Прощай, революція!
Середа, 8 грудня 2004, 14:09
У вівторок о шостій ранку на львівському вокзалі стояли великі черги людей з характерними помаранчевими ознаками. Вони чекали маршруток, щоб нарешті потрапити за останній тиждень-два до своєї теплої та затишної оселі. Щойно цих людей привіз спецпотяг з двадцяти вагонів з Києва. Таку картину можна було спостерігати на львівському вокзалі і протягом кількох попередніх днів. Люди прощаються із революцією, а київський Майдан та наметове містечко поступово порожніє.
Прогулюючись Майданом та наметовим містечком останні дні, вже не відчуваєш тої ейфорії, як це було у перший тиждень помаранчевої революції. Для людей Майдан уже став буденністю, вони спокійніше сприймають усі події і вже не так надривають горло у вигукуванні гасел. Дуже багато людей пороз'їжджалися по домівках ще минулого тижня.
Після святкової п'ятниці, коли Верховний суд скасував результати виборів, ці вихідні стали піком у масовій імміграції з Майдану. Хто втомився, хто вважав, що революція майже закінчилась, хто їдучи додому, ще збирався повернутися, а хто був впевнений, що своєю дводенною-триденною присутністю на Майдані зробив достатній внесок у майбутню перемогу Ющенка.
Тому залишається знову сподіватися на активність киян, хоча на більшості підприємствах чи навчальних закладах, де вони працюють чи навчаються, теж страйки завершилися, а прогулювати роботу та навчання перед сесією не хочеться.
Більшість людей задаються питанням, у чому сенс перебування на Майдані та біля адміністративних будівель? Стояти під Кабміном та адміністрацією президента і постійно боятися, що в будь-яку мить опозиція може дати команду розблокувати будівлі, на блокування яких пішло так багато сил та здоров'я?
Чи стояти і чекати чергової зради Олександра Мороза або безперспективних переговорів із "бандидати", які "сидітимуть в тюрмах", але наразі вони чомусь водять за носа тих, хто їх мав садити, хоча й за останніми потужна сила народу, яка мерзне на вулиці?
Чи стояти і сподіватися, що нарешті якийсь ультиматум буде виконано і почнеться блокування головпоштамту, аеропортів тощо? Чи розслабитись і танцювати на майдані під "ВВ" та "Океан Ельзи", які своєю частотою появи на "халявній" сцені уже не викликають такої зацікавленості? Чи стояти півдня на Майдані в очікуванні чергового однотипного виступу народного президента?
До речі, у неділю на станції метро "Майдан Незалежності" о дев'ятій вечора можна було побачити величезну купу людей, яка спускалась по ескалатору вниз, їдучи додому. При тому, що в цей час на сцені виступав сам Віктор Андрійович, виступи якого на Майдані завжди були кульмінацією кожного революційного дня. Однак, чомусь слухати його промову про "унікальну націю" ці люди не хотіли.
Окрім того, поведінка цих людей в метро була надто спокійною, як на революційну, і абсолютно не такою, як це було два тижні назад, коли революція лише розпочиналася. Так у перші дні, покидаючи Майдан не раніше, ніж об одинадцятій вечора, люди на ескалаторах, рухаючись у протилежних напрямках, продовжували скандувати "Ющенко!", "Ганьба ЦВК!" та "Нас багато – нас не подолати!".
Коли приїжджав поїзд, уся маса піднесених революційною ейфорією людей, пропихалася у вагон із усмішками та жартами, наступаючи сусіду на ноги та проштовхуючи його у вагон, при тому у відповідь не чули жодного образливого слова.
У самому вагоні люди далі продовжували скандувати. Коли диспетчер оголошував наступну станцію, дехто вигукував: "Наступна станція - Ющенко!", - і всі активно це підтримували. Так тривало ще дві зупинки, допоки хтось не вигукнув: "Всі станції – Ющенко!", на що всі вигукнули: "Ура!". Або ж, проїжджаючи через одну із станцій (наприклад, Петрівка), здіймалося кілька голосів "Петрівка – за Ющенка!". Прощаючись, люди говорили: "До завтра, побачимось під Верховною Радою!".
І щонайприємніше, що у перший день революції таку активну позицію продемонстрували саме кияни. Адже, коли задовго до президентських виборів, говорили про зміну влади через проведення мирної революції, акцентувалося на тому, що без активної позиції киян нічого не вдасться зробити.
