Заснована Георгієм Гонгадзе у 2000 році

Гарант чи колаборант?

Микола Дорошко, для УП _ Понеділок, 17 травня 2010, 15:43
Версія для друку Коментарі231
Фото УП

Одним із визначальних мотивів для тих громадян України, що віддали свій голос за чинного президента України, була його обіцянка забезпечити скоординовану роботу всіх гілок влади задля виходу держави з фінансово-економічної кризи.

Спостерігаючи за тим, як оперативно нова стара влада вибудувала владну вертикаль зі членів Партії регіонів та тих, хто лояльний до неї, спочатку складалося позитивне враження. Здавалось, що нова владна команда поспішає виконувати й інші передвиборні обіцянки. Передусім - у частині проведення давно назрілих соціально-економічних реформ.

З'ясувалося, однак, що регіонали прийшли до влади задля того, щоби повернути країну в радянське минуле. У час, коли Основний закон СРСР декларував народовладдя, а його 6-та стаття, у якій ішлося про диктат однієї партії, зводила владу народу нанівець.

Підтвердженням цьому є низка суперечливих внутрішньо- і зовнішньополітичних рішень чинної влади, які ставлять під сумнів здатність діючого президента забезпечити виконання 102-ї статті Конституції. У ній зазначено, що "президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина".

Позаяк аналіз "здобутків" чинної влади на міжнародній арені ще потребує ґрунтовного переосмислення їх можливих наслідків, окремі внутрішньополітичні, а надто ті, що стосуються проблеми формування української національної пам'яті, є такими, що свідомо поглиблюють розкол в українському суспільстві.

На них і акцентуємо нашу увагу.

Напередодні 65-ліття закінчення Другої світової війни в Європі, з подачі офіційного Кремля, "нова" влада в Україні здійснила спробу підмінити виважений історичний аналіз наслідків тієї війни -заяложеним ще за радянської доби міфом про Велику Перемогу.

Неукраїнська за своїм персональним складом та ціннісними орієнтирами влада України пропонує українцям забути про понад 10-мільйонні людські втрати, руйнацію народногосподарського комплексу, втрачені ілюзії щодо пом'якшення репресивної політики більшовицького тоталітарного режиму.

Замість цього - втішатися спільним парадом перемоги за участю російських і білоруських вояків у Києві під червоними стягами "спочилого в бозі" СРСР.

Усе це дійство не надто стурбувало б національно свідомих громадян України. Якби за ним не приховувалась цілеспрямована ідеологічна кампанія "нової" влади. Головна мета - дискредитація політики відновлення української національної пам'яті, яку активно впроваджував президент Віктор Ющенко.

Усього за 50 днів свого урядування новий гарант та його команда піддали ревізії, всупереч Конституції й законам, практично всі найвагоміші здобутки в цій царині. Натомість було запропоновано повернути національну пам'ять українців на радянські, читай - російські, рейки.

Цю ревізію було розпочато зі скасування в Донецькому окружному адмінсуді указів про присвоєння звання Героя провідникам ОУН-УПА Бандері й Шухевичу.

Потім було заперечення Голодомору 1932-1933 років як геноциду українського народу, мовчазна згода владної верхівки на встановлення пам'ятника кату українського та інших народів СРСР Сталіну у Запоріжжі. Зауважу, що позиція міністра юстиції Лавриновича є лише "одиноким голосом в пустелі". На додачу - домовленості міносвіти України та Росії про спільний урок пам'яті до Дня перемоги, під час якого рекомендовано зосередитися на "героїчних сторінках спільної історії країн СНД".

Ці дії чи бездіяльність влади є свідченням того, що "п'ята колона" Росії в Україні діє за безпосередніми вказівками Кремля. Вони не замислюються над з'ясуванням суті процесів і явищ, що мали місце в недалекому минулому. А їхня оцінка, на догоду Москві, є тенденційною й спотвореною.

Так, прилюдно називаючи борців за Українську незалежну державу Бандеру й Шухевича "колаборантами" нацистської Німеччини, ідеологи "нової" української влади не мають жодної уяви про те, що поняття "колабораціонізм" стосовно українців, що перебували в 1920-1941 і в 1944-1991 роках під більшовицькою, а в 1941-1944 роках під нацистською окупаційною владою, вживати неправомірно.

Позаяк колабораціонізм як такий виникає виключно там, де існують держави - у Франції, Росії, Польщі, Норвегії тощо.

