Свідок відходу Леонід Бородін про останні дні Василя Стуса
П'ятниця, 17 січня 2003, 15:34
Відомий російський письменник, головний редактор журналу "Москва" Леонід Іванович Бородін – останній, хто бачив живим Василя Стуса. Видатному українському поету 6 січня 2003 року виповнилося б 65-ть...
Наприкінці серпня 1985-го, "пєрєстроєчного", Стус і Бородін волею випадку і табірного начальства опинилися в одній камері дільниці особливого режиму установи ВР-389/36, тобто політичної зони у селі Кучіно. Це Чусовський район Пермської області. Урал. Територія неволі, "де все людською мукою взялося...".
З книги без назви
Зараз Леонід Іванович працює над новою книгою, мабуть, найважливішою – автобіографічною. Назви у неї поки немає. Пише про все своє життя, але не у хронологічній послідовності, раз по раз повертаючись у минуле. Бородін люб'язно погодився начитати на диктофон фрагмент спогадів, де мова йде про його товариша Василя Стуса.
"…Будь-яка сумлінна думка про життя здатна завдавати болю. Не мені належить це сумне судження. Його висловив якось Василь Стус – чудовий український поет, який загинув у таборі. Рік був 85-й, у країні вже почалося непередбачуване, але ми в'язні табору особливого режиму, так звані "політичні рецидивісти", тобто "невиправні", тобто приречені на вимирання термінами ізоляції, не знали, не вірили і не сподівалися. Нам було ніколи вірити й сподіватися, ми були зайняті виживанням.
Коли наприкінці літа 83-го, після місячного мотання пересильними тюрмами, я прибув на відомий 36-й, "особливий", там було всього тридцять чоловік. Усім за сорок і за п'ятдесят. У всіх той самий термін – десять плюс п'ять (це максимальний термін, на який, відповідно до Кримінального кодексу, що діяв тоді, могли бути засуджені особи, обвинувачені у проведенні "антирадянської агітації й пропаганди" - В.К.). В усіх – хронічні хвороби і хронічна впертість – ніхто не погоджувався на свободу в обмін на компроміс. Шлях на волю був до смішного простий: потрібно було пообіцяти більше ніколи не висуватися. Оце й все. З політичних я був єдиний росіянин, решта – українці, прибалти, вірмени. Кілька людей сиділи "за війну", один ГРУшник, який перебіг до американців, і потім добровільно повернувся й одержав свій "червінець" замість вищої міри покарання.
Нині зусиллями ентузіастів наша зона перетворена на музей. Відвідувачам розповідають, що це була найсуворіша зона з найжорстокішим режимом. І правда, і неправда. Режим прийнятний, харчування набагато краще, ніж у мордовських таборах, де всі ми пересиділи у різний час. Робота не важка, норми виконували, поводилися нормально. Проте, це була зона на вмирання.
Вмирати почали на початку 80-х (отут Леонід Іванович запнувся, вибачився й виправив у рукописі неоковирне – "почали на початку" - В.К.). Олекса Тихий, потім Валерій Марченко, потім – один за іншим – двоє тих, хто сидів "за війну" (цим евфемізмом називали засуджених поліцаїв – В.К.), потім Юрій Литвин покінчив із собою, Василь Стус. Щораз за кілька днів або за тиждень до чиєїсь смерті всю ніч вив сторожовий собака...
За винятком Юрка Литвина й Василя Стуса у кожної смерті була своя конкретна причина – хвороба. У кожного своя. Але була і загальна причина – найголовніша. Її звали безвихідь.
Що чекало кожного з нас, засудженого формально нібито тільки до терміну ув'язнення? Якщо переживеш "червінець" у клітці – заслання до "ведмежого кута" неосяжної батьківщини в оточенні криміналітету. Важка фізична робота, на яку ми вже були нездатні. Проте, вважали, що і це переживемо. Далі – злиденність, безробіття, безправ'я, постійний нагляд, як правило, втрата родини. Перш за все, щоб жити, потрібно було навчитися не думати про майбутнє. І не знаю нічого більш важкого для душі, для волі, для розуму – це взагалі неможливо присікати, переключатися, відключатися.
