Домовлятися з Путіним безглуздо. Його треба перемогти
Останнім часом з усіх сторін лунає один і той самий безрадісний мотив: українці, мовляв, згущують фарби; НАТО заходить надто далеко; ми не повинні забувати про інфляцію; з Путіним треба акуратніше.
Відвертіше висловився Генрі Кісінджер, який минулого місяця в Давосі заявив, що під загрозою "нової війни [НАТО] з Росією" Україна має погодитися на втрату частини території.
У Німеччині, де уряд Олафа Шольца зволікає з передачею Україні обіцяного озброєння, деякі політики явно думають, що вирішення проблеми енергетичної залежності Німеччини від Росії полягає не в тому, щоб з нею покінчити, хоч би як це не було болісно, але в тому, щоб закрити на неї очі, потихеньку повернувшись до її згубного комфорту.
Не хоче пасти задніх і Еммануель Макрон. "Росію принижувати не можна", – нещодавно знову наголосив він перед тим, як нарешті вирішив вирушити до Києва.
Як же вони помиляються! І яка ж це ознака безсилля, відсутності стратегічного бачення, якими Володимир Путін не забариться всіляко скористатися.
Як один російський мільярдер, близький до Кремля, нещодавно заявив британській журналістці Кетрін Белтон: Путін "переконаний, що Захід знесилиться… і що в довгостроковій перспективі він виграє".
Щоб прискорити нашу капітуляцію, він використовує всі наявні засоби: скорочення постачання нафти й газу, яке ретельно розраховане та створює в цій галузі вкрай напружену ситуацію; дестабілізацію Балкан; шантаж продовольчим дефіцитом, який стрімко перетворюється в Африці на катастрофу та загрожує новою міграційною кризою.
Не кажучи вже про погрозу ядерною зброєю, до якої Путін регулярно повертається, ніби він і справді був би готовий заплатити за свої амбіції та особисту безпеку знищенням усього світу, а заразом і Росії.
Щойно минув його перший подив від моментальної та скоординованої реакції Заходу на вторгнення в Україну, Путін знову зробив ставку на довгострокову перспективу, на внутрішні суперечності Європи й насамперед на нашу слабкість і тотальне нерозуміння, принаймні у Західній Європі, російської імперської свідомості.
Путін, як і його міністр Лавров, був навчений брехати, і брехня – його природний інструмент.
Для нього діалог – це лише спосіб отримати перевагу та просунути свої пішаки вперед, перш ніж знову звернутися до силових методів, коли це буде потрібно.
Переговори чи домовленості на зразок Мінських угод 2015 року, які мали покласти край конфлікту на Донбасі – лише можливість закріпити успіхи, доки не випаде нагода домогтися нових. От так це працює.
Думати, як Кісінджер, що можна повернутись до status quo ante – помилка.
Думати, що Путіна можна змусити вести переговори чесно і що він (нарешті!) поважатиме умови домовленостей – просто смішно.
Якби ми не були такими безпорадними, такими наляканими, такими сліпими, якби ми допомогли переозброїтися Україні ще в 2015-му або розмістити контингент НАТО на її території, хай тільки в якості інструкторів, Путін – який поважає лише один закон, право найсильнішого – ніколи б не ризикнув розпочати цю війну. Якщо дозволити йому отримати хоча б найменшу вигоду з цієї, доведеться готуватися до наступної.
Тим часом їхні ілюзії чи помилкові надії щодо Путіна вмирають важко.
Ось уже декілька десятків років частина Європи, і насамперед Німеччина, в питаннях енергобезпеки сподівається на Росію, водночас ігноруючи застереження кліматологів і відмовляючись зробити енергетичний поворот. Яка марна трата часу і яка удача для Москви!
З початку війни експорт нафти та газу приніс Росії вже 93 мільярди євро, більшу частину з яких вона отримала від Євросоюзу. Це вдвічі більше, ніж 37 мільярдів євро, які США обіцяли Україні. Але тепер ми плачемо, що бензин коштує більше, ніж 2 євро, і починаємо шукати вихід із цієї ситуації. Це обурливо та ганебно.
В Україні також дорогий бензин, а на заправках – нескінченні черги. Але ніхто не скаржиться.
Українці хочуть не дешевий бензин, а зброю та боєприпаси, щоб відбити напад окупантів, звільнити свої міста та повернути втрачені території. І вони мають право.
Напавши на Україну, Путін перевернув порядок, який був установлений у світі після 1945-го. Сподіватися, що його уламки можна склеїти – наївно.
Якщо Путін і його соратники весь час демонструють світові свій оскал і це їхній звичайний стиль вести справи, то за зачиненими дверима вони уважно стежать за реальним балансом сил і розраховують можливі наслідки.
Коли українці завдяки своєму запеклому опору зупинили наступ Росії на Київ, Путін відтягнув свої війська, дозволивши світові побачити жахливі речі, які його "визвольна" армія зробила з мирними мешканцями Бучі, Ірпеня, Мотижина та інших населених пунктів.
