"Лише для тебе квітнуть ті кульбабки": спогади колишнього солдата вермахту
Четвер, 9 травня 2002, 18:13
"Боляче було чути, як колишні австрійські союзники кликали нас "німецькими свинями" та звинувачували у тому, як склалася їхня доля. Вони навмисно не помічали того, що перед собою мали не великих нацистів, на чиїх плечах була відповідальність за цю війну, а звичайних солдатів, котрих – як і їх - затяг та "розігрів" безглуздий фатум у той час, коли справжні злочинці та нацисти "посилювали" своєю присутністю запілля…"
"Українська земля гарна. Навіть коли я дивився не неї крізь колючий дріт радянського табору. А навесні здавалось, що ті кульбаби поза дротом квітли лише для мене", - звірявся сивий німець, колишній солдат вермахту на ім’я Райнгольд Барденхайєр. Його здоровий вигляд та спортивна статура на метр вісімдесят німотно запитували: "Ну той що, що п’ять років по війні відсидів в таборі та виснажливо напрацювався на радянську владу?" А вицвілі блакитні очі ніби прошивали запитанням: "Ви зрозуміли мене?"
… Історія знає, хто переміг у цей день 57 років тому в страшній і нищівній війні. Переможці з гордістю тримають свої сиві голови і медалі, засвідчуючи великий гуманізм тої славетної миті – Перемоги над фашизмом. А переможені, складається враження, не здаються й понині. Дивно, але книгарні в Німеччині рясніють виданнями про Третій Рейх, фашизм, Гітлера та його високопоставлених прибічників. Не вщухають правоекстремістські рухи, набирають обертів об’єднання неофашистів. Німецька федеральна служба конституційного захисту наголошує, що ці тенденції зростають, а Конституційний Суд ФРН розглядає скаргу про заборону діяльності Націонал-демократичної партії Німеччини. Один німецький молодик запитав мене минулого року 9-го травня: "Ви перемогли? І заради чого? Подивіться на себе…".
Райнгольд Барденхайєр – один з тих, хто стріляв в наших дідів за часів Великої вітчизняної війни. Він пройшов "Гітлерюгенд" та Східний фронт. Він промовляв "Хайль Гітлер!" та "Зіг хайль!". Проте, Райнгольд Барденхайєр чи не єдиний на тому боці, хто публічно визнав безглуздість цієї війни, - на правду, після її закінчення. "Лише для тебе квітнуть ті кульбабки" – так Райнгольд Барденхайєр назвав свою книгу-щоденник, власну історію про те, як він намагався уникнути, але таки потрапив у радянський полон і всі ті роки страждав, думав, закохувався, дивувався, падав, піднімався, сумнівався і тримався. Заради своєї батьківщини…
"Я був наодинці з нескінченним зимовим ландшафтом, що оточував мене величною тишею та світлою пеленою прикривав жахіття війни. Як гарно піднесена природа над усіма тими речами, які вигадало створіння на ймення людина, щоб вможливити плин складного та жахливого життя. Лише Природа вірно й безперестанно слугує Творцеві та впроваджує Його волю. І тільки людина вважає, що здатна перевершити воління Бога та знехтувати Його порядком. Куди цей шлях заганяє, найліпше доводить моє сьогодення – війна…"
"На десяту ніч втечі я потрапив на селянський двір, який виявився обжитим. В хаті на тлі свічки побачив літню жінку, дівчину років приблизно двадцяти двох та сорокалітнього чоловіка. Стара тихо собі плакала. Чоловік сказав, що вони й самі не мають чого їсти, принаймні поділитись нічим не можуть. Дивлячись на молодицю, він оповів мені сімейну трагедію: "Моя сестра пережила жахіття. Позавчора до хати зайшли троє "вузькооких" (це були солдати з азіатської Росії). Вони хотіли згвалтувати сестру. Рятуючись вона стрибнула в колодязь, що у дворі. Але солдати з садистською радістю витягли її звідти, мене ж потягли на поле й погрожували застрелити. Мати бачила це все. Сестра кинулася їм в ноги, прохаючи помилувати брата. Тоді мене кинули, а її таки згвалтували". Стара заридала вголос, а дівчина дивилася крізь мене…"
"На подружньому ліжку спали двоє російських солдатів, які мали охороняти хату, в яку я заскочив. Ситуація гротескова: загнаний звір стоїть посеред кімнати поруч з мисливцями, які мирно посопують у вранішній тиші. При всім тім, що довелося пережити останнім часом, я посміхнувся: ні я, ні вони долю собі не обирали… Я зрозумів, що ця світлиця – останні години моєї свободи".
