Чередование в сорняках, нежелательная публичность и лего-Призрак. История Андрея Пильщикова ("Джуса") глазами его мамы

У сьогоднішнього опору українців російській збройній агресії немає єдиного обличчя. Безкрайня мозаїка війни складається з мільйонів облич тих, хто воює і працює задля перемоги.

Проте, приміром, якщо спитати українців, кого вони асоціюють із сучасною вітчизняною авіацією, найчастіше будуть згадувати про "Привид Києва". І хоча Привид – це історія не про одну людину, а загалом про пілотів 40-ої бригади тактичної авіації, але легенда про нього має єдиний візуальний образ. Той, що зображений на київському муралі: пілот у шоломі в кабіні літака показує великий палець.

Ця світлина була зроблена ще до повномасштабного російського вторгнення, і позував для неї льотчик із позивним "Джус".

Той же позивний найчастіше можна почути, якщо спитати західних політиків і військових, кого вони асоціюють із українською авіацією.

Його носій, 30-річний пілот Андрій Пільщиков, загинув 25 серпня цього року на Житомирщині внаслідок зіткнення двох українських літаків. За кілька днів після того як стало відомо, що Нідерланди та Данія дали зелене світло на поставку F-16 в Україну, а українські льотчики відправились на навчання для подальшої роботи на цих винищувачах.

І в тому, що одного дня Україна отримає F-16, є велика заслуга Пільщикова. 

У 2022 році він увійшов до адвокаційної групи, яка просувала передачу винищувачів F-16 Україні, з'їздив на зустріч із урядовцями в Сполучені Штати та дав десятки інтерв'ю західним медіа.

Американські політики та іноземні глядачі побачили перед собою харизматичного українського військового, який добре знався на своїй справі. А також міг переконати в тому, що Україна не тільки вкрай потребує F-16, але й здатна швидко опанувати керування ними. 

"Після загибелі Андрія мені багато хто пише, що дуже шкода втрачених можливостей", – каже його мати, доцентка Харківського національного університету радіоелектроніки Лілія Авер'янова. І це не просто слова співчуття матері, яка переживає трагедію. Це визнання того, наскільки багато Джус значив для майбутнього українських Повітряних сил.

В інтерв'ю УП Лілія Авер'янова розповіла, як Андрій прийшов до мрії стати військовим льотчиком. З яких причин за кілька місяців до повномасштабного вторгнення він вирішив не продовжувати свій контракт у Збройних силах. Чому навряд би радів посмертному званню майора. Та чому один із найвідоміших лобістів надання F-16 Україні не потрапив до першої групи пілотів, яких відправили навчатися на цих винищувачах.

Далі – її пряма мова.

Як Андрій полював за літаками у бур'янах

Коли Андрій полюбив небо? 

Мабуть, суттєвим моментом була ситуація із загибеллю його троюрідного брата Владислава Попова, який був найкращим штурманом Харківського авіаційного заводу. Він працював на директорському борті Ан-74, який фрахтували для транспортування в Африці. І цей борт був знищений на посадці в Чаді. Шестеро членів екіпажу загинули.

Хоча різниця у віці солідна, вони з Андрієм були нерозлийвода. Те, що життя Владислава обірвалося, для дитячої душі, я думаю, була велика травма. Андрію на той час було років 13.

Тоді він більше зацікавився тим, що Владислав для нього залишив, і особливо фотографіями, ще чорно-білими. Він знайшов так звані спотерські сайти – інтернет-ресурси, де викладають фотографії літаків – і почав ці фото викладати. Через це його розпізнали друзі Владислава і прийняли в свою компанію. Мабуть, вони сформували це стремління більше пізнавати в авіації.

І тоді Андрій почав полювати за літаками. Він ходив під Харківський авіазавод або чергував у бур'янах біля Чугуївського аеродрому, замаскований під траву, щоб його не помітили. І фотографував, коли там щось злітало. І виходило, що іноді Андрій був єдиний, хто встиг спіймати той літак. Я просила: "Бери хоча б побільше води з собою", – тому що там спека неймовірна.

Британське видання "AirForces Monthly" робило публікації про українську авіацію. І редактори знайшли ці фотографії й почали публікувати – тому що інших фото потрібних їм літаків не існувало. І це Андрія надихало.