Коли 22 листопада вранці опозиція оголосила про безстроковий страйк, десь глибоко в душі закралася пересторога, чи не повторяться події листопада-грудня 2000-ого року, коли під час акції "Україна без Кучми" громадська активність поволі стихла через тривалість акції, мороз та врешті-решт через зимові свята.
Однак уже ввечері 22 листопада стало зрозуміло, що 2004 рік — це не дублювання подій 2000-2001 років та взагалі усіх років української незалежності. Таку кількість народу у центрі Києва ще ніхто не бачив, про таку народну єдність далеко не всі мріяли, про таку готовність стояти до кінця могли позаздрити багато інших націй.
І щонайприємніше – більшість з тих людей були киянами, які, як правило, завжди вирізнялися своєю бізнесовою заклопотаністю, прагматичністю, відсутністю політичного романтизму тощо. Тоді разом з людьми із регіонів кияни стали єдиною нацією, для яких всі справи стали другорядними, окрім однієї – захисту національних інтересів України.
"Ми кинули все і прийшли сюди, бо відчули народну єдність, бо набридло вже пливти по течії, бо ми не заслуговуємо на президента-зека, бо не хочемо, щоб з нами не рахувались, бо щасливі, що нарешті у нас є лідер нації і, врешті-решт, не можемо на самоті удома на кухні тішитися, що ми є українці, і ми є єдині!", - говорили у спілкуванні з автором цієї статті кияни, які вийшли на вулиці.
Вражень, отриманих у перший тиждень помаранчевої революції вистачить усім, щоб до кінця життя пам'ятати, що ми не вівці, і що український народ здатен за себе постояти. Але найголовніше, що цих вражень має вистачити для того, щоб знову у разі потреби вийти на Майдан і виконувати вказівки провідників опозиції, чи то пак провідників нації.
Не можна забувати, як приїжджі люди уночі спали у підземних переходах та на ескалаторах(!) в Українському домі. Або як по дорозі на Київ мешканці придорожніх сіл запалювали вогнища, щоб було видно підкинуті "їжаки", які проколювали колеса автобусів.
Або як люди, які економлять кожну копійку, приносили їжу, одяг та гроші на Майдан або збирали їх у інших обласних центрах для революційних потреб. Або як помаранчеві стрічки вдягали на себе все більше і більше представників силових відомств, які наважились на такий крок через стовідсоткову впевненість, що Ющенко завдяки помаранчевій революції переможе.
Не можна забувати, як зі спецназівцями на Банковій постійно спілкувалися революціонери, розповідаючи їм анекдоти, правду про нинішню владу, співали та навіть приводили священика, який читав людям в касках та з щитами проповідь.
Завдяки цій "чистці мізків" омонівці опускали щити, знімали каски, інколи посміхалися, а задні ряди навіть підтанцьовували. Не забудеться ніколи, коли о четвертій ночі серед Майдану, щоб зігрітись, мов колобки, у жовтих накидках шалено стрибали під "Дикі танці" Руслани кілька десятків людей, які кілька годин тому приїхали з Буковини. І як незвично було бачити, коли вночі центральними вулицями Києва продовжували ходити у різних напрямках люди з помаранчевими прапорами, абсолютно не сонно вигукуючи "Ющенко!", а їм постійно підсигналювали у такт проїжджаючі повз "Джипи" з оранжевими стрічками та прапорцями.
Інколи можна було побачити, коли пасажирів іномарок за ноги тримали самі ж водії, коли ті, майже повністю вилізши із вікна авто, розмахували прапорами. У Києві був ще один унікальний "Джип" з кузовом, який якось додумалися обсісти кілька десятків демонстрантів з прапорами різних країн, що виглядало зверху, немов мурахи обсіли кусень хліба. З таким навантаженням "Джип" дуже повільно пересувався, практично повз, і веселив усіх перехожих.
До таких розваг належало і ліплення зі снігу гігантських яєць з написом "Я" та безперервний барабанний бій у пусті металеві бочки перед Кабміном. Враження від революції можна описувати безкінечно, і всі вони доведуть, що така революція не може просто так закінчитись. Як сказав Олег Скрипка в інтерв'ю "Україні молодій": "Ми запозоримось на весь світ, якщо Ющенко не переможе!". Але чомусь людей на Майдан виходить все менше та відчувається емоційний спад. А постійні вигуки промовців зі сцени "нас багато!", виглядають як мляві спроби нагадати, "що нас не подолати!".