"За півгодини ми потрапили на околицю Наугарда. Від містечка майже нічого не залишилось: практично усі будинки були знищені танковими та артилерійськими снарядами. Погорілі німецькі та російські танки були німими свідками тяжких боїв, що тут точилися. Нас завезли в лазарет для полонених. Польський політрук – в російській армії уповноважений слідкувати за політичною моральністю солдатів (у німецькому вермахті такий тип офіцерів з’явився після 20 липня 1944, коли невдало було здійснено замах на Гітлера) – привітав нас. Він чудово говорив німецькою та розповів нам про його часи в Берліні як "шнапсового фабриканта", своє єврейське походження та вчасну втечу з Німеччини, коли тиск нацистів тільки набирав обертів. Я був вражений першою зустріччю з євреєм, який мав усі підстави говорити з нами інакше. Його благородна порода залишила у мене глибоке враження".
"Майбутнє, яке я бачу, пофарбоване у темний колір. Я практично не можу рухатись - зараз мене застрелять. Не я перший. Усе моє життя плине перед очима: дитинство, молодість, війна; у вісімнадцять років на фронт – поневіряння, злигодні, нещастя. І тепер це життя закінчиться? Сплив образ матері. З якою турботою вона нас ростила і виховувала. Найстрашніші рани, які може завдати війна, ятрять серця матерів".
"Травень демонструє свою найкращу сторону – місяць неймовірних надій. Він пасує до думок про повернення додому, про яке тільки й точаться наші розмови. На території табору квітнуть триметрові каштани, соковита зелень яких аж світиться. Ми спрагло дивимося на дерева, бо восени каштанове листя пожовкне й висохне, і ми наробимо "тютюну"! Палити цього чудового травня вельми проблематично. Ті, кого водять на роботу, таємно проносять в табір ягідне листя, його наспіх висушують і з насолодою випалюють. Деінде над табором піднімається зеленувате куриво, від якого тхне як від картопляного вогню… Щоденні турботи нормального полоненого концентруються на двох основних питаннях: де б поїсти та як би посмалити?"
"Роль перекладача, звичайно, не відповідає тій, яку має керівництво табору, проте функціонально вона вельми важлива. Навіть ті полонені, які вже звикли до російської мови начальників, потребують перекладача, коли оголошуються накази по табору. Проте віднайти того, хто однаково добре мовить і німецькою, і російською, складно. Наш перекладач володіє чимось на кшталт ламаної польсько-російської мови. Російську-то він розуміє добре, але як перекладає! В його німецькій відчуваються прогалини – інколи це невтримно смішно. Але страшно те, що він крутій. Час від часу навмисно він так викривляє російські тексти, щоб показати нам, чого варта його постать. На власний розсуд при перекладі він завищує призначені нам росіянами покарання. Навіть коли ми викриваємо ці чорні справи, керівництво табору його підтримує".
"Дуже скоро усі полонені, що не були німцями, ніби забули про свою добровільну приналежність до вермахту, вбачаючи його корінням зла цієї війни. Зважаючи на те, де ми усі перебували, цей крок був зрозумілим. Невеличкі стрічки своїх національних кольорів вони понашивали на роби, щоб зовні різнитися від нас, німців. Ми не протестували. Боляче було чути, як колишні австрійські союзники кликали нас "німецькими свинями" та звинувачували у тому, як склалася їхня доля. Вони навмисно не помічали того, що перед собою мали не великих нацистів, на чиїх плечах була відповідальність за цю війну, а звичайних солдатів, котрих – як і їх - затяг та "розігрів" безглуздий фатум у той час, коли справжні злочинці та нацисти "посилювали" своєю присутністю запілля… Більшість нас, німців, були по саме горло ситі війною та нацистськими закликами. Мабуть, ми відчували себе ще більш обдуреними, ніж
наші іноземні співполонені, тому нападати на нас тепер було тим самим безглуздям".
