", сягає липня 1999 року, коли загони чеченських бойовиків-ваххабитів на чолі з Шамілем Басаєвим удерлися на територію кількох високогірних аулів Дагестану (Карамахи, Ботліх, Чабанмахи та ін.).

Як відзначає дагестанський дослідник Кафлан Ханбабаєв, статут військово-політичного угруповання "Конгрес народів Ічкерії та Дагестану" (керівником якого, власне, і був Басаев) містив положення про неминучість об'єднання двох республік у єдину ісламську державу. Тоді ж керівник "Об'єднаною армією дагестанських моджахедів" Хаттаб заявив, що його метою є створення ісламської держави від Чорного моря до Каспійського.

Чимало експертів відзначають, що рейд Басаєва став справжнім подарунком президенту Путіну, якому для перемоги на президентських виборах якраз і не вистачало "маленької переможної війни". Так і сталося.

Ваххабіти у Дагестані, вибухи житлових будинків у Москві, антикавказька і антимусульманська істерія у російській пресі і на ТБ – все це складові перемоги Путіна. І, як бачимо, початку кінця Росії.

Власне, із того часу і почала писатися ця книга. Це, по суті, замітки невоєнного кореспондента, оскільки Анна практично не пише про хід бойових дій, її герої – жертви війни. Причому як скривджені федералами, так і бойовиками. Фактів вистачить не на один нюрнберг...

Головний редактор "Новой" Дмитро Муратов свого часу навмисно запропонував саме цивільній людині поїхати разочок у Чечню, щоб незамуленим оком побачити, а потім написати правду про те, що діється. Тому Анна і взялася фіксувати на плівці і переносити на папір життя звичайних людей. За її власним визнанням, "на голови яких упала війна".

"...Їжджу в Чечню щомісяця, починаючи з липня 1999 року (від подій так званого "рейду Басаєва на Дагестан", що спровокував потоки біженців з гірських сіл і всю наступну другу чеченську). Природно, сходила всю Чечню вздовж і впоперек. Бачила багато горя. Головне з якого – те, що багато моїх героїв, про кого писала протягом цих років, - тепер мертві".

Ромео і Джульєта

Без сліз не можна читати главу, де розповідається про життя і побут її добрих знайомих – поетеси Вікторії та її чоловіка Олександра. Прізвище їх, до речі, українське – Джури.

"...Все зрозумієш.
А відчуть – не зможеш:
Бо біль чужий – гіркий, а не болить.
До самокатування, до мандражу,
До хрускоту в суглобах – інвалід..."


Так, Сашко й Віка – інваліди. З дитинства. Першої групи. Пересуваються на милицях. Як пише Політковська, "їхні опорно-рухові апарати на пару страйкують". Тож, свій розтягнутий на все життя медовий місяць вони проводять у темній кімнатці у розбомбленому будинку у Грозному, де, якщо вірити кремлівським пропагандистам, "відновлюється життя".

У них немає води, газу, світла, тепла, грошей. Та все одно – вони щасливі, бо разом.

"...Ми тут ще. Поки що – вціліли.
Як кажуть, "милував Господь".
Чи, може, ще не долетіли
Снаряди, що шматують плоть?..
Ми тут живем без світла і води.
Посеред моря крові і біди..."


Таких унікальних у своїй жахливій звичайності історій у книзі десятки.

Граната біля серця

До речі, чимало з російських офіцерів розуміють, що їхні генерали і полковник Путін як головнокомандувач ведуть, м"яко кажучи, не туди.

Політковська розповідає, що узимку 2004 року у майже стертому із землі Джохарі-Грозному федерали знищили т.зв. "джамаат", законспірований осередок ваххабітів. Туди входили 16-18-літні хлопці, яких навіть цинічній і брехливій кремлівській пропаганді важко назвати "законченными террористами". У першу війну вони ще під стіл ходили, а на початок другої їм було 11-13 років. За знищення "бандитів" доповіли у Москву і, треба розуміти, встигли обмити чергові зірочки на погонах.