Люди розслабилися. Замість того, щоб тримати їх постійно у готовності вдатися у будь-яку мить до рішучішої боротьби, опозиція їх розслабила. У деяких наметах в ніч з минулої п'ятниці на суботу панував уже "чемоданний" настрій, оскільки субота мала стати святковим днем для Майдану. Обіцяли великий концерт, салют та переможні промови лідерів опозиції. Багато хто вирішив, що все – фактично перемога, і лишилося два-три дні для її закріплення у парлементі відповідними рішеннями.
Відомих музикантів у суботу дійсно виступило багато, включно з лідером відомої російської групи "ДДТ" Юрієм Шевчуком, який наприкінці виступу застережливо зазначив, що часто в історії трапляється, коли революцію роблять одні, а користуються нею інші.
Однак святкових промов та салюту у суботу в центрі Києва так і не було, хоча день перед тим Майдан потопав у святковій ейфорії після рішення Верховного суду щодо скасування результатів другого туру виборів і оголошення ним про переголосування.
Хоча на самому початку революції народ, який вийшов на протест, і чути не хотів по якесь переголосування, бо своїм законообранним президентом вони вважали Віктора Ющенка, і тому їхня вимога стосувалася єдиного - юридично визнати перемогу лідера опозиції. Однак, своїми поступливими кроками і невиконанням ультиматумів, опозиція зробила рішучий Майдан теж поступливим і готовим до компромісів.
Ввечері у п'ятницю усі політики, музиканти та інші активні публічні учасники акції непокори піднялися на сцену у піднесеному настрої та з щирими посмішками. Перед промовою Ющенка, він та всі, хто з ним піднявся на сцену, пританцьовували, оскільки приїхали вони несподівано і піднялися на сцену в той час, коли там співала Оксана Білозір.
Ющенко привітав увесь народ України з перемогою, зауваживши, що це ще не кінець, і з Майдану не потрібно йти. Але у його інтонаціях та щасливих обличчях його соратників читалося, що до перемоги лишилося зовсім трошки, і що буквально за кілька днів парламент прийме усе, що домагається опозиція, і усі люди з Майдану зі спокійним сумлінням пороз'їжджаються та порозходяться по домівках.
Свято у п'ятницю було у розпалі: під час виконання Марією Бурмакою бадьорої пісні "Ми йдемо!" усі провідники революції попіднімали руки та два пальці вгору, що символізує перемогу; коли усі спускалися зі сцени, народні депутати Іван Заєць та Володимир Яворівський взялися по під руки і почали танцювати; а до самого завершення концерту за сценою та під сценою танцювало багато журналістів, депутатів міських рад та інших vip-персон.
"Відставка уряду Януковича - це було взяття Сталінграду, рішення Верховного суду - це Курська дуга, але Берлін ще попереду. Насправді це лише виграна битва, але не кампанія. Але, думаю, все завершиться за три дні", - прокоментував автору цього матеріалу у п'ятницю ввечері соціаліст Юрій Луценко, який попри скептецизм, що лідери опозиції раніше робили занадто переможні промови і тим розслабляли людей, теж не міг приховати свого радісного настрою.
Віктор Ющенко пообіцяв, що в суботу буде ще веселіше, оскільки це буде день, присвячений святкуванню перемоги, тобто відзначення рішення Верховного суду. Однак, наступного дня опозиція не змогла отримати у Верховній Раді бажаного - зміни складу ЦВК та формування нового тимчасового уряду. Більше того, тоді засідання сесії перенесли аж на 14 грудня.
А ще опозиція отримала черговий несподіваний ляпас від свого соратника Олександра Мороза, який теж проголосував за перенесення сесії. Отож, святкувати приводів було мало і стало зрозуміло, що людям на Майдані доведеться стояти ще довго. Але багато вже спакувало речі, бо вчора їм оголосили про перемогу. Окрім того, ці мінливі настрої революції змусили декого махнути рукою на цю невизначеність.
Особливо психологічно важко проводити дні на Майдані людям, які є прихильниками радикальніших дій. Хоча Юрій Луценко дав всім зрозуміти, що взяттям адміністрації президента та Кабміну народ не отримає реально посаду президента і прем'єра.