Коли завдяки протистоянню Миколаєва наступ на Одесу з боку Криму було зупинено, Путін змушений був тимчасово відмовитися від своїх амбіцій захопити знаменитий порт.
Але тепер, усвідомивши нарешті слабкість своєї погано навченої та наскрізь корумпованої армії порівняно з надмотивованими та нарешті озброєними Заходом військами України, він зосередив усі свої сили на Донбасі, застосовуючи авіацію та важку артилерію, щоб зрівняти із землею місто за містом – це його єдиний спосіб вести війну.
Але і тут його потрібно зупинити і відкинутий назад.
Обіцянки Америки та Великобританії надати ракетні установки далекої дії, щоб прирівняти сили – це перший крок у правильному напрямку. Але цього мало.
Путін – людина, яка у ХХІ столітті веде війну ХХ століття задля досягнення цілей ХІХ століття. Для нього, який тепер порівнює себе з Петром Великим, анексія України – питання екзистенційне, що не має нічого спільного з його претензіями до НАТО. України не має бути, і все.
І немає жодних поступок, дипломатичних ходів чи "розумного" компромісу, які ми могли б йому запропонувати, щоб перешкодити реалізації його амбіцій, щоб зберегти територіальну, політичну та економічну цілісність України, не кажучи вже про її європейське майбутнє.
Вимагати від українців припинити військові дії та перейти до чергових мінських переговорів означає підготувати ґрунт для повторного вторгнення в Україну за кілька років, коли Путін відновить свою армію та поповнить ресурси людей, зброї та боєприпасів. І якщо він до цього часу помре, але його режим збережеться, то його наступник зробить те саме.
9 травня у Страсбурзі Еммануель Макрон у контексті можливих переговорів із Росією послався на принизливий для Німеччини Версальський договір, який у 1918 році "зруйнував шляхи до миру".
Що ж до Веймарської республіки, цього прекрасного демократичного експерименту, це дійсно правда; але Макрон, мабуть, зовсім не розуміє історичного моменту, в якому ми зараз живемо.
Якщо у Москви і був 1918 рік, то настав він у 1991-му. У той час, так само, як у Німеччині 1930-х після розпаду Веймара, в Росії надовго прийшла влада фашистська, реваншистська і до того ж абсолютно корумпована, яка знищила громадянське суспільство та його життєдайні сили, захопила для свого власного збагачення всю економіку та відкинула демократичний світ і порядок, що лежить в основі нашої спільної безпеки та мирного життя.
Нині не 1918 рік, а 1939-й. І як і у випадку з гітлерівським Третім рейхом, у якийсь момент на шляху до миру буде потрібно тотальне знищення режиму Путіна, який, що б не думав "колективний Захід", не є для Росії іманентним.
Для Польщі, країн Балтії та Центральної Європи – це очевидність, про яку вони кричать щосили; американці нарешті це усвідомили, і тепер вони працюють над цим спільно з британцями; навіть фіни і шведи, які одномоментно відмовились від 80-річного нейтралітету й почали шукати захисту в НАТО, бачачи в ньому свою єдину гарантію проти зростаючого божевілля російського режиму.
І навпаки, у Західній Європі наші лідери, як і раніше, скуті своїми міфами, інтелектуальною лінню та моральною слабкістю, що зумовлено надто тривалим миром.
Вони начебто весь час схиляються до компромісу. Нерідко йти на компроміс справді потрібно; але в нинішній ситуації це означатиме крах європейських ідеалів і лише підлиє олії у вогонь путінських амбіцій.
Тільки безумовна поразка російських військових сил в Україні може повернути щось на кшталт безпеки на континенті. І лише за умови такої беззастережної поразки можна буде вести діалог з Росією і досягти скільки-небудь надійних домовленостей.
Без беззаперечної та безумовної перемоги України будь-яка дипломатія буде або балаканиною, або капітуляцією.
"Росію принижувати не можна". Впродовж останніх 20 років чим більше ми йдемо на поступки Росії, щоб пожаліти її, тим більше Путін кричить, що його принижують, тим часом, як для нього приниження співрозмовників – це ціле мистецтво.
Вражає те, що ми продовжуємо грати у його ігри. Насправді ж Путін принижує себе сам. Тим, що претендує на місце у лавах сильних світу цього, але не поважає найпростіших правил.
Тим, що має за ніщо і порушує права людини, коли це йому на руку, у Чечні, Грузії, Сирії і тепер Україні. І тим, що він розв'язав війну, маючи армію жалюгідну, безглузду, архаїчну, яку грабують і морять голодом власні генерали.
Якщо він дійсно ображений на нас за це й ображений смертельно, нам варто не вибачитись перед ним, але дати хороший урок і поставити на місце, на яке він заслуговує.
На місце, яке він вибрав сам.
Джонатан Літтелль