Зате під контролем інше: стосунки зі співкамерниками. Коли вже не новачки, коли у віці, коли з'ясовані й заборонені до обговорення всі можливі розбіжності, коли взаємоповага збудована на найміцнішому фундаменті кожною долею перевіреної стійкості. Вона, стійкість, і є основою тюремного товариства. І вторинним є те, за що стоїмо. Не місце і не час розбиратися у тому. Тому український націоналіст Михайло Горинь, який допоміг у найскладніші для мене хвилини: і любий, і дорогий, і завжди бажаний гість у домі. Ми і тепер, зустрічаючись, не з'ясовуємо стосунків, у нього своє – у мене своє. Спільне – зона особливого режиму, де нам було однаково важко, і де кожний допомагав один одному цей тягар перенести, пережити й вижити.
І ще одне спільне: ті, хто не вижив, серед них – Василь Стус. Про нього окремо.
Перед тим як я опинився в одній камері зі Стусом, він тільки-но закінчив переклад збірника віршів Рільке. Під час чергового обшуку у нього вилучили результат його майже півторарічної праці. Обіцяли повернути, якщо там немає антирадянщини. Вважаю, що саме з цього моменту він занедужав.
Занедужала душа. Чи є такі лікарі, які могли б не лікувати, вгадати хворобу, коли вона починає "маятись" (від рос. "маета" – В.К.). Чи є філолог, який зможе зрозуміло пояснити значення цього слова. На прогулянці він ходив з низько опущеною головою по діагоналі загону для прогулянок і повторював ті самі слова однієї і тієї ж пісні...
Ми спілкувалися з ним українською мовою. Стус змусив мене до того з єдиного міркування – показати мені красу його рідної мови. З самого раннього дитинства шанувальник української пісні я вів з ним суперечки на одну-єдину тему: верлібр – приниження російської і, тим більше, української мови, у якій рухомий наголос відкриває незрівнянні можливості для ритму і рими. З запалом читав йому Богдана-Ігоря Антонича – "То чи стогни, то чи струни...". А він перебивав і читав того ж Антонича, доводячи, що верлібр – простір для образів, що у верлібрі поезія доростає до філософії. Філософія вбиває поезію – запалювався я, і читав В'ячеслава Іванова...
Однак, хвороба його душі прогресувала. Він знаходився у тій стадії поетичної зрілості, коли, як я міг припустити, і як мені здавалося, поет неодмінно повинен мати аудиторію. Інакше поетичний дар починає ніби зациклюватися у душі і стає однією з причин його муки.
Усе почалося з того, що у камерах, із ким би він не сидів, створювалася ситуація конфліктності. А немає нічого страшного для камерного буття, ніж напружені стосунки між співкамерниками. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що існували установки "опікунів" з місцевого "гебе", щодо того, хто і з ким може сидіти, а кого у жодному разі разом з'єднувати не можна. Останній конфлікт Стуса зі співкамерником ледь не закінчився побоїщем.
Ми у своїй камері провели нараду й оскільки ані Михайло Горинь, який страждав тоді серцевими нападами, ані Іван Кандиба, сам конфліктер, до пари Стусу не годили, я запропонував себе на роль "розбивки". Тобто я запропонував начальству посадити мене або зі Стусом, або з його напарником. А Стусу підшукати кого-небудь із литовців або вірменів. Місцевому гебісту варіант здався цікавим – звести російського й українського націоналістів на 8 квадратних метрах і подивитися, що з цього вийде.
Російський націоналіст – це всього лише штамп, сам я такої характеристики не визнавав. Як на мене, взагалі сполучення росіянин і націоналіст – абсолютна нісенітниця, яка у певному сенсі принижує зміст цих слів. Я і подібні до мене були швидше "державниками", які відчували неминучість національної катастрофи як наслідок комуністичного правління, і які намагалися, так чи інакше, зашкодити катастрофі. Кожен по мірі свого розуміння.
Зіштовхнути державника з націоналістом – такий був справжній зміст рішення оперів з місцевого гебе. Вже не пам'ятаю, скільки ми просиділи зі Стусом, але задоволення "шефам" не принесли. Стус прекрасно знав російську літературу, до того ж він зумів запалити мене інтересом до польської мови і через місяць я вже без словника читав романи, які були у тюремній бібліотеці. Нам дозволялося передплачувати будь-яку радянську пресу, ми одержували майже всі серйозні літературні журнали. Особливо запам'яталося обговорення роману Сергія Залигіна "Після бурі". Ох, скільки ж було суперечок! Роман пішов камерами, і була спільна думка, що залигінський роман – найбільш значуща подія у літературному житті 80-х. Як з'ясувалося пізніше, на волі роман зовсім не був помічений, що мене здивувало.