Але питання тут дещо в іншому. Як сказав у спілкуванні з автором цього матеріалу один з грузинських журналістів Вахтанг Ніколава, який приїхав в Україну висвітлювати помаранчеву революцію, якщо опозиція заявляє про рішучі дії, то вона повинна їх робити.
"У вас Тимошенко дала Кучмі ультиматум 24 години. І що з того? У нас коли дали Шеварднадзе 46 годин, то через 46 годин і 10 хвилин ми уже були в парламенті. І справа тут не в штурмі, а у виконанні обіцянок. Адже тоді реально з Ющенком і його командою почали би рахуватися і їх почали би боятися, бо зрозуміли, що вони слів на вітер не кидають", - сказав журналіст.
Однак, опозиція вважає, що з утриманням людей на Майдані та наметовому містечку немає жодних проблем, а навпаки - є проблеми з тим, щоб всіх відправити додому. На думку Юрія Луценка, тут зібралися люди настільки затяті та вперті, що допоки свого не доб'ються, нікуди не підуть, навіть, якщо це попросить зробити сам Ющенко.
Але, по-перше, чого саме добиватися, народ не знає, бо планам і діям опозиції властиво змінюватися. А, по-друге, чи вистачить, тих затятих людей, які залишаться, якщо справа дійде до рішучіших дій.
Так голова Білоберізької сільради Верховинського району Івано-Франківської області Василь Тимкалюк, який живе у наметах з перших днів революції, вважає, що Леонід Кучма свідомо затягує вирішення кризи, щоб люди поступово пішли з Майдану. "Адже я впевнений, що у влади є підземні переходи у адмінбудівлі, і вони просто з нас сміються. Тому народу треба діяти більш рішучіше, допоки тут ще багато людей, замість того, щоб розважатися під музику та салюти", - каже пан Василь.
В той час, організатори акцій протесту встановили біля наметового містечка діджейський пульт, і там, за словами двадцятирічного киянина, який живе у наметах, до пізньої ночі відбуваються дискотеки. "Я тут буду до кінця. Адже тут так весело!", - додав хлопець.
Весело і молодятам, яких стає все більше у наметовому містечку. У них зараз медовий місяць, тому революційні настрої у них відходять уже на другий план. В той час, чомусь у багатьох мешканців наметового містечка очі вже не такі радісні, а більше сповнені смутком та тривогою – вони ввечері збираються довкола вогнищ, і згадують, наскільки це багаття іскрило оптимізмом, надією, вірою та стовідсотковою впевненістю у перемозі ще півтора тижня тому.
Прогулюючись Майданом та наметовим містечком останні дні, вже не відчуваєш тої ейфорії, як це було у перший тиждень помаранчевої революції. Для людей Майдан уже став буденністю, вони спокійніше сприймають усі події і вже не так надривають горло у вигукуванні гасел. Дуже багато людей пороз'їжджалися по домівках ще минулого тижня.
Після святкової п'ятниці, коли Верховний суд скасував результати виборів, ці вихідні стали піком у масовій імміграції з Майдану. Хто втомився, хто вважав, що революція майже закінчилась, хто їдучи додому, ще збирався повернутися, а хто був впевнений, що своєю дводенною-триденною присутністю на Майдані зробив достатній внесок у майбутню перемогу Ющенка.
Тому залишається знову сподіватися на активність киян, хоча на більшості підприємствах чи навчальних закладах, де вони працюють чи навчаються, теж страйки завершилися, а прогулювати роботу та навчання перед сесією не хочеться.
Більшість людей задаються питанням, у чому сенс перебування на Майдані та біля адміністративних будівель? Стояти під Кабміном та адміністрацією президента і постійно боятися, що в будь-яку мить опозиція може дати команду розблокувати будівлі, на блокування яких пішло так багато сил та здоров'я?
Чи стояти і чекати чергової зради Олександра Мороза або безперспективних переговорів із "бандидати", які "сидітимуть в тюрмах", але наразі вони чомусь водять за носа тих, хто їх мав садити, хоча й за останніми потужна сила народу, яка мерзне на вулиці?
Чи стояти і сподіватися, що нарешті якийсь ультиматум буде виконано і почнеться блокування головпоштамту, аеропортів тощо? Чи розслабитись і танцювати на майдані під "ВВ" та "Океан Ельзи", які своєю частотою появи на "халявній" сцені уже не викликають такої зацікавленості? Чи стояти півдня на Майдані в очікуванні чергового однотипного виступу народного президента?
