Війна з соціологами почалася?
Вівторок, 5 жовтня 2004, 11:29
Якось, після мукачівських виборів, я написала статтю в "Українську правду", "Мукачеве: Оруел-2004", яка закінчувалася такими словами: "У країні, де так нагло й брутально фальсифікують вибори, де нагло брешуть по центральних телеканалах, об’єктивна професійна соціологія не потрібна, більше того – вона шкідлива. Зрештою, в Оруелівській Океанії не було соціології". Мене зовсім не вабить слава Кассандри, але на жаль, прогноз починає збуватися.
Існує чимало критеріїв рівня демократичності суспільства. Для мене як для соціолога важливим показником є ставлення до соціології. У країнах демократичних соціологічна наука є неодмінним компонентом ухвалення державних рішень. Згадаймо хоча б той величезний обсяг роботи соціологів у східноєвропейських країнах, що передував вступу до ЄС.
У країнах зовсім недемократичних соціологія не потрібна, адже партія (вождь, аятола, "батька") і без усякої соціології краще знає, що думає народ і що слід робити. У суспільствах напівдемократичних (до яких досі відносилася й Україна), де наявні елементи демократії й авторитаризму, ставлення до соціології таке ж половинчате.
Інколи з її результатами рахуються, залучаючи соціологів до підготовки певних державних рішень, іноді вони ігноруються. Особливо полюбляють політики вихоплювати певні дані, використовуючи їх як знаряддя полеміки чи маніпуляції масовою свідомістю. Під час виборів соціологія стає особливо популярною, потім про неї забувають до наступних "гарячих" часів.
Проте, слід чесно зазначити, і ми це справді цінуємо, що досі соціологам не заважали працювати. А це є істотним елементом демократії.
Зміна ставлення до соціології й соціологів, що відбувається останнім часом, свідчить про тривожні зсуви у розвитку суспільства.
Не буду казати про увесь той бруд, що постійно виливається на соціологів із сторінок видань певної політичної орієнтації. Зрештою, це вже звична риса наших виборчих кампаній. У мене є сезонна прикмета початку виборчої кампанії: як тільки соціологів починають обзивати "проститутками", значить, виборча кампанія почалася. Проте до цієї риторики ми вже звикли. Принаймні працювати вона не заважала. Досі, крім слів, до діла ще ніколи не доходило.
Але останнім часом починаються й дії, спрямовані як проти окремих соціологів, так і проти соціологічної спільноти. Державне управління справами Президента України (більш відома як ДУС) намір виселити соціологів з їхнього Дому – того самого будиночку на Шовковичній, 12, куди вже звикли приходити журналісти – чи, то на Круглі столи, чи по інтерв’ю чи свіженький матеріал до статті.
Раніше у будинку розміщався Інститут історії партії при ЦК КПУ, у незалежній Україні там поселився Інститут соціології, що було ознакою, що на зміну "єдино вірному" вченню про суспільство прийшло наукове об’єктивне дослідження суспільства. Прагнення виселити звідти Інститут соціології і вселити туди ДУСю є зловісно символічною – чи знову все повертається "на круги своя"? .
Звісно, виникає питання. Чому почали з Інституту соціології, який ніколи не був у фронді до влади? Більше того, час від часу Інститут готував матеріали для різних директивних органів, в тому числі й для Адміністрації Президента. І мені теж доводилося писати такі матеріали, і мені за них зовсім не соромно. Інститут соціології завжди беріг свій статус як академічної установи і ніколи не втручався в політику.
І якщо деякі нечисленні співробітники, що займаються політичною чи електоральною соціологією час від часу брали участь у виборчих кампаніях, то лише як приватні особи.
Так, скажімо, якщо працівник Національної опери дає сольні концерти чи навіть співає для когось під час виборчих кампаній, то це – його приватна справа.
Інститут загалом займається цілком "мирними" справами – дослідженням соціології економічних відносин, міжнаціональними стосунками, проблемами розвитку соціальної структури суспільства, соціології культури, особистості, мас-медіа та ще багато чим.