Здавалося б, ну і запроторили, перекрили повітря до кінця життя, дайте спокій. Так ні. Звідкись з центра вимагають від місцевих органів систематичної роботи з перевиховання засуджених, ініціативи вимагають, оперативних розробок, і результати їм подавай. Не може такого бути, щоб хоч хто-небудь, хоч один, не прогнувся, соплі не пустив, додому не попросився!… А місцеві органи – хто там? Психологи, самородки, генії оперативних інтриг, знавці людських душ? Та ні, честолюбні недоучки, що розуміють свою роботу з політичними рецидивістами як єдиний шанс вибитися куди-небудь у їхній гебістській ієрархії, позитивно засвітитися, одержати підвищення і чергове звання. А може і зовсім нічого такого, а просто мають задоволення розпоряджатися долями. Взяти, наприклад, і позбавити зека довгоочікуваного побачення з родичами. Або конфіскувати лист. Або навіть просто притримати його на місяць-іншій, щоб помаявся лиходій-"антисовєтчик", щоб усох...
А вся біда у тому, що чим чіткіше розуміння власної приреченості, тим, усупереч логіці, відчайдушніше чіпляєшся за них – за близьких, своїх. У тому і слабина. Можливо, єдина слабина. На ній і проколюєшся. А тобі відразу штир у рану – а ви впевнені, що ви потрібні, що вас чекають? Та ні, звичайно ж, не впевнений. І дружина може улаштувати життя, і діти дорослішають, і віддаляється душа. А батьки, якщо живі, скільки ще протягнуть?
Так загинув Юрко Литвин. Натякнули "опікуни", що не пише син – тому що не хоче. А крім сина у Литвина – більше нікого, хто чекає або чекав. Сказав, що хворий, не вийшов на роботу. На обід прийшли співкамерники, дивляться – лежить на шконці, укрився ковдрою з головою. В останні дні хандрив, уникав спілкування. Не зважилися потривожити. І лише повертаючись до робочої камери, хтось ризикнув гукнути, мовчить. Підняли ковдру – заточеною ложкою зарізався. Ще був живий. Повезли, кілька операцій, дарма – помер на операційному столі (це трапилося 4 вересня 1985 року – рівно за рік до дня смерті Стуса – В.К.).
І що, цей випадок чому-небудь навчив "опікунів" з місцевого гебе? Анітрохи. Через якийсь час – точно та ж гра з Василем Стусом. Один лист від сина затримують, інший... Размови з натяками. А Стус на грані нервового зриву. На черговій співбесіді зірвався, кожному видав поіменно, не вибираючи слів. Немов того і чекали. У карцер.
Я бачив Василя Стуса живим останній. У карцері він оголосив голодування. У наступну ніч на прохідний, надриваючись, вила вівчарка. Причину його смерті не знає ніхто...
Само? Губство
Справжня причина смерті Василя Стуса в одиночній камері Кучина залишається таємницею. За версією, яку висловив один із КДБістів – "серце не витримало, з ким не буває". На думку багатьох дисидентів – це було вбивство. Говорять навіть, що невипадкове у часі. Колишній політв'язень Василь Овсієнко, вважає, що Кремлю було вигідно вмертвити українського поета. Незадовго до смерті Нобелівський лауреат Генріх Бьолль висунув Стуса на здобуття найбільш престижної літературної премії. Її присуджують наприкінці року, і тільки живим. У перші дні осені 85-го Стуса не стало...
За тиждень до цього Стуса під надуманим приводом – "порушення форми заправлення ліжка" – запроторили у ШІЗО ("штрафний ізолятор"). Єдиний свідок "як це було" – Леонід Бородін.
- Василь Овсієнко так це описує: "…Бородін був внизу, на нижніх нарах, а Василь на верхніх. Так от, десь, мабуть, 27 серпня (1985 г. – В.К.) Василь взяв книжку, сперся ліктем на ліжко і так читав. Через вічко заглянув наглядач на прізвище Руденко. Йому не сподобалося, що Стус сперся ліктем на ліжко. Він йому зробив зауваження, мовляв, "нарушаєтє форму заправкі постелі". Стус каже: "А як треба?" -- "Поправьтє подушку, поправьтє постель". Стус це зробив, сів на стілець та й годі. І думав, що з того нічого не буде. ...П’ятнадцять днів карцеру. Якби навіть чоловік і ліг на ліжко в денний час, то хіба за це належить смертна кара? А фактично так воно сталося" (цитата з документальної книги "Нецензурний Стус", Тернопіль, 2002 р.).