"Я не знаю, чому цей офіцер обрав саме мене. Коли він підходив, я відчув, що ця людина напідпитку. Удари посипалися один за одним, кожен сильніший за попередній... Скорчений, закривавлений я лежу в його ногах, а він все б’є - б’є - б’є… Через перекладача він повідомляє, що коли я знову поводитимусь ТАК, то покарання матиме інший вигляд – іще страшніший. Потім він йде. Панує тиша. Око палає, на тілі немає місця, якого б не торкнулася його нога… Розпалюється дискусія з приводу того, чому цей офіцер таке вчинив. Лають його, усіх росіян… За годину він знову прийшов і спитав, де я. Офіцер іще п’яніший, ніж був. І знову середина бараку перетворилася на бойову арену. Він схопив мене за шию і почав душити, потім покинув і знову почав бити, доки йому не стало повітря. Нарешті він йде, тепер не промовляючи жодного слова. Всі полонені також мовчать… Я відчуваю себе покинутим і одиноким, незважаючи на ті сорок чотири чоловіки, що стоять навколо мене. У вирішальні моменти життя ти завжди одинак… Скільки минуло часу – не знаю, але він приходить знову. І знову шукає мене. Він вимагає йти за ним, заходить до своєї кімнати і пропонує мені сісти, потім виходить. Я сиджу один та не можу навіть уявити, що зараз буде. Він повертається. В руці тримає велику хлібину з білого тіста, яку росіяни називають "пулки". Він кладе її в мої руки та наказує їсти. Я ж не знаю, що й думати. Я вже давно не бачив хліба, вже не кажу про те, коли їв його востаннє. Що ж коїться в голові у цього офіцера, який двічі забив мене до півсмерті? Може, йому соромно за вчинене?… Сповнений сліз я рву цю "пулку", а офіцер дивиться на мене… Світ не завжди легко зрозуміти…"
"Доля моя, двадцятиоднорічного солдата, який потрапив в полон, це доля мільйонів полонених… Це і несправедлива вимога, і виклик долі одночасно. Виклик тому, що у цих умовах ми повинні зберегти ясний розум, не жаліти самі себе та не здаватися. Я завжди намагався запевнити себе, що ніхто не створив цю ситуацію навмисне. Радше за все, це організаційна слабкість совєтів, які внаслідок капітуляції просто не змогли вирішити проблему великої кількості полонених".
"Нарешті я вдома!"
Пенсіонер Райнгольд Барденхаєр насолоджується життям у мальовничому передмісті Кельна… Для багатьох літніх німців розмови на тему війни – табу.
"Українська земля гарна. Навіть коли я дивився не неї крізь колючий дріт радянського табору. А навесні здавалось, що ті кульбаби поза дротом квітли лише для мене", - звірявся сивий німець, колишній солдат вермахту на ім’я Райнгольд Барденхайєр. Його здоровий вигляд та спортивна статура на метр вісімдесят німотно запитували: "Ну той що, що п’ять років по війні відсидів в таборі та виснажливо напрацювався на радянську владу?" А вицвілі блакитні очі ніби прошивали запитанням: "Ви зрозуміли мене?"
… Історія знає, хто переміг у цей день 57 років тому в страшній і нищівній війні. Переможці з гордістю тримають свої сиві голови і медалі, засвідчуючи великий гуманізм тої славетної миті – Перемоги над фашизмом. А переможені, складається враження, не здаються й понині. Дивно, але книгарні в Німеччині рясніють виданнями про Третій Рейх, фашизм, Гітлера та його високопоставлених прибічників. Не вщухають правоекстремістські рухи, набирають обертів об’єднання неофашистів. Німецька федеральна служба конституційного захисту наголошує, що ці тенденції зростають, а Конституційний Суд ФРН розглядає скаргу про заборону діяльності Націонал-демократичної партії Німеччини. Один німецький молодик запитав мене минулого року 9-го травня: "Ви перемогли? І заради чого? Подивіться на себе…".