Через три місяці контррозвідники з'ясували, що на місці знищеного джамаату виріс ще один, із аналогічною кількістю і віком членів. Федерали розгублені. Вони риторично питають "що ми можемо цьому протиставити?", і самі ж відповідають – "ми нічого не можемо ЦЬОМУ протиставити".

Це було реакцією на те ЯК ці майже діти вибрали собі смерть. Коли їх мали намір заарештувати, вони спершу відстрілювались. Відтак, попросили дати їм десять хвилин часу. Вибух! Вони зв"язали один одного, лягли впритул, поклавши гранату на груди... І все.

У передмову Анна встигла вписати гіркі слова про події 22 червня поточного року в Інгушетії. Тоді, нагадаю, загинули 98 осіб – бойовики практично без проблем захопили колишню столицю республіки Назрань, виставили свої блок-пости і методично протягом ночі знищували представників силових структур. Простих людей не чіпали, відпускаючи додому.

Бо перед тим "...республіку накрила хвиля безсудних страт і нахабних викрадень людей за чеченським зразком. Це коли федеральні ескадрони смерті відзвозять людину в невідомому напрямку, і сліди її на землі губляться. Наш новий "37-й рік": родини викрадених ніде, у жодній владній структурі, не могли знайти відповіді на питання, куди поділися їхні рідні, а правоохоронні органи республіки боягузливо не реагували, коли мали справу з цими розправами, або й ще гірше, брали в них участь. Усе йшло до того, що самосуд, організований від імені держави, спричинявся до відповідного самосуду, влада буквально штовхала молодь у гори, тому що немає ефективнішого методу народження месника, ніж організоване, "рукотворне" чекання, що цієї ночі прийдуть і за тобою, і хоча ти ні в чому не винен, тебе почнуть так катувати, що ти підпишеш усе...".

"Танці" бабусі Розіти

Або згадаймо історію Розіти із села Товзені, якій "вже чимало років". Віку жінка не називає, але відомо, що вона виростила дітей, і вже має онуків. Молодша онука, яка не говорить російською, тим не менше, бігає по кімнатам бідного будиночку і кричить – "Лажись! На пал!".

...Її бабусю федерали забрали посеред ночі і навіть не дали одягнутись. Бо такі традиції у "боях познавшей радость побед" російської армії, яка, за словами її головнокомандувача, веде боротьбу зі світовим тероризмом. Не знаю, не бачив боїв росіян із демонізованим Бен Ладеном, але ось Розіту посеред зими кинули на 12 діб до земляної ями!

Ще раз – для тих, хто не допетрав з першого разу. Літню жінку... Взимку... На дванадцять днів... У холодну і відкриту снігові і дощеві яму... Глибиною, до речі, у 1,2 метра... Тож, довелося провести ці найжахливіші дні свого життя навпричіпки. Слава Богу, один із солдатів-охоронців виявився напівлюдиною, і кинув літній жінці шматок паласу. Вона його постелила під себе. Дуже доречно, бо у туалет цієї "антитерористичної" війни, як водиться, не виводять.

Офіцери з ФСБ, вимагаючи визнання-самообмови, брали Розіту на допити, де накручували на її пальці оголені дроти:

"Так, я дуже кричала, коли струм пускали. Але все інше витерпіла мовчки. Боялася ще більше їх розлютити.
Феесбешники примовляли при цьому: "Погано танцюєш. Додати треба", - іменуючи "танцями" конвульсії Розітиного тіла. І додавали.
- А що вони хотіли?
- Нічого не запитували..."


А тим часом росіяни наказали родичам збирати гроші. Викуп. Ті обійшли усіх сусідів і повернулися ні з чим – затребуваної суми не зібрати ніколи. Офіцери виявилися зговірливими – бо одразу ж зменшили суму у десять разів.

Залишається додати – все це відбувалося на околиці села Хоттуні, де дислоковано 45-й повітрянодесантний і 19-й парашутний полки Міноборони та силу-силенну підрозділів МВС, ФСБ і Міністерства юстиції Росії. Полковник Олексій Романов, "афганець" і "чеченець", командир того самого 45-го полку, не стидаючись, визнав, що земляні ями пристосували для утримання "бандитів" за наказом командувача угрупованням генерала Баранова.