До речі, у неділю на станції метро "Майдан Незалежності" о дев'ятій вечора можна було побачити величезну купу людей, яка спускалась по ескалатору вниз, їдучи додому. При тому, що в цей час на сцені виступав сам Віктор Андрійович, виступи якого на Майдані завжди були кульмінацією кожного революційного дня. Однак, чомусь слухати його промову про "унікальну націю" ці люди не хотіли.
Окрім того, поведінка цих людей в метро була надто спокійною, як на революційну, і абсолютно не такою, як це було два тижні назад, коли революція лише розпочиналася. Так у перші дні, покидаючи Майдан не раніше, ніж об одинадцятій вечора, люди на ескалаторах, рухаючись у протилежних напрямках, продовжували скандувати "Ющенко!", "Ганьба ЦВК!" та "Нас багато – нас не подолати!".
Коли приїжджав поїзд, уся маса піднесених революційною ейфорією людей, пропихалася у вагон із усмішками та жартами, наступаючи сусіду на ноги та проштовхуючи його у вагон, при тому у відповідь не чули жодного образливого слова.
У самому вагоні люди далі продовжували скандувати. Коли диспетчер оголошував наступну станцію, дехто вигукував: "Наступна станція - Ющенко!", - і всі активно це підтримували. Так тривало ще дві зупинки, допоки хтось не вигукнув: "Всі станції – Ющенко!", на що всі вигукнули: "Ура!". Або ж, проїжджаючи через одну із станцій (наприклад, Петрівка), здіймалося кілька голосів "Петрівка – за Ющенка!". Прощаючись, люди говорили: "До завтра, побачимось під Верховною Радою!".
І щонайприємніше, що у перший день революції таку активну позицію продемонстрували саме кияни. Адже, коли задовго до президентських виборів, говорили про зміну влади через проведення мирної революції, акцентувалося на тому, що без активної позиції киян нічого не вдасться зробити.
Коли 22 листопада вранці опозиція оголосила про безстроковий страйк, десь глибоко в душі закралася пересторога, чи не повторяться події листопада-грудня 2000-ого року, коли під час акції "Україна без Кучми" громадська активність поволі стихла через тривалість акції, мороз та врешті-решт через зимові свята.
Однак уже ввечері 22 листопада стало зрозуміло, що 2004 рік — це не дублювання подій 2000-2001 років та взагалі усіх років української незалежності. Таку кількість народу у центрі Києва ще ніхто не бачив, про таку народну єдність далеко не всі мріяли, про таку готовність стояти до кінця могли позаздрити багато інших націй.
І щонайприємніше – більшість з тих людей були киянами, які, як правило, завжди вирізнялися своєю бізнесовою заклопотаністю, прагматичністю, відсутністю політичного романтизму тощо. Тоді разом з людьми із регіонів кияни стали єдиною нацією, для яких всі справи стали другорядними, окрім однієї – захисту національних інтересів України.
"Ми кинули все і прийшли сюди, бо відчули народну єдність, бо набридло вже пливти по течії, бо ми не заслуговуємо на президента-зека, бо не хочемо, щоб з нами не рахувались, бо щасливі, що нарешті у нас є лідер нації і, врешті-решт, не можемо на самоті удома на кухні тішитися, що ми є українці, і ми є єдині!", - говорили у спілкуванні з автором цієї статті кияни, які вийшли на вулиці.
Вражень, отриманих у перший тиждень помаранчевої революції вистачить усім, щоб до кінця життя пам'ятати, що ми не вівці, і що український народ здатен за себе постояти. Але найголовніше, що цих вражень має вистачити для того, щоб знову у разі потреби вийти на Майдан і виконувати вказівки провідників опозиції, чи то пак провідників нації.
Не можна забувати, як приїжджі люди уночі спали у підземних переходах та на ескалаторах(!) в Українському домі. Або як по дорозі на Київ мешканці придорожніх сіл запалювали вогнища, щоб було видно підкинуті "їжаки", які проколювали колеса автобусів.
Або як люди, які економлять кожну копійку, приносили їжу, одяг та гроші на Майдан або збирали їх у інших обласних центрах для революційних потреб. Або як помаранчеві стрічки вдягали на себе все більше і більше представників силових відомств, які наважились на такий крок через стовідсоткову впевненість, що Ющенко завдяки помаранчевій революції переможе.