Райнгольд Барденхайєр – один з тих, хто стріляв в наших дідів за часів Великої вітчизняної війни. Він пройшов "Гітлерюгенд" та Східний фронт. Він промовляв "Хайль Гітлер!" та "Зіг хайль!". Проте, Райнгольд Барденхайєр чи не єдиний на тому боці, хто публічно визнав безглуздість цієї війни, - на правду, після її закінчення. "Лише для тебе квітнуть ті кульбабки" – так Райнгольд Барденхайєр назвав свою книгу-щоденник, власну історію про те, як він намагався уникнути, але таки потрапив у радянський полон і всі ті роки страждав, думав, закохувався, дивувався, падав, піднімався, сумнівався і тримався. Заради своєї батьківщини…
"Я був наодинці з нескінченним зимовим ландшафтом, що оточував мене величною тишею та світлою пеленою прикривав жахіття війни. Як гарно піднесена природа над усіма тими речами, які вигадало створіння на ймення людина, щоб вможливити плин складного та жахливого життя. Лише Природа вірно й безперестанно слугує Творцеві та впроваджує Його волю. І тільки людина вважає, що здатна перевершити воління Бога та знехтувати Його порядком. Куди цей шлях заганяє, найліпше доводить моє сьогодення – війна…"
"На десяту ніч втечі я потрапив на селянський двір, який виявився обжитим. В хаті на тлі свічки побачив літню жінку, дівчину років приблизно двадцяти двох та сорокалітнього чоловіка. Стара тихо собі плакала. Чоловік сказав, що вони й самі не мають чого їсти, принаймні поділитись нічим не можуть. Дивлячись на молодицю, він оповів мені сімейну трагедію: "Моя сестра пережила жахіття. Позавчора до хати зайшли троє "вузькооких" (це були солдати з азіатської Росії). Вони хотіли згвалтувати сестру. Рятуючись вона стрибнула в колодязь, що у дворі. Але солдати з садистською радістю витягли її звідти, мене ж потягли на поле й погрожували застрелити. Мати бачила це все. Сестра кинулася їм в ноги, прохаючи помилувати брата. Тоді мене кинули, а її таки згвалтували". Стара заридала вголос, а дівчина дивилася крізь мене…"
"На подружньому ліжку спали двоє російських солдатів, які мали охороняти хату, в яку я заскочив. Ситуація гротескова: загнаний звір стоїть посеред кімнати поруч з мисливцями, які мирно посопують у вранішній тиші. При всім тім, що довелося пережити останнім часом, я посміхнувся: ні я, ні вони долю собі не обирали… Я зрозумів, що ця світлиця – останні години моєї свободи".
"За півгодини ми потрапили на околицю Наугарда. Від містечка майже нічого не залишилось: практично усі будинки були знищені танковими та артилерійськими снарядами. Погорілі німецькі та російські танки були німими свідками тяжких боїв, що тут точилися. Нас завезли в лазарет для полонених. Польський політрук – в російській армії уповноважений слідкувати за політичною моральністю солдатів (у німецькому вермахті такий тип офіцерів з’явився після 20 липня 1944, коли невдало було здійснено замах на Гітлера) – привітав нас. Він чудово говорив німецькою та розповів нам про його часи в Берліні як "шнапсового фабриканта", своє єврейське походження та вчасну втечу з Німеччини, коли тиск нацистів тільки набирав обертів. Я був вражений першою зустріччю з євреєм, який мав усі підстави говорити з нами інакше. Його благородна порода залишила у мене глибоке враження".
"Майбутнє, яке я бачу, пофарбоване у темний колір. Я практично не можу рухатись - зараз мене застрелять. Не я перший. Усе моє життя плине перед очима: дитинство, молодість, війна; у вісімнадцять років на фронт – поневіряння, злигодні, нещастя. І тепер це життя закінчиться? Сплив образ матері. З якою турботою вона нас ростила і виховувала. Найстрашніші рани, які може завдати війна, ятрять серця матерів".
"Травень демонструє свою найкращу сторону – місяць неймовірних надій. Він пасує до думок про повернення додому, про яке тільки й точаться наші розмови. На території табору квітнуть триметрові каштани, соковита зелень яких аж світиться. Ми спрагло дивимося на дерева, бо восени каштанове листя пожовкне й висохне, і ми наробимо "тютюну"! Палити цього чудового травня вельми проблематично. Ті, кого водять на роботу, таємно проносять в табір ягідне листя, його наспіх висушують і з насолодою випалюють. Деінде над табором піднімається зеленувате куриво, від якого тхне як від картопляного вогню… Щоденні турботи нормального полоненого концентруються на двох основних питаннях: де б поїсти та як би посмалити?"