Українці тоді не мали своєї держави, а відповідно - не було чого зраджувати. Бо колабора́нт - особа, яка свідомо співробітничає із владою іншої країни на шкоду власної держави.

Натомість очільників "нової" влади, які ледь не щодня здають національні інтереси України іншим державам, сміливо можна назвати такими, що свідомо зраджують українські національні інтереси.

Адже як інакше можна кваліфікувати виступ чинного президента на сесії ПАРЄ, в якому він заявив, що вважає несправедливим називати Голодомор 1930-х років геноцидом українського народу? Цими словами він не лише зігнорував українське законодавство, але й поглумився над пам'яттю мільйонів українців, знищених комуністичною владою шляхом штучного голоду.

Повертаючи історичну пам'ять українців про події Другої світової війни в русло радянського міфу про "вирішальний вклад народів Радянського Союзу в перемогу над нацизмом", "нова" влада, яка клянеться у своїй відданості курсу України на євроінтеграцію, насправді віддаляє нас на невизначений час від перспективи членства в Європейському Союзi.

Адже одним із вагомих чинників вступу до ЄС є внутрішня консолідація громадян країни, що прагне євро інтеграції. Зокрема, і в суперечливих питаннях недавньої історії, одним з яких є полярне ставлення мешканців Заходу й Сходу України до подій Другої світової та її героїв.

Між тим, не лише в Україні, але й в об'єднаній Європі цей процес, що має назву "примирення національної пам'яті" різних європейських народів, ще триває.

Це складний процес, що витісняє прояви політичної солідарності, як це сталося стосовно оцінки наслідків перемоги над гітлеризмом.

Для половини Європи поразка нацистської Німеччини стала початком комуністичної окупації i створення "залізної завіси". Проте для Заходу Європи важливішим є те, що Червона армія дала змогу перемогти нацизм i покласти край Голокосту.

Як поєднати ці оцінки у свідомості всіх європейців?..

Аналіз минулого показує, що європейський простір, який тривалий час підтримував лише вісь пам'яті, що обертається навколо Німеччини, поступово збагачується новими тенденціями. На авансцену повертаються групи населення, принесені в жертву "пактами примирення". Такі, як, приміром, жертви франкізму в Іспанії, або жертви комуністичної політичної поліції в посткомуністичних країнах.

До цього контексту слід долучити й спроби засудження комуністичних режимів аналогічно гітлерівському, чого наполегливо домагаються представники колишніх комуністичних країн у ПАРЄ. Політичні лідери країн Заходу мають підтримати таку оцінку комунізму заради спокути "ялтинського гріха" 1945 року.

Зробити цей важливий крок варто ще й тому, що у більшості держав пострадянського простору злочини сталінського тоталітарного режиму досі не засуджено. А його головного архітектора, принаймні в сучасній Росії, називають уже не кривавим диктатором, а "ефективним менеджером", який задля перетворення СРСР на наддержаву пожертвував життям мільйонів людей.

Маніпулювання в такий спосіб історією й пам'яттю пов'язане із прагненням декого з тих, хто вчиняв масові злочини й часто-густо досі лишається при владі, "стерти сліди".

Воно проявляється в незліченних формах. Як-от фальсифікація подій, ліквідація доказів, заборона доступу до архівів або їхнє знищення, репресії проти свідків, запровадження цензури та переслідування тих, хто інакше висвітлює ці події.

До кінця лютого 2010 р. здавалося, що все вищесказане не стосується України.

Але наступні після виборів президента події змушують визнати правомірність передбачення Горбуліна й Литвиненка, надрукованого ще у вересні 2009-го в статті "Великий сусід визначився. Що Україні робити далі?" - про рішучий наступ Кремля на українську незалежність у найближчій перспективі, у тому числі й у гуманітарній сфері.

Позаяк, зазначали автори статті, "у Кремлі усвідомлюють, що історичне "вікно можливостей" щодо України для Москви доволі коротке і може зачинитися вже десь після 2015 року, після становлення нового покоління українських еліт".

Проте до цього застереження ні український політикум, ні соціум не дослухалися.

В результаті, на посаді президента України опинився васал Москви, який за перші 50 днів свого президентства вже кілька разів зустрічався віч-на-віч із президентом і прем'єром Росії, і без особливих вагань погодився на здачу українських національних інтересів у питаннях, що є основою державного суверенітету України.