- Ні. Просто прийшли, оголосили й відвели його у карцер. Те, що ви сказали, бувало раніше – і мені, і йому. Це звичайна справа: лежав на ліжку. Та всі лежали, але ж за правилами "не положено". Якщо тебе треба покарати – заходять, а ти лежиш... У Кучіно таких причіпок було менше, ніж у Володимирі. Там вони іншим діставали. Це – шмон. На роботу йдеш – роздягають, знаючи, що нічого у тебе немає. Просто принижують. З роботи йдеш – роздягають…При цьому все дуже чемно – на "ви". Це була дуже витончена форма знущання.
- Що передувало останньому виклику Василя Стуса "з речами"?
- Ну, між нами кажучи, він їх усіх вилаяв. Річ у тім, що перед тим стався прокол – листоноша сказала, що лист від сина є. А опер КДБ говорить – ніякого листа немає. У той останній раз Стус їм усім видав, стояв біля дверей і страшно кричав! Від безсилля й злості він ставав просто лютим.
- Колишні політзеки згадують, що одного разу, коли Стуса вели з "ментівської" кімнати, він кричав на них: "Фашисти, фашисти!".
- Так, було таке. І коли його привели він, можливо, ще з півгодини кричав. Я сидів збоку, а він кричав до нестями. Втручатися було марно. Потім він зупинився і сам собі – ну, все, ну все…
- А як ви довідалися, що Василя не стало?
- Спочатку пішли чутки. А потім версії. Вони такими залишилися і до сьогоднішнього дня. Був один мент, якому ми трохи довіряли, тож він запевняв, що з камери Стус вийшов своїми ногами. Тобто нібито у нього був серцевий напад, але він своїми ногами вийшов із камери. Цей мент давав слово честі, що все так і було.
- Я знайомий з одним з ваших колишніх наглядачів, "контролерів", Іваном Кукушкіним...
- Так, пам'ятаю! Мерзота!
- Вперше, коли ми побачились, я запитав Кукушкіна, а що ви знаєте про смерть Стуса, як він загинув? І він говорить таку фразу – "ну, він, те, коротше кажучи, повісився у робочій камері…"... У нас з Василем Овсієнком, коли ми це почули, був шок.
- Якщо така версія існує, то я, знаючи характер Стуса, можу дати своє пояснення. Василь у карцері відразу оголосив голодування. Проходить чотири дні, заходить мент і говорить – давай ложку й миску Стуса! Я подав… Відразу спало на думку: він зняв голодування. От, якщо це правда, знаючи Василя, тоді він, не пробачивши хвилинної слабини, міг на себе накласти руки.
- Кукушкін присягається, що самогубство відбулося у робочій камері, поруч із двором для прогулянок, – мовляв, Стус повісився на трубі опалення.
- Якщо архіви не відкриють, так усе це таємницею і залишиться.
- Є ще одна версія. Що Стус, коли голодував, заслаб настільки, що не втримав нари, які перед сном по команді наглядача опускали вниз? І важким, металевим кантом, нари вдарили зека по голові.
- Є і така версія. Мовляв, хтось чув гуркіт. Я не думаю, що це можливо. Знесилитися настільки за кілька днів голодування не можна. Я тримав голодування по десять днів і, як кажуть, козлом стрибав. Оскільки ми точно не знаємо, коли наступила смерть, вимога віддати ложку й миску могла бути і формою обману...
Латиський націоналіст Гуннар Астра, що у ті дні працював на кухні Кучинської зони, одержав від начальства наказ підготувати триденну пайку хліба. Начебто когось із ув'язнених мали взяти на етап. Але за хлібом так ніхто і не прийшов... Думаю, що це була ще одна спроба відтягнути оприлюднення факту смерті Василя Стуса. А Овсієнко пригадав, що у ніч з четвертого на п'яте вересня у коридорі барака чулося підозріле шарудіння наглядачів. Очевидно, вночі жандарми виносили з карцеру тіло поета...