Він ходив у військовому камуфляжі й берцях навіть у школу – йому це дозволили. Хоча в нашій родині не було військових. Його батько був конструктором космічних тренажерів для Зоряного містечка. То всі думали, що при технічному складі мислення Андрій буде теж якимось авіаконструктором, дизайнером. Натура в Андрія була не військова. Я йому казала, що ти зі своїм характером дуже будеш тяжко комусь підпорядковуватись.

У 9 класі, здається, коли він вже став затятим спотером, він спілкувався з колегами з інших міст. І вони йому написали що в Україну їдуть спотери з Великої Британії – пофотографувати літаки й інше, що пов'язано з авіацією. 

Ці спотери не розуміли, що вони потрапляють на спілкування зі школярем. Один із них був з апарату Палати лордів британського парламенту. Для Андрія це був досвід такого шокового спілкування зі справжніми носіями англійської мови. І, зрештою, це переросло в дружбу з дорослими колегами.

Коли Андрій отримав паспорт і можна було маму ні про що не питати, то перше, що він зробив – записався у наш аероклуб у Коротичі на стрибки з парашутом. Звісно, мені він нічого не сказав про це. 

І от одного вечора заходить додому вже не маленький хлопчик, не школяр, а заходить такий втомлений чоловік. Пережиті емоції його так змінили.

Я думаю, що йому треба було випробувати себе: чи він це витримає. Тому що він розумів, що парашутні стрибки потрібні для льотчиків. Але те, що це буде заради військової авіації, я не думала.

З цивільної авіації у військову

Андрій вступив у цивільний Авіаційний інститут на спеціальність обслуговування повітряних суден. Там він побачив народні дружини, хозработи, інші радянські традиції. І це не додавало йому оптимізму.

В другому семестрі в нього сформувалася апатія до навчання. Я вивела його на розмову: в чому справа. Він сказав: "Мама, ти що, не розумієш? Я хочу піти у військовий університет на льотчика". Це було весною 2011 року. 

На момент закінчення університету ми по льотній книжці подивилися, скільки і на яких літаках він літав, і порахували, що держава витратила 7 мільйонів гривень тільки на авіаційне паливо. Я вже не кажу про витрати на навчання, харчування і все решта. Це підкреслює, наскільки важливо берегти здоров'я пілотів, створювати безпечні умови навчання на їхніх навчальних базах.

"Хлопець збирається на війну"

Я злякалась не у 2022-му році, я злякалась у 2014-му, коли все це почалось (війна з Росією – УП).

Андрій вже був на 3-му курсі, їм дозволили жити вдома. 6 березня в них був наказ по університету – треба було повернутися у казармений стан. І я вперше побачила, як хлопець збирається на війну.

Харківський університет Повітряних сил перетворився на цитадель. Якщо хорошо газанути на танку, через годину росіяни будуть у центрі міста, і перше, що вони зустрінуть – цей університет.

Тоді це дійсно був шок. Я бачила, як готувався цей університет до оборони. Ніяких бронежилетів, ніяких касок не було. Це була ситуація Майдану, коли люди мали захищатися голими руками.

Один із них

Навчання 2018 року – це був величезний прорив (у жовтні 2018-го в Україні відбулися багатонаціональні військові навчання "Чисте небо", в якому взяли участь близько тисячі представників із 9 країн; керували навчаннями командувачі з України та США – УП). 

У 2018-му році Андрій дуже задружився з деякими американськими пілотами. Андрій підлаштувався під формат американського льотчика, надягнув не форму, що їм видають, а льотний комбінезон. Він мав бути одним серед них, щоб вони бачили, що щось схоже на їхню авіацію в Україні є. 

Може, в якійсь мірі це був блеф з його сторони, але конструктивний блеф. Андрій з усіх сил намагався показати, що ми не гірші.

Познайомившись із американцями, Андрій дізнався багато традицій: і радісних, і безрадісних. Одного разу втратили екіпаж, де був його друг, і він тоді вперше побачив традицію зі спалюванням піаніно (на Вінниччині під час "Чистого неба" впав літак Су-27, загинули український та американський пілоти; щоб віддати данину пам'яті загиблому екіпажу, на аеродромі Старокостянтинова військові спалили піаніно – УП). Він надіслав мені відео, і я тоді подумала: не дай Боже дожити до того, щоб палили піаніно по ньому.