Не можна забувати, як зі спецназівцями на Банковій постійно спілкувалися революціонери, розповідаючи їм анекдоти, правду про нинішню владу, співали та навіть приводили священика, який читав людям в касках та з щитами проповідь.
Завдяки цій "чистці мізків" омонівці опускали щити, знімали каски, інколи посміхалися, а задні ряди навіть підтанцьовували. Не забудеться ніколи, коли о четвертій ночі серед Майдану, щоб зігрітись, мов колобки, у жовтих накидках шалено стрибали під "Дикі танці" Руслани кілька десятків людей, які кілька годин тому приїхали з Буковини. І як незвично було бачити, коли вночі центральними вулицями Києва продовжували ходити у різних напрямках люди з помаранчевими прапорами, абсолютно не сонно вигукуючи "Ющенко!", а їм постійно підсигналювали у такт проїжджаючі повз "Джипи" з оранжевими стрічками та прапорцями.
Інколи можна було побачити, коли пасажирів іномарок за ноги тримали самі ж водії, коли ті, майже повністю вилізши із вікна авто, розмахували прапорами. У Києві був ще один унікальний "Джип" з кузовом, який якось додумалися обсісти кілька десятків демонстрантів з прапорами різних країн, що виглядало зверху, немов мурахи обсіли кусень хліба. З таким навантаженням "Джип" дуже повільно пересувався, практично повз, і веселив усіх перехожих.
До таких розваг належало і ліплення зі снігу гігантських яєць з написом "Я" та безперервний барабанний бій у пусті металеві бочки перед Кабміном. Враження від революції можна описувати безкінечно, і всі вони доведуть, що така революція не може просто так закінчитись. Як сказав Олег Скрипка в інтерв'ю "Україні молодій": "Ми запозоримось на весь світ, якщо Ющенко не переможе!". Але чомусь людей на Майдан виходить все менше та відчувається емоційний спад. А постійні вигуки промовців зі сцени "нас багато!", виглядають як мляві спроби нагадати, "що нас не подолати!".
Люди розслабилися. Замість того, щоб тримати їх постійно у готовності вдатися у будь-яку мить до рішучішої боротьби, опозиція їх розслабила. У деяких наметах в ніч з минулої п'ятниці на суботу панував уже "чемоданний" настрій, оскільки субота мала стати святковим днем для Майдану. Обіцяли великий концерт, салют та переможні промови лідерів опозиції. Багато хто вирішив, що все – фактично перемога, і лишилося два-три дні для її закріплення у парлементі відповідними рішеннями.
Відомих музикантів у суботу дійсно виступило багато, включно з лідером відомої російської групи "ДДТ" Юрієм Шевчуком, який наприкінці виступу застережливо зазначив, що часто в історії трапляється, коли революцію роблять одні, а користуються нею інші.
Однак святкових промов та салюту у суботу в центрі Києва так і не було, хоча день перед тим Майдан потопав у святковій ейфорії після рішення Верховного суду щодо скасування результатів другого туру виборів і оголошення ним про переголосування.
Хоча на самому початку революції народ, який вийшов на протест, і чути не хотів по якесь переголосування, бо своїм законообранним президентом вони вважали Віктора Ющенка, і тому їхня вимога стосувалася єдиного - юридично визнати перемогу лідера опозиції. Однак, своїми поступливими кроками і невиконанням ультиматумів, опозиція зробила рішучий Майдан теж поступливим і готовим до компромісів.
Ввечері у п'ятницю усі політики, музиканти та інші активні публічні учасники акції непокори піднялися на сцену у піднесеному настрої та з щирими посмішками. Перед промовою Ющенка, він та всі, хто з ним піднявся на сцену, пританцьовували, оскільки приїхали вони несподівано і піднялися на сцену в той час, коли там співала Оксана Білозір.
Ющенко привітав увесь народ України з перемогою, зауваживши, що це ще не кінець, і з Майдану не потрібно йти. Але у його інтонаціях та щасливих обличчях його соратників читалося, що до перемоги лишилося зовсім трошки, і що буквально за кілька днів парламент прийме усе, що домагається опозиція, і усі люди з Майдану зі спокійним сумлінням пороз'їжджаються та порозходяться по домівках.