***
П'ять років тому зусиллями ентузіастів, істориків і правозахисників, на території й у бараках "зони смерті" створено унікальний меморіально-музейний комплекс. А всього п'ятнадцять років тому, до самого кінця 1987 року, це був острівець "Архіпелагу ГУЛАГ", на якому всесвітньо відомі дисиденти, діти різних народів – від Вірменії до Естонії, "карались, мучились, але не каялись".
Наприкінці серпня 1985-го, "пєрєстроєчного", Стус і Бородін волею випадку і табірного начальства опинилися в одній камері дільниці особливого режиму установи ВР-389/36, тобто політичної зони у селі Кучіно. Це Чусовський район Пермської області. Урал. Територія неволі, "де все людською мукою взялося...".
З книги без назви
Зараз Леонід Іванович працює над новою книгою, мабуть, найважливішою – автобіографічною. Назви у неї поки немає. Пише про все своє життя, але не у хронологічній послідовності, раз по раз повертаючись у минуле. Бородін люб'язно погодився начитати на диктофон фрагмент спогадів, де мова йде про його товариша Василя Стуса.
"…Будь-яка сумлінна думка про життя здатна завдавати болю. Не мені належить це сумне судження. Його висловив якось Василь Стус – чудовий український поет, який загинув у таборі. Рік був 85-й, у країні вже почалося непередбачуване, але ми в'язні табору особливого режиму, так звані "політичні рецидивісти", тобто "невиправні", тобто приречені на вимирання термінами ізоляції, не знали, не вірили і не сподівалися. Нам було ніколи вірити й сподіватися, ми були зайняті виживанням.
Коли наприкінці літа 83-го, після місячного мотання пересильними тюрмами, я прибув на відомий 36-й, "особливий", там було всього тридцять чоловік. Усім за сорок і за п'ятдесят. У всіх той самий термін – десять плюс п'ять (це максимальний термін, на який, відповідно до Кримінального кодексу, що діяв тоді, могли бути засуджені особи, обвинувачені у проведенні "антирадянської агітації й пропаганди" - В.К.). В усіх – хронічні хвороби і хронічна впертість – ніхто не погоджувався на свободу в обмін на компроміс. Шлях на волю був до смішного простий: потрібно було пообіцяти більше ніколи не висуватися. Оце й все. З політичних я був єдиний росіянин, решта – українці, прибалти, вірмени. Кілька людей сиділи "за війну", один ГРУшник, який перебіг до американців, і потім добровільно повернувся й одержав свій "червінець" замість вищої міри покарання.
 |
Вмирати почали на початку 80-х (отут Леонід Іванович запнувся, вибачився й виправив у рукописі неоковирне – "почали на початку" - В.К.). Олекса Тихий, потім Валерій Марченко, потім – один за іншим – двоє тих, хто сидів "за війну" (цим евфемізмом називали засуджених поліцаїв – В.К.), потім Юрій Литвин покінчив із собою, Василь Стус. Щораз за кілька днів або за тиждень до чиєїсь смерті всю ніч вив сторожовий собака...
За винятком Юрка Литвина й Василя Стуса у кожної смерті була своя конкретна причина – хвороба. У кожного своя. Але була і загальна причина – найголовніша. Її звали безвихідь.
Що чекало кожного з нас, засудженого формально нібито тільки до терміну ув'язнення? Якщо переживеш "червінець" у клітці – заслання до "ведмежого кута" неосяжної батьківщини в оточенні криміналітету. Важка фізична робота, на яку ми вже були нездатні. Проте, вважали, що і це переживемо. Далі – злиденність, безробіття, безправ'я, постійний нагляд, як правило, втрата родини. Перш за все, щоб жити, потрібно було навчитися не думати про майбутнє. І не знаю нічого більш важкого для душі, для волі, для розуму – це взагалі неможливо присікати, переключатися, відключатися.
Зате під контролем інше: стосунки зі співкамерниками. Коли вже не новачки, коли у віці, коли з'ясовані й заборонені до обговорення всі можливі розбіжності, коли взаємоповага збудована на найміцнішому фундаменті кожною долею перевіреної стійкості. Вона, стійкість, і є основою тюремного товариства. І вторинним є те, за що стоїмо. Не місце і не час розбиратися у тому. Тому український націоналіст Михайло Горинь, який допоміг у найскладніші для мене хвилини: і любий, і дорогий, і завжди бажаний гість у домі. Ми і тепер, зустрічаючись, не з'ясовуємо стосунків, у нього своє – у мене своє. Спільне – зона особливого режиму, де нам було однаково важко, і де кожний допомагав один одному цей тягар перенести, пережити й вижити.