А масштабний моніторинг громадської думки, що ведеться Інститутом з 1994 року є предметом заздрощів колег із деяких навіть набагато багатших, ніж Україна, країн.
Отже, чому гоніння на соціологів почали з Інституту соціології?
Звичайно, перше, що спадає на думку – це намір ухопити "ласий" шматок. Симпатичний особнячок у гарному місці, де влітку зроблений ремонт. Крім того, Інститут – найбільш "уразлива" ланка, оскільки є установою бюджетною.
Але є, на мою думку, і більш серйозні причини, якщо розглядати усе це у контексті останніх політичних тенденцій. За роки існування Інституту вдалося закласти певні канони дослідження – чесного й неупередженого, кваліфікованого.
Є "марка" Інституту, професійний кодекс, якого дотримуються і ті, хто працює в Інституті, і ті, хто працює поза його межами і вважає себе належним до професійної спільноти. Не можна брехати, не можна підтасовувати дані, не можна робити висновки, які не випливають із даних дослідження.
Інакше тебе зневажатимуть у твоєму професійному товаристві. Я можу не погоджуватися зі своїми колегами, сперечатися з ними, але мені не соромно ні за кого, хто працює зі мною поруч, ні за нашу професійну спільноту. Скажіть мені, чи може таке сказати у нашому суспільстві, скажімо, журналіст, не кажучи вже про політика?
Отже, Інститут заклав високі (вірніше, нормальні) канони досліджень та громадської поведінки. І хоча він співробітничає з владою (і, як на мене, ця співпраця має бути постійною, а не спорадичною), проте очікувати від цієї академічної установи "обдобрямса" на все не варто.
В Інституті склалася нормальна академічна атмосфера творчого пошуку, свободи думки. А свобода думки іншими словами – це ж вільнодумство! Хіба може це не дратувати тих, хто хотів би усе суспільство заставити думати за вказівками "темників"? .
Тепер про правові аспекти цієї справи. Жодних законних підстав для виселення Інституту немає взагалі. Будівля належить Академії наук. Свого часу, 10 років тому, на перший поверх вселилася приймальня з прийому громадян Адміністрації Президента – як було обіцяно, тимчасово, поки не добудують нові приміщення.
Приміщення розбудували, і які, і скільки! Але ж зрозуміло, що підпускати усіх отих злиденних людей, що їдуть у Київ "за правдою" до "справжніх" апартаментів Адміністрація ніхто й не збирався.
Наприкінці грудня цього року закінчується термін оренди приймальні Адміністрації, про що і нагадало керівництво Інституту соціології. Тим більше, що для приймальні Адміністрації київська влада і Кабмін надали інше приміщення – на вул. Лютеранській, 20.
Але воно чомусь не підійшло. Новопризначений керівник управління з прийому громадян пан Володимир Саєнко прогулявся по Інституту, і припав він йому до душі. З’являється лист за підписом керівника Дусі Ігоря Бакая до Віктора Януковича. І тут – стежте за руками! - явна підстава. Прохання передати це приміщення Адміністрації Президента аргументується тим, що, начебто, то є пропозиція Президії Академії наук.
Але це – чиста брехня, бо академіки нічого подібного не пропонували. Розрахунок простий: Янукович у поспіху це підмахне, і усе – було ваше, стало наше, можна тільки махати кулаками, влаштовувати хоч що - пікети, голодування. Але поїзд пішов! І ми тут ні до чого – це уряд, це Янукович...
Отже, виникає декілька питань.
Перше. На кого працює Управління справами при Адміністрації Президента? Чи на Президента Кучму, який власноруч у 2001 році видав Указ про розвиток соціологічної науки в Україні чи вже на себе?
Друге. З якого дива нинішній Адміністрації так кортить відтягати будівлю? Адже їй, начебто, й залишилося у нинішньому складі усього нічого – пару місяців? Буде інший Президент, зі своєю Адміністрацією, яка, цілком можливо, інакше вирішить питання зі своєю приймальнею?