"Роль перекладача, звичайно, не відповідає тій, яку має керівництво табору, проте функціонально вона вельми важлива. Навіть ті полонені, які вже звикли до російської мови начальників, потребують перекладача, коли оголошуються накази по табору. Проте віднайти того, хто однаково добре мовить і німецькою, і російською, складно. Наш перекладач володіє чимось на кшталт ламаної польсько-російської мови. Російську-то він розуміє добре, але як перекладає! В його німецькій відчуваються прогалини – інколи це невтримно смішно. Але страшно те, що він крутій. Час від часу навмисно він так викривляє російські тексти, щоб показати нам, чого варта його постать. На власний розсуд при перекладі він завищує призначені нам росіянами покарання. Навіть коли ми викриваємо ці чорні справи, керівництво табору його підтримує".
"Дуже скоро усі полонені, що не були німцями, ніби забули про свою добровільну приналежність до вермахту, вбачаючи його корінням зла цієї війни. Зважаючи на те, де ми усі перебували, цей крок був зрозумілим. Невеличкі стрічки своїх національних кольорів вони понашивали на роби, щоб зовні різнитися від нас, німців. Ми не протестували. Боляче було чути, як колишні австрійські союзники кликали нас "німецькими свинями" та звинувачували у тому, як склалася їхня доля. Вони навмисно не помічали того, що перед собою мали не великих нацистів, на чиїх плечах була відповідальність за цю війну, а звичайних солдатів, котрих – як і їх - затяг та "розігрів" безглуздий фатум у той час, коли справжні злочинці та нацисти "посилювали" своєю присутністю запілля… Більшість нас, німців, були по саме горло ситі війною та нацистськими закликами. Мабуть, ми відчували себе ще більш обдуреними, ніж
наші іноземні співполонені, тому нападати на нас тепер було тим самим безглуздям".
"Я не знаю, чому цей офіцер обрав саме мене. Коли він підходив, я відчув, що ця людина напідпитку. Удари посипалися один за одним, кожен сильніший за попередній... Скорчений, закривавлений я лежу в його ногах, а він все б’є - б’є - б’є… Через перекладача він повідомляє, що коли я знову поводитимусь ТАК, то покарання матиме інший вигляд – іще страшніший. Потім він йде. Панує тиша. Око палає, на тілі немає місця, якого б не торкнулася його нога… Розпалюється дискусія з приводу того, чому цей офіцер таке вчинив. Лають його, усіх росіян… За годину він знову прийшов і спитав, де я. Офіцер іще п’яніший, ніж був. І знову середина бараку перетворилася на бойову арену. Він схопив мене за шию і почав душити, потім покинув і знову почав бити, доки йому не стало повітря. Нарешті він йде, тепер не промовляючи жодного слова. Всі полонені також мовчать… Я відчуваю себе покинутим і одиноким, незважаючи на ті сорок чотири чоловіки, що стоять навколо мене. У вирішальні моменти життя ти завжди одинак… Скільки минуло часу – не знаю, але він приходить знову. І знову шукає мене. Він вимагає йти за ним, заходить до своєї кімнати і пропонує мені сісти, потім виходить. Я сиджу один та не можу навіть уявити, що зараз буде. Він повертається. В руці тримає велику хлібину з білого тіста, яку росіяни називають "пулки". Він кладе її в мої руки та наказує їсти. Я ж не знаю, що й думати. Я вже давно не бачив хліба, вже не кажу про те, коли їв його востаннє. Що ж коїться в голові у цього офіцера, який двічі забив мене до півсмерті? Може, йому соромно за вчинене?… Сповнений сліз я рву цю "пулку", а офіцер дивиться на мене… Світ не завжди легко зрозуміти…"
"Доля моя, двадцятиоднорічного солдата, який потрапив в полон, це доля мільйонів полонених… Це і несправедлива вимога, і виклик долі одночасно. Виклик тому, що у цих умовах ми повинні зберегти ясний розум, не жаліти самі себе та не здаватися. Я завжди намагався запевнити себе, що ніхто не створив цю ситуацію навмисне. Радше за все, це організаційна слабкість совєтів, які внаслідок капітуляції просто не змогли вирішити проблему великої кількості полонених".
"Нарешті я вдома!"
Пенсіонер Райнгольд Барденхаєр насолоджується життям у мальовничому передмісті Кельна… Для багатьох літніх німців розмови на тему війни – табу.