"Басаєвська бойовичка"

Анна Політковська описує лише те, свідком чого була, або те, що їй розповіли безпосередні учасники подій – з обидвох уявних ліній фронту. Моторошні розповіді новітніх "кавказьких бранців" про умови утримання та методику проведення боротьби з терористами можна було б списати на перебільшення антиросійськи налаштованих чеченців. Якби не...

Якби журналістська вдача не подарувала Політковській можливість одного разу перевірити – як страшно потрапити до чекістських лап – на собі.

"Спочатку більше години примусили стояти прямо посеред роз’їждженого поля. Потім приїхала броньована машина з оброєними бійцями і старшим лейтенантом невідомої воєнної етиології. Схопили, пхнули прикладами, повезли. "Документи в тебе фальшиві, твій Ястржембський – прихвостень Басаєва, а ти бойовичка...".

Далі потягнулися багатогодинні допити. Молоді офіцери, змінюючи один одного, не представляючись, лише вкрадливо нагадуючи, що вони з ФСБ, і командир їм тільки Путін, обернули справу так, що свобода закінчилася: дзвонити й ходити не можна, речі на стіл... Найогидніші деталі допитів волію опускати – через їхню абсолютну непристойність. Однак, саме ці деталі стали головним підтвердженням того, що всі розповіді про мордування й катування в 45-му полку – правда.

Періодично до завзятих молодих підключався старший – підполковник із смаглявим обличчям і темними тупуватими витрішкуватими очима. Він відсилав молодняк із намету, вмикав музику, яку вважав ліричною, і натякав на "благополучний результат" за умови деякої зговірливості.

У перервах між підполковником "молоді" знущалися, вміло надавлюючи на больові точки: розглядали фотографії моїх дітей, не забуваючи при цьому сказати, що б із ними варто вчинити... І так три години поспіль.

Нарешті підполковник, що періодично рвав сорочку на грудях – мовляв, кров тут проливаю, -- сказав, діловито глянувши на годинник: "Пішли. Буду тебе розстрілювати".

Вивів із намету, а було вже геть темно. Хоч в око стрель – у цих місцях. Пройшли небагато, і підполковник вимовив: "Хто не сховався – я не винен". І раптом усе довкола запалахкотіло переривчастим вогнем, заскреготало, страшенно загриміло й завило. Підполковникові дуже сподобалося, що я з жаху присіла. Виявилося, що це він підвів мене прямо під реактивну установку "Град" у момент бойового залпу. "Ну, пішли далі".


Потім Анну повели нібито в "лазню" – наказали роздягатися. Відмовилася. Далі – у бункер, де їй довелося прожити майже три доби. На стіні плакат: "119-й парашутно-демсантний полк. 18 його військовослужбовців удостоєні звання Героя Росії".

Напоїли чаєм. Відпила – і відразу попливла голова, ноги стали ватяними... Як це нагадує зовсім недавню історію із тим, що саме пані Політковську путінська влада 1 вересня 2004 року, у перший же день бесланської трагедії боялася чи не більше терористів і отруїла в літаку. І знову "чайком"! Анну Степанівну тоді лікарі ледве витягнули з того світу, честь їм і хвала.

А та, "розстрільна", історія закінчилася на диво добре – на базі окупаційних військ у Ханкалі, де сів вертоліт, який мав везти Політковську, як було сказано, "у ФСБ". Її відбили якісь озброєні люди. Вони виявилися співробітниками військової прокуратури, яким хтось дав "наводку". З’ясувалося, що оті армійсько-гебістські тварюки ще й обікрали жінку – із її речей залишилося тільки журналістське посвідчення.

Це правда. Це жахлива історія ХХІ століття, яку справді не можна читати без брому.


Читайте також статті автора:

Про уродов и людей

Нация без будущего



powered by lun.ua