І ще одне спільне: ті, хто не вижив, серед них – Василь Стус. Про нього окремо.
Перед тим як я опинився в одній камері зі Стусом, він тільки-но закінчив переклад збірника віршів Рільке. Під час чергового обшуку у нього вилучили результат його майже півторарічної праці. Обіцяли повернути, якщо там немає антирадянщини. Вважаю, що саме з цього моменту він занедужав.
Занедужала душа. Чи є такі лікарі, які могли б не лікувати, вгадати хворобу, коли вона починає "маятись" (від рос. "маета" – В.К.). Чи є філолог, який зможе зрозуміло пояснити значення цього слова. На прогулянці він ходив з низько опущеною головою по діагоналі загону для прогулянок і повторював ті самі слова однієї і тієї ж пісні...
Ми спілкувалися з ним українською мовою. Стус змусив мене до того з єдиного міркування – показати мені красу його рідної мови. З самого раннього дитинства шанувальник української пісні я вів з ним суперечки на одну-єдину тему: верлібр – приниження російської і, тим більше, української мови, у якій рухомий наголос відкриває незрівнянні можливості для ритму і рими. З запалом читав йому Богдана-Ігоря Антонича – "То чи стогни, то чи струни...". А він перебивав і читав того ж Антонича, доводячи, що верлібр – простір для образів, що у верлібрі поезія доростає до філософії. Філософія вбиває поезію – запалювався я, і читав В'ячеслава Іванова...
Однак, хвороба його душі прогресувала. Він знаходився у тій стадії поетичної зрілості, коли, як я міг припустити, і як мені здавалося, поет неодмінно повинен мати аудиторію. Інакше поетичний дар починає ніби зациклюватися у душі і стає однією з причин його муки.
Усе почалося з того, що у камерах, із ким би він не сидів, створювалася ситуація конфліктності. А немає нічого страшного для камерного буття, ніж напружені стосунки між співкамерниками. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що існували установки "опікунів" з місцевого "гебе", щодо того, хто і з ким може сидіти, а кого у жодному разі разом з'єднувати не можна. Останній конфлікт Стуса зі співкамерником ледь не закінчився побоїщем.
Ми у своїй камері провели нараду й оскільки ані Михайло Горинь, який страждав тоді серцевими нападами, ані Іван Кандиба, сам конфліктер, до пари Стусу не годили, я запропонував себе на роль "розбивки". Тобто я запропонував начальству посадити мене або зі Стусом, або з його напарником. А Стусу підшукати кого-небудь із литовців або вірменів. Місцевому гебісту варіант здався цікавим – звести російського й українського націоналістів на 8 квадратних метрах і подивитися, що з цього вийде.
Російський націоналіст – це всього лише штамп, сам я такої характеристики не визнавав. Як на мене, взагалі сполучення росіянин і націоналіст – абсолютна нісенітниця, яка у певному сенсі принижує зміст цих слів. Я і подібні до мене були швидше "державниками", які відчували неминучість національної катастрофи як наслідок комуністичного правління, і які намагалися, так чи інакше, зашкодити катастрофі. Кожен по мірі свого розуміння.
Зіштовхнути державника з націоналістом – такий був справжній зміст рішення оперів з місцевого гебе. Вже не пам'ятаю, скільки ми просиділи зі Стусом, але задоволення "шефам" не принесли. Стус прекрасно знав російську літературу, до того ж він зумів запалити мене інтересом до польської мови і через місяць я вже без словника читав романи, які були у тюремній бібліотеці. Нам дозволялося передплачувати будь-яку радянську пресу, ми одержували майже всі серйозні літературні журнали. Особливо запам'яталося обговорення роману Сергія Залигіна "Після бурі". Ох, скільки ж було суперечок! Роман пішов камерами, і була спільна думка, що залигінський роман – найбільш значуща подія у літературному житті 80-х. Як з'ясувалося пізніше, на волі роман зовсім не був помічений, що мене здивувало.