Чи я чогось не розумію у сенсі термінів існування нинішньої Адміністрації і нинішнього Президента? Чи, навпаки, адміністрації треба якнайшвидше влаштувати справу з особнячком?
Отже, що ми маємо: на одному боці – соціологічна наука, право, закон, на другому – сваволя двох чиновників. Здається, немає особливих підстав для страхів. Хотілося б так думати. Навіть у цьому разі ситуація показова, бо така абсолютно безпардонна і нагла сваволя заснована на упевненості, що приналежність до всесильної Адміністрації Президента дозволяє усе, навіть те, що не дозволено законом і правом.
Проте до таких відносно оптимістичних висновків не дають підставу загальні події, що відбуваються останнім часом в Україні, причому насамперед за ініціативи Адміністрації. Усе, що є чесне, порядне і цивілізоване, якщо не нищиться, то, принаймні, витісняється кудись подалі, на узбіччя.
Це – і позбавлення ефіру радіостанцій, де можливі різні очки зору (сама дебатувала у прямому ефірі на "Свободі" з Корчинським, а на "Громадському радіо" – із Джангіровим. Ви таке уваляєте на "1 +1»?). Це - і постійне відключення "5 каналу". Це – і мерзенні засоби боротьби під час виборчої кампанії, ініціаторами яких є пришлі зайди з сусідньої держави.
Соціологія і соціологи теж не залишаються поза увагою. Вперше в історії опитувань у Мукачевому половина інтерв’юерів відмовилися працювати, оскільки на працівників бюджетних установ чинився тиск. Зараз ця історія повторюється. Вже почався тиск на деяких місцевих керівників "екзит полу", коли їх викликає своє начальство і рекомендує відмовитися від участі у цьому дослідженні.
І я не думаю, що це власна ініціативи ректора – з’ясовувати, чим збирається займатися викладач його вузу у свій вихідний. Що буде далі? Чи буде місце для чесної науки соціології, якщо у суспільстві правитимуть бал ті, для кого немає норм і законів, а про якісь моральні принципи взагалі говорити смішно? Таке відчуття, що у суспільстві розростається ракова пухлина. Поки ще є час зупинити цей злоякісний процес. Чи вже зміни незворотні?
Автор: Ірина Бекешкина, старший науковий співробітник Інституту соціології Національної Академії наук
Існує чимало критеріїв рівня демократичності суспільства. Для мене як для соціолога важливим показником є ставлення до соціології. У країнах демократичних соціологічна наука є неодмінним компонентом ухвалення державних рішень. Згадаймо хоча б той величезний обсяг роботи соціологів у східноєвропейських країнах, що передував вступу до ЄС.
У країнах зовсім недемократичних соціологія не потрібна, адже партія (вождь, аятола, "батька") і без усякої соціології краще знає, що думає народ і що слід робити. У суспільствах напівдемократичних (до яких досі відносилася й Україна), де наявні елементи демократії й авторитаризму, ставлення до соціології таке ж половинчате.
Інколи з її результатами рахуються, залучаючи соціологів до підготовки певних державних рішень, іноді вони ігноруються. Особливо полюбляють політики вихоплювати певні дані, використовуючи їх як знаряддя полеміки чи маніпуляції масовою свідомістю. Під час виборів соціологія стає особливо популярною, потім про неї забувають до наступних "гарячих" часів.
Проте, слід чесно зазначити, і ми це справді цінуємо, що досі соціологам не заважали працювати. А це є істотним елементом демократії.
Зміна ставлення до соціології й соціологів, що відбувається останнім часом, свідчить про тривожні зсуви у розвитку суспільства.
Не буду казати про увесь той бруд, що постійно виливається на соціологів із сторінок видань певної політичної орієнтації. Зрештою, це вже звична риса наших виборчих кампаній. У мене є сезонна прикмета початку виборчої кампанії: як тільки соціологів починають обзивати "проститутками", значить, виборча кампанія почалася. Проте до цієї риторики ми вже звикли. Принаймні працювати вона не заважала. Досі, крім слів, до діла ще ніколи не доходило.