Свято у п'ятницю було у розпалі: під час виконання Марією Бурмакою бадьорої пісні "Ми йдемо!" усі провідники революції попіднімали руки та два пальці вгору, що символізує перемогу; коли усі спускалися зі сцени, народні депутати Іван Заєць та Володимир Яворівський взялися по під руки і почали танцювати; а до самого завершення концерту за сценою та під сценою танцювало багато журналістів, депутатів міських рад та інших vip-персон.
"Відставка уряду Януковича - це було взяття Сталінграду, рішення Верховного суду - це Курська дуга, але Берлін ще попереду. Насправді це лише виграна битва, але не кампанія. Але, думаю, все завершиться за три дні", - прокоментував автору цього матеріалу у п'ятницю ввечері соціаліст Юрій Луценко, який попри скептецизм, що лідери опозиції раніше робили занадто переможні промови і тим розслабляли людей, теж не міг приховати свого радісного настрою.
Віктор Ющенко пообіцяв, що в суботу буде ще веселіше, оскільки це буде день, присвячений святкуванню перемоги, тобто відзначення рішення Верховного суду. Однак, наступного дня опозиція не змогла отримати у Верховній Раді бажаного - зміни складу ЦВК та формування нового тимчасового уряду. Більше того, тоді засідання сесії перенесли аж на 14 грудня.
А ще опозиція отримала черговий несподіваний ляпас від свого соратника Олександра Мороза, який теж проголосував за перенесення сесії. Отож, святкувати приводів було мало і стало зрозуміло, що людям на Майдані доведеться стояти ще довго. Але багато вже спакувало речі, бо вчора їм оголосили про перемогу. Окрім того, ці мінливі настрої революції змусили декого махнути рукою на цю невизначеність.
Особливо психологічно важко проводити дні на Майдані людям, які є прихильниками радикальніших дій. Хоча Юрій Луценко дав всім зрозуміти, що взяттям адміністрації президента та Кабміну народ не отримає реально посаду президента і прем'єра.
Але питання тут дещо в іншому. Як сказав у спілкуванні з автором цього матеріалу один з грузинських журналістів Вахтанг Ніколава, який приїхав в Україну висвітлювати помаранчеву революцію, якщо опозиція заявляє про рішучі дії, то вона повинна їх робити.
"У вас Тимошенко дала Кучмі ультиматум 24 години. І що з того? У нас коли дали Шеварднадзе 46 годин, то через 46 годин і 10 хвилин ми уже були в парламенті. І справа тут не в штурмі, а у виконанні обіцянок. Адже тоді реально з Ющенком і його командою почали би рахуватися і їх почали би боятися, бо зрозуміли, що вони слів на вітер не кидають", - сказав журналіст.
Однак, опозиція вважає, що з утриманням людей на Майдані та наметовому містечку немає жодних проблем, а навпаки - є проблеми з тим, щоб всіх відправити додому. На думку Юрія Луценка, тут зібралися люди настільки затяті та вперті, що допоки свого не доб'ються, нікуди не підуть, навіть, якщо це попросить зробити сам Ющенко.
Але, по-перше, чого саме добиватися, народ не знає, бо планам і діям опозиції властиво змінюватися. А, по-друге, чи вистачить, тих затятих людей, які залишаться, якщо справа дійде до рішучіших дій.
Так голова Білоберізької сільради Верховинського району Івано-Франківської області Василь Тимкалюк, який живе у наметах з перших днів революції, вважає, що Леонід Кучма свідомо затягує вирішення кризи, щоб люди поступово пішли з Майдану. "Адже я впевнений, що у влади є підземні переходи у адмінбудівлі, і вони просто з нас сміються. Тому народу треба діяти більш рішучіше, допоки тут ще багато людей, замість того, щоб розважатися під музику та салюти", - каже пан Василь.
В той час, організатори акцій протесту встановили біля наметового містечка діджейський пульт, і там, за словами двадцятирічного киянина, який живе у наметах, до пізньої ночі відбуваються дискотеки. "Я тут буду до кінця. Адже тут так весело!", - додав хлопець.
Весело і молодятам, яких стає все більше у наметовому містечку. У них зараз медовий місяць, тому революційні настрої у них відходять уже на другий план. В той час, чомусь у багатьох мешканців наметового містечка очі вже не такі радісні, а більше сповнені смутком та тривогою – вони ввечері збираються довкола вогнищ, і згадують, наскільки це багаття іскрило оптимізмом, надією, вірою та стовідсотковою впевненістю у перемозі ще півтора тижня тому.