Здавалося б, ну і запроторили, перекрили повітря до кінця життя, дайте спокій. Так ні. Звідкись з центра вимагають від місцевих органів систематичної роботи з перевиховання засуджених, ініціативи вимагають, оперативних розробок, і результати їм подавай. Не може такого бути, щоб хоч хто-небудь, хоч один, не прогнувся, соплі не пустив, додому не попросився!… А місцеві органи – хто там? Психологи, самородки, генії оперативних інтриг, знавці людських душ? Та ні, честолюбні недоучки, що розуміють свою роботу з політичними рецидивістами як єдиний шанс вибитися куди-небудь у їхній гебістській ієрархії, позитивно засвітитися, одержати підвищення і чергове звання. А може і зовсім нічого такого, а просто мають задоволення розпоряджатися долями. Взяти, наприклад, і позбавити зека довгоочікуваного побачення з родичами. Або конфіскувати лист. Або навіть просто притримати його на місяць-іншій, щоб помаявся лиходій-"антисовєтчик", щоб усох...
А вся біда у тому, що чим чіткіше розуміння власної приреченості, тим, усупереч логіці, відчайдушніше чіпляєшся за них – за близьких, своїх. У тому і слабина. Можливо, єдина слабина. На ній і проколюєшся. А тобі відразу штир у рану – а ви впевнені, що ви потрібні, що вас чекають? Та ні, звичайно ж, не впевнений. І дружина може улаштувати життя, і діти дорослішають, і віддаляється душа. А батьки, якщо живі, скільки ще протягнуть?
Так загинув Юрко Литвин. Натякнули "опікуни", що не пише син – тому що не хоче. А крім сина у Литвина – більше нікого, хто чекає або чекав. Сказав, що хворий, не вийшов на роботу. На обід прийшли співкамерники, дивляться – лежить на шконці, укрився ковдрою з головою. В останні дні хандрив, уникав спілкування. Не зважилися потривожити. І лише повертаючись до робочої камери, хтось ризикнув гукнути, мовчить. Підняли ковдру – заточеною ложкою зарізався. Ще був живий. Повезли, кілька операцій, дарма – помер на операційному столі (це трапилося 4 вересня 1985 року – рівно за рік до дня смерті Стуса – В.К.).
І що, цей випадок чому-небудь навчив "опікунів" з місцевого гебе? Анітрохи. Через якийсь час – точно та ж гра з Василем Стусом. Один лист від сина затримують, інший... Размови з натяками. А Стус на грані нервового зриву. На черговій співбесіді зірвався, кожному видав поіменно, не вибираючи слів. Немов того і чекали. У карцер.
Я бачив Василя Стуса живим останній. У карцері він оголосив голодування. У наступну ніч на прохідний, надриваючись, вила вівчарка. Причину його смерті не знає ніхто...
Само? Губство
Справжня причина смерті Василя Стуса в одиночній камері Кучина залишається таємницею. За версією, яку висловив один із КДБістів – "серце не витримало, з ким не буває". На думку багатьох дисидентів – це було вбивство. Говорять навіть, що невипадкове у часі. Колишній політв'язень Василь Овсієнко, вважає, що Кремлю було вигідно вмертвити українського поета. Незадовго до смерті Нобелівський лауреат Генріх Бьолль висунув Стуса на здобуття найбільш престижної літературної премії. Її присуджують наприкінці року, і тільки живим. У перші дні осені 85-го Стуса не стало...
За тиждень до цього Стуса під надуманим приводом – "порушення форми заправлення ліжка" – запроторили у ШІЗО ("штрафний ізолятор"). Єдиний свідок "як це було" – Леонід Бородін.
- Василь Овсієнко так це описує: "…Бородін був внизу, на нижніх нарах, а Василь на верхніх. Так от, десь, мабуть, 27 серпня (1985 г. – В.К.) Василь взяв книжку, сперся ліктем на ліжко і так читав. Через вічко заглянув наглядач на прізвище Руденко. Йому не сподобалося, що Стус сперся ліктем на ліжко. Він йому зробив зауваження, мовляв, "нарушаєтє форму заправкі постелі". Стус каже: "А як треба?" -- "Поправьтє подушку, поправьтє постель". Стус це зробив, сів на стілець та й годі. І думав, що з того нічого не буде. ...П’ятнадцять днів карцеру. Якби навіть чоловік і ліг на ліжко в денний час, то хіба за це належить смертна кара? А фактично так воно сталося" (цитата з документальної книги "Нецензурний Стус", Тернопіль, 2002 р.).