(Щоб вшанувати пам'ять американських пілотів, які загинули на завданні, їхні побратими спалюють піаніно на злітній смузі. Після авіакатастрофи на Житомирщині військові так само попрощались з Андрієм Пільщиковим, В'ячеславом Мінкою та Сергієм Проказіним. На піаніно, що встановили на злітній смузі, зіграли "Адажіо" Альбіноні, а потім спалили інструмент – УП).

@air.force.ua #авіаціяукраїни #авіаціязсу🇺🇦 #назавждивнашихсердцях #juice #pilot #aviation ♬ Summertime Sadness (Wren Remix) - Wren

Я граю на піаніно, в мене воно є вдома. І тепер перше, що я зроблю, повернувшись до Харкова – винесу його з хати.

Як з'явився "Джус"

Його позивний – "Джус" – з'явився пізніше. 

В 2019 році Андрія та кількох хлопців з інших бригад запросили на авіабазу в Каліфорнію. Його підняли на F-15, він відчув, що це таке. Він побачив характерні жести, якими пілоти обмінюються один з одним, і, повернувшись, привчав до них хлопців. 

А позивний йому дали на вечірці. Пілоти почали обговорювати, що вони про Андрія знають. І згадали, що він не п'є алкоголь, а замовляє сік (англ. juice – УП).

Така традиція, що перед отриманням позивного пілот має пройти випробування – з'їсти сире яйце з шкаралупою. Він би в житті таке не зробив. Але Андрій все ж таки кладе яйце до рота, гризе і ковтає.

Так йому дали ім'я Джус. Наскільки мені відомо, це єдиний раз, коли українському пілотові дали позивний саме за американськими традиціями.

Це спілкування вийшло за межі військової служби. Зараз ті люди згуртувалися й заснували фонд підтримки українських льотчиків Wingmen for Ukraine. Ця дружба спрацювала зараз.

Андрій сам по натурі волонтер. Ми збирали гроші йому на квартиру, і якось він мені каже, що думає купити військові облігації. А я йому відповідаю: найкращим вкладенням твоїх грошей буде зараз зберегти життя твоїх хлопців. 

Була ситуація з вертольотчиком, який сильно вдарився головою об скло при гальмуванні. І тоді Андрій віддав збережені гроші, щоб купити на них шоломи для побратимів. Навіть рука не дрогнула.

"Кому ти потрібен?"

У 2021 році закінчувався його 5-річний контракт, і треба було його поновлювати. В цілому було б, може, і непогано, щоб він далі служив.

Але Андрій багато чого побачив зсередини. Всілякі невластиві льотчикам роботи, що виходили за межі їхніх нормативних документів, але ніхто на ці порушення не реагував. Понаднормові чергування, коли молодь мала там сидіти цілодобово, а старші офіцери йшли додому. Багато було проблем у міжособистісному спілкуванні, коли люди, користуючись своїм високим положенням, просто хейтили хлопців. 

Вже не кажучи про зарплату, яка була нижче, ніж у київського маршрутчика: могло бути 21-25 тисяч гривень і не більше. Хоча складаючи оцей список негараздів (залишаючи службу, Пільщиков написав великий рапорт про недоліки в Повітряних силах, див. фото – УП), він казав: "Мама, зарплата в цій ситуації – на останньому місці".

Тільки з їхньої групи 5 чоловік вирішили не продовжувати 5-річний контракт. Таких людей відпускати – це про щось говорить. 

Командувач Повітряними силами (з 2015 по 2021 рік Повітряними силами ЗСУ командував Сергій Дроздов – УП) хотів домогтися підписання наступного контракту. Він розумів, що відпустити п'ять молодих льотчиків – це скандал, і хотів залагодити його грубим тиском.

Андрію цей генерал сказав: "Кому ты нужен! Ты уволишься и будешь на базаре мороженого хека на горбу носить". Це він каже молодому хлопцю з чудовими навичками!

Моменти такої зневаги – це страшна річ. В результаті хлопці просто йдуть з армії.