Але останнім часом починаються й дії, спрямовані як проти окремих соціологів, так і проти соціологічної спільноти. Державне управління справами Президента України (більш відома як ДУС) намір виселити соціологів з їхнього Дому – того самого будиночку на Шовковичній, 12, куди вже звикли приходити журналісти – чи, то на Круглі столи, чи по інтерв’ю чи свіженький матеріал до статті.
Раніше у будинку розміщався Інститут історії партії при ЦК КПУ, у незалежній Україні там поселився Інститут соціології, що було ознакою, що на зміну "єдино вірному" вченню про суспільство прийшло наукове об’єктивне дослідження суспільства. Прагнення виселити звідти Інститут соціології і вселити туди ДУСю є зловісно символічною – чи знову все повертається "на круги своя"? .
Звісно, виникає питання. Чому почали з Інституту соціології, який ніколи не був у фронді до влади? Більше того, час від часу Інститут готував матеріали для різних директивних органів, в тому числі й для Адміністрації Президента. І мені теж доводилося писати такі матеріали, і мені за них зовсім не соромно. Інститут соціології завжди беріг свій статус як академічної установи і ніколи не втручався в політику.
І якщо деякі нечисленні співробітники, що займаються політичною чи електоральною соціологією час від часу брали участь у виборчих кампаніях, то лише як приватні особи.
Так, скажімо, якщо працівник Національної опери дає сольні концерти чи навіть співає для когось під час виборчих кампаній, то це – його приватна справа.
Інститут загалом займається цілком "мирними" справами – дослідженням соціології економічних відносин, міжнаціональними стосунками, проблемами розвитку соціальної структури суспільства, соціології культури, особистості, мас-медіа та ще багато чим.
А масштабний моніторинг громадської думки, що ведеться Інститутом з 1994 року є предметом заздрощів колег із деяких навіть набагато багатших, ніж Україна, країн.
Отже, чому гоніння на соціологів почали з Інституту соціології?
Звичайно, перше, що спадає на думку – це намір ухопити "ласий" шматок. Симпатичний особнячок у гарному місці, де влітку зроблений ремонт. Крім того, Інститут – найбільш "уразлива" ланка, оскільки є установою бюджетною.
Але є, на мою думку, і більш серйозні причини, якщо розглядати усе це у контексті останніх політичних тенденцій. За роки існування Інституту вдалося закласти певні канони дослідження – чесного й неупередженого, кваліфікованого.
Є "марка" Інституту, професійний кодекс, якого дотримуються і ті, хто працює в Інституті, і ті, хто працює поза його межами і вважає себе належним до професійної спільноти. Не можна брехати, не можна підтасовувати дані, не можна робити висновки, які не випливають із даних дослідження.
Інакше тебе зневажатимуть у твоєму професійному товаристві. Я можу не погоджуватися зі своїми колегами, сперечатися з ними, але мені не соромно ні за кого, хто працює зі мною поруч, ні за нашу професійну спільноту. Скажіть мені, чи може таке сказати у нашому суспільстві, скажімо, журналіст, не кажучи вже про політика?
Отже, Інститут заклав високі (вірніше, нормальні) канони досліджень та громадської поведінки. І хоча він співробітничає з владою (і, як на мене, ця співпраця має бути постійною, а не спорадичною), проте очікувати від цієї академічної установи "обдобрямса" на все не варто.
В Інституті склалася нормальна академічна атмосфера творчого пошуку, свободи думки. А свобода думки іншими словами – це ж вільнодумство! Хіба може це не дратувати тих, хто хотів би усе суспільство заставити думати за вказівками "темників"? .
Тепер про правові аспекти цієї справи. Жодних законних підстав для виселення Інституту немає взагалі. Будівля належить Академії наук. Свого часу, 10 років тому, на перший поверх вселилася приймальня з прийому громадян Адміністрації Президента – як було обіцяно, тимчасово, поки не добудують нові приміщення.