- Ні. Просто прийшли, оголосили й відвели його у карцер. Те, що ви сказали, бувало раніше – і мені, і йому. Це звичайна справа: лежав на ліжку. Та всі лежали, але ж за правилами "не положено". Якщо тебе треба покарати – заходять, а ти лежиш... У Кучіно таких причіпок було менше, ніж у Володимирі. Там вони іншим діставали. Це – шмон. На роботу йдеш – роздягають, знаючи, що нічого у тебе немає. Просто принижують. З роботи йдеш – роздягають…При цьому все дуже чемно – на "ви". Це була дуже витончена форма знущання.
- Що передувало останньому виклику Василя Стуса "з речами"?
- Ну, між нами кажучи, він їх усіх вилаяв. Річ у тім, що перед тим стався прокол – листоноша сказала, що лист від сина є. А опер КДБ говорить – ніякого листа немає. У той останній раз Стус їм усім видав, стояв біля дверей і страшно кричав! Від безсилля й злості він ставав просто лютим.
- Колишні політзеки згадують, що одного разу, коли Стуса вели з "ментівської" кімнати, він кричав на них: "Фашисти, фашисти!".
- Так, було таке. І коли його привели він, можливо, ще з півгодини кричав. Я сидів збоку, а він кричав до нестями. Втручатися було марно. Потім він зупинився і сам собі – ну, все, ну все…
- А як ви довідалися, що Василя не стало?
- Спочатку пішли чутки. А потім версії. Вони такими залишилися і до сьогоднішнього дня. Був один мент, якому ми трохи довіряли, тож він запевняв, що з камери Стус вийшов своїми ногами. Тобто нібито у нього був серцевий напад, але він своїми ногами вийшов із камери. Цей мент давав слово честі, що все так і було.
- Я знайомий з одним з ваших колишніх наглядачів, "контролерів", Іваном Кукушкіним...
- Так, пам'ятаю! Мерзота!
- Вперше, коли ми побачились, я запитав Кукушкіна, а що ви знаєте про смерть Стуса, як він загинув? І він говорить таку фразу – "ну, він, те, коротше кажучи, повісився у робочій камері…"... У нас з Василем Овсієнком, коли ми це почули, був шок.
- Якщо така версія існує, то я, знаючи характер Стуса, можу дати своє пояснення. Василь у карцері відразу оголосив голодування. Проходить чотири дні, заходить мент і говорить – давай ложку й миску Стуса! Я подав… Відразу спало на думку: він зняв голодування. От, якщо це правда, знаючи Василя, тоді він, не пробачивши хвилинної слабини, міг на себе накласти руки.
- Кукушкін присягається, що самогубство відбулося у робочій камері, поруч із двором для прогулянок, – мовляв, Стус повісився на трубі опалення.
- Якщо архіви не відкриють, так усе це таємницею і залишиться.
- Є ще одна версія. Що Стус, коли голодував, заслаб настільки, що не втримав нари, які перед сном по команді наглядача опускали вниз? І важким, металевим кантом, нари вдарили зека по голові.
- Є і така версія. Мовляв, хтось чув гуркіт. Я не думаю, що це можливо. Знесилитися настільки за кілька днів голодування не можна. Я тримав голодування по десять днів і, як кажуть, козлом стрибав. Оскільки ми точно не знаємо, коли наступила смерть, вимога віддати ложку й миску могла бути і формою обману...
Латиський націоналіст Гуннар Астра, що у ті дні працював на кухні Кучинської зони, одержав від начальства наказ підготувати триденну пайку хліба. Начебто когось із ув'язнених мали взяти на етап. Але за хлібом так ніхто і не прийшов... Думаю, що це була ще одна спроба відтягнути оприлюднення факту смерті Василя Стуса. А Овсієнко пригадав, що у ніч з четвертого на п'яте вересня у коридорі барака чулося підозріле шарудіння наглядачів. Очевидно, вночі жандарми виносили з карцеру тіло поета...
***
П'ять років тому зусиллями ентузіастів, істориків і правозахисників, на території й у бараках "зони смерті" створено унікальний меморіально-музейний комплекс. А всього п'ятнадцять років тому, до самого кінця 1987 року, це був острівець "Архіпелагу ГУЛАГ", на якому всесвітньо відомі дисиденти, діти різних народів – від Вірменії до Естонії, "карались, мучились, але не каялись".