"Просто під шкіру їм заліз"

Після повномасштабного вторгнення Андрій сам себе мобілізував. Прийшов у бригаду (40-а бригада тактичної авіації – УП) на ту ж посаду, на якій він був до звільнення. 

Чи міг він не йти воювати? Формально мав всі підстави. Але, звісно, він би ніколи не "відкосив".

Коли Андрій приїхав до Вашингтона (адвокатувати надання Україні F-16 – УП), то цільова аудиторія – конгресмени та сенатори, які самі були військовими – побачили перед собою такого ж, як і вони. Вони фахівці, і він фахівець.

А він вмів спілкуватися – такий запальний був! І вони повірили в українські Повітряні сили. Вирішили, що тут всі такі. Андрій просто під шкіру їм заліз.

Коли він дав перше інтерв'ю на CNN – був із кудлатою бородою. Писали, що це, мабуть, актор, бо льотчики не можуть з бородою літати. Але я хотіла б побачити актора, який балакає на таку тему без папірця!

Авіаційному керівництву не подобалася публічність Андрія. Я не кажу про командувача Повітряними силами, йдеться про рівень нижче. 

Я подивилася: востаннє він з'являвся на державних каналах у лютому цього року. Його начали просто ізолювати, не давати виконувати ту місію, яку він мав підтримувати від імені України. Тому що коли тебе показують іноземні канали, а не українські, то виникає питання: а чому?

Андрій був єдиним у своєму роді насправді кваліфікованим і водночас харизматичним спікером зсередини військової авіації на багатьох інформаційних каналах. І зараз це місце ніким не зайняте.

Він особисто був знайомий із командувачем авіації Нацгвардії США. Дуже погано для держави і для авіації, що ми втратили можливість такої багатопланової, дуже результативної комунікації з західними партнерами. 

Я дуже сподіваюсь, що Андрій заклав якісь незворотні зміни в Повітряні сили. І зараз головне, щоб це не згаяти і підтримати, щоб з цього це нове виросло.

"Його б не порадувало майорське звання"

Весь час, поки Андрій воював, його хотіли змусити підписати контракт. Від підписання контракту під час бойових дій залежало багато можливостей – наступні військові звання, нагороди, виїзди за кордон тощо. 

Андрій принципово не хотів служити за контрактом. Він був мобілізований і зберігав цей статус для більшої свободи дій, яка зрештою і стала вирішальною у справі здобуття F-16 – Андрія не включили в першу групу навчання на F-16.

Він мав би бути вже за кордоном (19 серпня Олексій Резніков повідомив про старт навчання українських пілотів на F-16, а 25 серпня Пільщиков загинув – УП). Але це було принципове небажання, бо він – мобілізований (одним із критеріїв відбору пілотів був підписаний ними контракт зі Збройними силами; Пільщикова включили в другу групу навчання на F-16 – УП). Він казав: "Мама, мені однаково, буду я туди їхати чи ні; головне, щоб хоч хтось поїхав". Але зрозуміло, що він хотів їхати.

Одногрупники Андрія, контрактники, вже є підполковниками. Андрій казав, що якщо ти вище капітана, то ти вже людина воєнної системи, назавжди. Він не хотів цього. Те, що йому посмертно дали майора, його б зараз, мабуть, не порадувало.

***

Зараз жалкую, що ми мало спілкувалися. Ми переписувались. Думала, якщо подзвоню – переполошу, що щось сталося. 

Шкода, що, можливо, щось я йому не сказала. Щось він мені не сказав. Щось я не почула.

Але в нього така здоровенна компанія друзів. Я дивлюся тепер, наскільки інтенсивно і з ким він спілкувався тоді. Це чудова молода компанія волонтерів і прогресивних молодих діячів. І тепер вони мені вже розказують, як воно відбувалося.

Нещодавно я відправила листа до США до компанії Brickmania, в якому дозволила використовувати дані про Андрія. Якщо знаєте, раніше була створена Lego-фігурка з Привидом Києва. А тепер є хороша ініціатива зробити Lego-фігурку саме Джуса в літаку F-16. 

Так хочуть здійснити його мрію – так Андрій опиниться в цьому винищувачі.

Рустем Халілов, УП