Приміщення розбудували, і які, і скільки! Але ж зрозуміло, що підпускати усіх отих злиденних людей, що їдуть у Київ "за правдою" до "справжніх" апартаментів Адміністрація ніхто й не збирався.
Наприкінці грудня цього року закінчується термін оренди приймальні Адміністрації, про що і нагадало керівництво Інституту соціології. Тим більше, що для приймальні Адміністрації київська влада і Кабмін надали інше приміщення – на вул. Лютеранській, 20.
Але воно чомусь не підійшло. Новопризначений керівник управління з прийому громадян пан Володимир Саєнко прогулявся по Інституту, і припав він йому до душі. З’являється лист за підписом керівника Дусі Ігоря Бакая до Віктора Януковича. І тут – стежте за руками! - явна підстава. Прохання передати це приміщення Адміністрації Президента аргументується тим, що, начебто, то є пропозиція Президії Академії наук.
Але це – чиста брехня, бо академіки нічого подібного не пропонували. Розрахунок простий: Янукович у поспіху це підмахне, і усе – було ваше, стало наше, можна тільки махати кулаками, влаштовувати хоч що - пікети, голодування. Але поїзд пішов! І ми тут ні до чого – це уряд, це Янукович...
Отже, виникає декілька питань.
Перше. На кого працює Управління справами при Адміністрації Президента? Чи на Президента Кучму, який власноруч у 2001 році видав Указ про розвиток соціологічної науки в Україні чи вже на себе?
Друге. З якого дива нинішній Адміністрації так кортить відтягати будівлю? Адже їй, начебто, й залишилося у нинішньому складі усього нічого – пару місяців? Буде інший Президент, зі своєю Адміністрацією, яка, цілком можливо, інакше вирішить питання зі своєю приймальнею?
Чи я чогось не розумію у сенсі термінів існування нинішньої Адміністрації і нинішнього Президента? Чи, навпаки, адміністрації треба якнайшвидше влаштувати справу з особнячком?
Отже, що ми маємо: на одному боці – соціологічна наука, право, закон, на другому – сваволя двох чиновників. Здається, немає особливих підстав для страхів. Хотілося б так думати. Навіть у цьому разі ситуація показова, бо така абсолютно безпардонна і нагла сваволя заснована на упевненості, що приналежність до всесильної Адміністрації Президента дозволяє усе, навіть те, що не дозволено законом і правом.
Проте до таких відносно оптимістичних висновків не дають підставу загальні події, що відбуваються останнім часом в Україні, причому насамперед за ініціативи Адміністрації. Усе, що є чесне, порядне і цивілізоване, якщо не нищиться, то, принаймні, витісняється кудись подалі, на узбіччя.
Це – і позбавлення ефіру радіостанцій, де можливі різні очки зору (сама дебатувала у прямому ефірі на "Свободі" з Корчинським, а на "Громадському радіо" – із Джангіровим. Ви таке уваляєте на "1 +1»?). Це - і постійне відключення "5 каналу". Це – і мерзенні засоби боротьби під час виборчої кампанії, ініціаторами яких є пришлі зайди з сусідньої держави.
Соціологія і соціологи теж не залишаються поза увагою. Вперше в історії опитувань у Мукачевому половина інтерв’юерів відмовилися працювати, оскільки на працівників бюджетних установ чинився тиск. Зараз ця історія повторюється. Вже почався тиск на деяких місцевих керівників "екзит полу", коли їх викликає своє начальство і рекомендує відмовитися від участі у цьому дослідженні.
І я не думаю, що це власна ініціативи ректора – з’ясовувати, чим збирається займатися викладач його вузу у свій вихідний. Що буде далі? Чи буде місце для чесної науки соціології, якщо у суспільстві правитимуть бал ті, для кого немає норм і законів, а про якісь моральні принципи взагалі говорити смішно? Таке відчуття, що у суспільстві розростається ракова пухлина. Поки ще є час зупинити цей злоякісний процес. Чи вже зміни незворотні?
Автор: Ірина Бекешкина, старший науковий співробітник Інституту соціології Національної Академії наук