Таким чином, Росія практично за два місяці отримала те, що було її нездійсненною мрією із часу розпаду СРСР у 1991 році. А саме: забезпечила постійну військову присутність в Україні, надійний транзит енергоносіїв до Європи, унеможливила отримання США територіального плацдарму в безпосередній близькості від російських кордонів, нейтралізувала потенційну ідеологічну загрозу авторитарному режимові.

Успішній реалізації російських геополітичних інтересів якнайбільше посприяла "нова" влада України.

Не секрет, що в Кремлі вважають найбільшою катастрофою ХХ століття розпад Радянського Союзу. А відтак будь-що намагаються реанімувати його в ХХІ столітті. І якщо й не в складі 15 союзних республік, то принаймні з Україною.

Адже Росія без України - не імперія, а звичайна, хоч і з великою територією, держава.

Чи відповідає саме такий курс чинного президента України її національним інтересам? І, чи збереже очолювана такими можновладцями Україна державну незалежність?

Це залежить від відповіді на питання, винесене в заголовок статті.

Микола Дорошко, доктор історичних наук, професор КНУ імені Шевченка, спеціально для УП

IP: 195.178.18.---
Vicont_R _ 23.05.2010 19:45
Довго шукав у Неті, але знайшов підходящий приклад. Рекомендую подивитися усім.

http://letitbit.net/download/7258.7a161c537f263c4ab856a65d4e354755/Moskaliv_rizut_yak_svenej.rar.html

Отак буде й на Україні з москалями, якщо вони не схаменуться. Ми своєї землі нікому не віддамо, ні на сході, ні на півдні, й бажано, щоб російський флот забрався з Севастополя якомога скоріше. Бо інакше не за горами те ж саме й у Україні – це вже гарантовано.
IP: 178.94.101.---
semenov_arcadi_ _ 20.05.2010 23:03
Валерій К _ 19.05.2010 14:40
З яких-це пір жидок Аркашка став братом слов'янським народам? не псуй повітря!!!!
Відповісти | З цитатою
IP: 194.242.102.---
doteper _ 19.05.2010 13:28
semenov_arcady, не псуй повітря, кацапче.
================================================
да вы не ссыте дерьмократы инакомыслящие кометы мои удалили
IP: 178.94.101.---
semenov_arcadi_ _ 20.05.2010 23:00
не пидоруй я украинец с херсонщины
IP: 99.241.127.---
крижень _ 20.05.2010 18:50
'Президент' Янукович має ввести посаду віце - президента для 'головного патріота' Ющенка. Янукович все може однією лівою, а Ющенко заслуговує посаду по 'понятіям ти мнє я тєбє'. Бо хіба ж не внесок Ющенка став вирішальним в операції захоплення крісла президента Януковичем? А ми, українці, розвісивши вуха, слухали відверту брехню, яку несло оточення бандюгана. Нам не прийшло в голову придивитись до облич цього оточення. А якби ми придивились, то побачили б, то впізнали б знайомих персонажів. Лідер фракції Єфремов 'скромний ворюга', його перший зам і рупор Чечетов - Шариков, 'філософи' В. Колесников і Лук'янов - 'Промокашки'. От ця 'еліта" начолі з Хамом і окупувала Україну. Ці окупанти є представниками Росії. Це не українська влада. Українці мають боротись з нею. Наша занадто інтелігентна опозиція має стати жорсткою і непоступливою, Загарбники не почують порад і рекомендацій. Вони визнають тільки силу. Треба єднатись!
IP: 85.159.0.---
vin_mitya _ 20.05.2010 11:39
plobach2 _ 20.05.2010 10:16
Пане професор, я абсолютно погоджуюсь із змістом Вашої статті. На жаль я не знаю деталей виступу Мєдвєдєва перед студентами КНУ, але чи задавали йому Ви або хто-небудь із студентів запитання подібного змісту або точки зору? Чи він побачив цілковите погодження "українской маладєжи із генеральной лінієй партіі Єдіная Росія"? Ваш Університет є Національним Українським, чи він штампує кацапоїдів? Дякую, якщо десь промайне Ваша відповідь.
================================================
Приєднуюсь до запитання!

ВИБІР РЕДАКЦІЇ
Гліб Канєвський, для ЕП

"Хотят ли русские войны"

У 1999 році, коли завершилася остання каденція Бориса Єльцина, Росія на збройні сили витратила 23,8 млрд дол за цінами 2011 року. А вже наступного року, за правління Путіна, на армію витратили 32,5 млрд дол.

Михайло Дубинянський, УП

Війна і ми153

Реклама:

АВТОРИЗАЦІЯ


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь.
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте