Свобода слова чи напіввідкритість з елементами PR?

На прикладі загибелі генерала Кравченка – певно, найважливішого свідка у справі Гонгадзе - опоненти Ющенка закидали новій владі невміння працювати з суспільно важливою інформацією.

Мовляв, без оголошеного на всю країну факту допиту Юрія Кравченка з зазначенням навіть часу та місця допиту, той навряд чи б зважився на такий крок.

У відповідь завжди можна було б заперечити, що випадок з Кравченком це радше виняток, спричинений надзвичайним резонансом справи Гонгадзе. Однак виглядає, що влада вже не перший раз сама дає приводи поговорити про певну клишоногість у роботі з незалежними медіа.

Найяскравішим виявом цього став "Відкритий лист" до співгромадян, політиків та журналістів, який підписали більшість представників владної верхівки, включно з прем'єром Тимошенко та спікером Литвином. У цій відозві підписанти застерігають журналістів від так званого "інформаційного кілерства".

У частині пояснень автори пишуть про те, що до такого кроку їх спонукали події, які супроводжували процес формування нової влади. Відповідно до логіки підписантів, досить закритий процес призначень, несподівані інтриги та конфлікти між членами щойно створеного уряду, є "цілком природними складнощами".

Тоді як висвітлення всього цього медіа, що є їх прямим обов'язком, вони називають "інформаційним кілерством". Відтак, досить патетично твердять, мовляв, "дискредитація нової влади – це по суті знищення надій на демократію в Україні".

У той же час, нова влада практикувала методи роботи з пресою, які дуже нагадували практику часів Кучми. Відомий скандал між прем'єр-міністром Тимошенко та міністром юстиції Зваричем у перші дні не наважувалися коментувати як учасники конфлікту, так і президент.

Роман Зварич лише дав одне інтерв'ю з цього приводу "5 каналу", а Юлія Тимошенко взагалі категорично відмовилася говорити як про суть скандалу, так і про подальшу долю Зварича в уряді. Позиція Ющенка з приводу доволі резонансної теми стала відомою зі слів його прес-секретарки Ірини Геращенко.

Досить скупо коментували представники влади й історію із закриттям "Громадського радіо". Це досить неадекватна реакція, зважаючи на те, що саме ця радіостанція ще зовсім недавно була серйозним засобом інформаційного прориву для колишньої опозиції, і що саме суперництво у конкурсі за частоту із радіостанцією, до якої має стосунок Зінченко, фактично "поховало" надії "Громадського радіо" на мовлення.

Незрозумілою виглядає і ситуація із підготовкою конкурсу "Євробачення". Журналісти, які займаються дослідженням цієї теми, постійно відзначають небажання влади щось казати про стан справ та закритістю чиновників, які відповідають за конкурс.

З одного боку, таку позицію можна пояснити побоюваннями влади, що продемонстрований рівень підготовки може змусити організаторів конкурсу перенести його до Швеції. З іншого – влада могла підійти до цієї справи принципово інакше, вголос заявивши про існуючі проблеми, які очевидні кожному, хто бачив Палац спорту зсередини...

Зрештою, досить потужним кроком могла б стати відозва до представників бізнесу допомогти у проведенні всіх необхідних робіт, оскільки мова йде про міжнародний престиж України.

Досить яскравим прикладом невміння працювати з пресою продемонструвала власною поведінкою міністр культури Оксана Білозір, яка спочатку спробувала вигнати журналістів із зали кіностудії імені Довженка, де вона мала зустрічатися з колективом, а потім вирішила взагалі залишити захід.

Втім, спостерігаючи за кроками української влади, звичайно, не можна сказати, що нова влада геть не розуміє потреби спілкуватися з пресою. Яскраві шоу з масовим виїздом урядових чиновників на льодовий стадіон, перевірки аптечних кіосків найвищими урядовцями та телевізійне частування українського прем'єра грузинською чачею, безумовно, стали дуже яскравими подіями в інформаційному просторі.

Це те, що не хотіла і не вміла робити попередня влада. Однак зрозуміло, що за великим рахунком це не стільки значущі для суспільства події, скільки прямий PR влади.

Нова влада зуміла зробити великий прорив у створенні власного позитивного іміджу. Але, як тільки справа доходила до незручних для неї тем, її представники часто або намагалися уникнути відповідей на незручні запитання, або просто відмахувалися загальними фразами.

Хоча дуже часто відверті пояснення могли спрацювати на покращання іміджу влади навіть серед тих кіл, які досі її не підтримують. Недавнє введення підрозділів для патрулюванні у Донецькій та Закарпатській областях викликали шквал негативних емоцій у населення та коментарі в опозиційних ЗМІ на кшталт "введення військ у регіони, де є значна підтримка опозиції".

Якби влада чітко і зрозуміло пояснила мотиви своїх дій, відверто сказавши що ці області є найбільш криміногенні, і від зачисток бандугруповань, які давно душать місцевий бізнес та є загрозою всім громадянам виграє, насамперед, населення цих областей, то вона би лише зміцнила свої позиції у проблемних регіонах.

Для багатьох стало дивним, що ті політики, які ще недавно були вправними ораторами і вміли спілкувалися з пресою, стали набагато скупішими у своїх коментарях та скутішими перед телекамерами.

Напевно, першою причиною, яка не дає новій владі вільніше почувати себе з пресою є синдром керівника-початківця, людини, яка ніколи не мала влади, а, отримавши, достеменно не знає, що з нею робити.

Захопившись важелями впливу, нові урядовці ще не розібралися у всіх тонкощах своєї роботи, а відтак їм подекуди немає нічого нового і фахового сказати суспільству. В результаті цього виникає певний інформаційний вакуум.

Часто нові урядовці також переповнені відчуттям власної безальтернативності і вважають ліміт довіри до них безмежним, не розуміючи того, що народна довіра може зникнути, як пісок між пальцями, якщо люди не отримуватимуть відповідей на питання, які виникають самі по собі, та пояснення зрозумілою їм мовою.

Можливим чинником, який часто заганяє нову владу в інформаційний глухий кут, є те, що на початку своєї діяльності урядовці приречені вдаватися до заходів, які досить сумнівні як з правової точки зору, такі і неоднозначні у контексті суспільного резонансу.

Йдеться і про реприватизацію, навколо якої було зроблено чимало суперечливих заяв, і про історії навколо клубу "Динамо" Київ та обленерго, і, нарешті, про люстрацію. Коментувати ці теми – справа невдячна для будь-якого чиновника.

Певний карт-бланш для такого стилю поведінки є профнепридатність опозиції – інакше кажучи її відверта слабкість, яка лише вчиться працювати у нових і надзвичайно некомфортних для себе умов. З яскравих опозиційних політиків, які можуть дотепно та адекватно прокоментувати дії влади варто згадати хіба –що Леоніда Кравчука та Тараса Чорновола.

Так званий лідер опозиції Янукович, навіть пройшовши горнило надзвичайно складної виборчої кампанії, так і не опанував ази ораторського мистецтва. Про послідовність та логіку його заяв взагалі не доводиться говорити – його просто можна спіймати на брехні.

Досить згадати як спочатку цей ніби лідер опозиції заявив, що не бачився після виборів з Путіним, а згодом сказав, що таки мав з ним особисту зустріч у день інавгурації Ющенка.

А те, що головним спікером цієї команди під час відомого судового процесу став Нестор Шуфрич, є напевно, чи не найяскравішим прикладом медійного потенціалу нинішньої вже опозиції.

Щоправда, зараз пан Шуфрич зник, принаймні, зі списку перших "речників", але його стиль спілкування з пресою як відомого та яскравого опозиціонера, часто викликає щонайбільше усмішку.

Згадати хоча б ситуацію із тим, як він спочатку запросив журналістів, аби продемонструвати свої статки, а потім офіційно заявив, що вони "скористалися його гостинністю" для його ж компрометації.

На відміну від влади, яка має безліч приводів спілкуватися з суспільством за посередництвом преси, опозиція має створювати для цього інформаційні приводи та демонструвати значну ерудицію, винахідливість та дотепність. Поки що рівень винахідливості та дотепності колись всемогутньої СДПУ(о) зараз обмежується пікетуванням гурту "Гринджоли" з гаслами "Ані Лорак – ТАК!"...

Така ситуація розслаблює владу, яка на цьому тлі виглядає значно виграшніше. Поза тим, у цьому є й серйозна небезпека. З урахуванням всіх вищеперерахованих чинників, нова влада може зрозуміти всі переваги спілкування з пресою "на своїх умовах".

Це може призвести до того, що суспільство замість реальної інформації щодо ситуації в країні та відповідей на дуже гострі запитання, отримає просто "красиву картинку", яка є ні чим іншим, як піарний сурогат.

Якщо ж взяти аспект реального наповнення інформаційного поля, не на рівні декорацій, то це часто досить поверховий погляд на події без вникнення у їх реальну суть.

Це можна змінити, якщо ставлення до преси та інформаційної відкритості зміниться не лише у президента чи членів уряду, але й пересічних чиновників, які часто володіють значно глибшими знаннями щодо конкретних тем, але не бажають надавати необхідну інформацію пресі.

Якщо кожен конкретний чиновник і далі дозволятиме собі відверто ігнорувати питання та запити журналістів, а прописані у законах норми, що забезпечують працю журналіста, залишатимуться банальними деклараціями, Україна не отримає реальної свободи слова.

Відсутність справжньої інформаційної відкритості зрештою може зруйнувати і саму владу. За великим рахунком відкрита інформаційна політика вигідна як суспільству й опозиції, так і владі.

Насамперед це потрібно президенту Ющенку, який у вигляді поінформованої і всюдисущої преси отримає найкращий контроль за своїми підлеглими, багатьох з яких уже починають звинувачувати у неабияких апетитах.

Вигідна вона і звичайному пересічному чиновнику, котрий маючи за спиною прискіпливих журналістів, може отримати своєрідний захист від сваволі керівництва.

Чіткого розуміння переваг цієї системи інформаційної відкритості, яка є вагомою складовою кожного демократичного суспільства, в Україні ще немає. А оскільки цього ніколи не було в Україні, не варто очікувати миттєвих змін.

Одначе для появи справжньої свободи слова зусилля мають докласти всі і кожен – і влада з опозицією, і мас-медіа і суспільство. Інакше українська помаранчева мрія у перспективі виявиться пропіареною напівдемократією.

Сергій Таран, Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації