Володар слова

17 переглядів
Вахтанг Кіпіані, для УП та "України молодої"
Неділя, 24 квітня 2005, 15:49
Він пішов із життя за два роки до полудня віку під час відрядження до виправної колонії у селі Райквіці на Хмельниччині. На початку 80-х років саме там він сидів "на зонє" за створення Київського демократичного клубу. Офіційно ж це називалося – справедливим покаранням за "розповсюдження наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад".

Перебудова, проголошена генсеком Горбачовим, і надактивність Сергія Набоки на громадській ниві щасливо співпали у часі та просторі. Спочатку, у 87-му, був Український культурологічний клуб – перша легальна українська "тусовка", яка зібрала разом старих дисидентів та зовсім молодих, з ниточкою вусиків, студентів-націоналістів. Вони нібито були "за культуру", але насправді, і потім це визнавав Набока, їхня культурологічність була ширмою. УКК має бути вписаний в аннали української історії як політична виразно самостійницька організація столиці.

У 1989 році Набока разом з дружиною Інною Чернявською, до речі, теж "сиденткою" по справі КДК створив першу масову самвидавну газету Києва "Голос відродження". Через кілька років – вже у незалежній Україні – перше інформаційне агентство УНІАР.

Сергій брав участь у створенні першої після війни парафії Української автокефальної православної церкви, чим особливо гордився. Працював на Радіо "Свобода", і в телеефірі "Ери". Вів "Ніч виборів" на 1+1. Створив один із перших осередків журналістської корпоративності – Український медіа-клуб. Писав цікавезні вірші – минулого року у видавництві "Факт" вийшла його перша книжка "Увага № 0".

І, найголовніше, – Набока завжди був живим магнітом, який притягував до себе людей.

ЯК НА НАБОЧИНІ ІМЕНИНИ...

Нагадаємо, що день народження Набоки співпадає із днем Чорнобильської катастрофи. Так було, звісно, не завжди, а, дякуючи радянському уряду та комуністичній партії – з уродин 1986 року.

Мені невідомо, де і як Сергій відзначав свій день народження до того. Але достеменно відомо, що на 26 квітня 1988 року УКК задумала провести перший за часів перебудови альтернативний мітинг до другої річниці Чорнобиля.

Ось, що мені розповів друг Сергія Набоки активіст УКК Вадим Галіновський. Інтерв'ю з ним було записано у жовтні 2003 року, за кілька днів до його смерті. Сорокарічний Вадим (він же Сава, він же Джек) згас буквально на очах. Рак.

- ... Я хотів би розповісти про Чорнобильську демонстрацію того ж таки року. Це знову викликало хвилю подач у пресі про клуб.

Незадовго до дати було чергове засідання УКК і хтось, може й Набока, подав ідею вийти 26 квітня на Хрещатик з демонстрацією. Мене послали до Москви повідомити про цю акцію закордонних кореспондентів. Я з'їздив і передав кому треба – зокрема, в дуже популярну тоді “Экспресс-хронику", ще пам'ятаю якогось ірландського кореспондента...

Повернувся до Києва, але додому не поїхав і, щоб не схопили дорогою, переночував у друзів. Тим більше, що батьки передали, що з військкомату прийшла "повєстка" – хоча я білобілетник і був повністю звільнений від військового обов'язку.

Вранці з плакатами приїжджаю на Хрещатик, а він повністю перегороджений. Пішов під поштамт, де було домовлено про зустріч. Там вже стояли кілька наших – Ігор Запорожець, Сергій Набока, Лімон (Леонід Мілявський – В.К.), здається, й Анатолій Битченко. Бачимо розгорнутися немає де.

На площі тоді ще Жовтневої революції розвернули якесь будівництво, поставили огорожі (отже, використаній владою під час "України без Кучми" технології про недопущення протестувальників на місце збору щонайменше 15 років!).

А поруч йдуть приготування до першотравневої демонстрації, встановлюють трибуни. Тут зупиняється міліцейський "бобік", хапає Набоку та Лімона кидають їх у машину і кудись везуть. Що робити?! Кажу Запорожцеві, давай перейдемо до будинку профспілок, там вільніше, ще й станемо на трибуну і розгорнемо плакати.

Спустилися в перехід, і там внизу Ігор починає голосно кричати – “Громадяни, сьогодні річниця Чорнобиля!". Я по ситуації розгортаю один із плакатів. Якийсь дядько біжить на мене з витрященими очима і вириває з рук плакат. Але за нами вже суне натовп людей і нас все ж вдається вирватись і перейти під будинок профспілок. Там всі інші теж витягають плакати і стаємо на сходах. Міліція не знає, що робити – розганяти чи ні... Спочатку нас загородили тролейбусом. Пасажири стали обурюватися – давайте їхати, а їх не пускають. Тоді повідчиняли двері і до нас приєдналися всі пасажири... Дехто почав перебігати через дорогу, щоб побачити нас ближче. Таким чином, вдалося простояти години дві. Аж потім стали оточувати і висмикувати з натовпу по кілька чоловік.

- Адміністративного затримання не було?

- Тільки Олесь Шевченко постраждав. Причому, у цікавий спосіб. Ми домовилися, що у кожного з нас буде з собою Конституція СРСР. Якщо нас почнуть в'язати, ми будемо показувати її, що маємо право на мітинги і демонстрації. Ну, і коли всіх уже розігнали, Шевченко підняв над головою цю потоптану Конституцію і питає, хто не погоджується з тим, що кожна радянська людина має право збиратися і мітингувати. Можете мене забрати. Його тут же і забрали.

А ось, що повідомила з цього приводу популярна столична "Вечірка":

"26 квітня 1988 року о 19.00 під час проведення підготовчих і ремонтних робіт до Першотравневої демонстрації на вулиці Хрещатик і площі Жовтневої революцції (нині – Майдан Незалежності – В.К.) група екстремістські настроєних осіб, що складалася в основному з числа членів так званого "українського культурологічного клубу", намагалась провокувати безпорядки, ускладнити проведення цих робіт, заважати рухові транспорту і пішоходів.

Використовуючи як привід другу річницю аварії на Чорнобильській АЕС, учасники збіговиська прагнули провокаційними вигуками і написами на транспарантах підбурювати перехожих до протиправних дій, свідомо спекулюючи на їх почуттях.

...Оскільки, незважаючи на попередження, учасники збіговиська продовжували свої антигромадські дії, працівники органів внутрішніх справ і народні дружинники були змушенні доставити у Ленінський РВВС 17 правопорушників.

Після розгляду і відповідного попередження 14 з них того ж дня були відпущені, в тому числі працівник гастроному № 2 Набока С.В., старший викладач Київського філіалу Одеського інституту зв'язку Омецінська О.Б., редактор головної редакції радіомовлення на Київ Держтелерадіо УРСР Тарасенко А.М., фотограф Центральних театральних кас Федько В.Ф., вчитель історії середньої школи № 91 м. Києва Балагура О.М., студенти КДУ Ткачук О.В. і Омецінський В.О., колишній студент цього ж вузу Ковжун О.О. та ін.

Відповідальний секретар "Українського біохімічного журналу" Академії наук УРСР Шевченко О.Є., який раніше був засуджений за антирадяську агітацію і пропаганду, підданий народним судом адміністративному арешту на 15 діб.

Крім того, матеріали відносно двох підлітків, залучених активістами так званого УКК до протиправної діяльності, направлені на розгляд комісії у справах неповнолітніх.

Провокаційні дії учасників збіговиська викликали справедливе обурення киян".


"ТЕАТР ТІНЕЙ"

В історії зі створенням Українського культурологічного клубу практично немає "білих плям". Бо діяльність УКК проходила прозоро і відкрито. Кожен, хто побачив оголошення чи почув від знайомого міг прийти до кафе "Любава", танцювального майданчику "Сучасник" чи й до приватного будинку на Подолі, де в різний час збиралися "неформали".

Серед цікавих на "збіговиська" ходили й журналісти газет – "Вечірнього Києва", "Радянської України", "Прапора комунізму", "Правды Украины" та інших "органів" різноманітних партійних комітетів.

Особливий слід в історії УКК залишили публікації перебудовного, редагованого тоді Віталієм Карпенком, "Вечірнього Києва". Тепер, звичайно, можна розповідати про те як "ми боролись" з номенклатурою, але тоді кожен киянин знав – хто і як "розмазував" по стінці "націоналістів" партійні пера газети міськкому партії та сервільної міськради.

Перший масштабний погром УКК було заплановано на 19 жовтня 1987 року. Тоді пішов у друк нарис під назвою "Театр тіней, або Хто стоїть за лаштунками так званого "Українського культурологічного клубу" (УКК)". Отака талановита назва. Майже по Чехову, у сенсі – "краткость – сестра таланта"...

Автор тексту зробив за роки незалежності блискучу кар'єру. До слова, не менш успішну, ніж сьогоднішній ювіляр Набока. Це він створив "Киевские ведомости", "Всеукраинские ведомости" і, врешті решт, "Факты и комментарии". І тому сказати, що Олександр Швець, а мова саме про нього, є непрофесіоналом нечесно. Журналіст він класний, але...

Думаю, що не помилюся, якщо скажу – кожен, хто зберіг у пам'яті ту небуденну публікацію, й досі відчуває почуття огиди, бажання вимити руки. Бо саме так народжувалася сумнозвісна "заказуха". Коли талановитий журналіст на догоду своєму начальству чи ще якимсь нам невідомим обставинам пише не те, що є насправді, а те що йому замовили.

"Чего изволите...". Півмільйонним накладом.

"Нереальною ж була та вишукана, розрахована на зовнішній ефект театральність, явно продумана заздалегідь (хотілося б запитати – а свої пленуми та збори тодішні компартійці розігрували без сценарію, наче вечорниці? – В.К.), явно розписана за ролями, явно передбачена невідомим для слухача сценарієм. Театральність, з якою ведучий вечора С.Набока представляв тему доповіді: "Білі плями в історії України". Нереальною була та напрочуд злагоджена послідовність, з якою доповідач Леонід Ізраїльович Мілявський натхненно витискував із себе сльози співчуття з приводу "лихої долі справжніх українських патріотів", а його дружина Лариса Юріївна Лохвицька слідом за тим трагічним голосом запрошувала вшанувати вставанням пам'ять декого з них".

Партійному журналісту цього недосить. Він робить свою чорну справу і далі – чобітьми по іменах "відомих правозахисників". Особливу лють викликав у компартійця виступ Мілявського. А це було, між іншим, перше публічне обговорення теми голодомору 1933 року.

Далі знову слову Швецю: "Розумів, з якого "арсеналу", наприклад, було почерпнуто доповідачем та деякими ораторами вислови на зразок "штучний голод на Україні", "знищення культури", "геноцид", "система тоталітарної влади", "режим", "мордовські табори" тощо. (Здавалося, ще трохи – й залунають звичні в даному контексті слова: "Ви слухаєте "Голос Америки" з Вашиінгтона або "говорить радіо "Свобода". Та однак все це долинало не з Вашингтона й не з Мюнхена, а з мікрофона, встановленого в танцювальному залі "Сучасник"!)".

І як зовсім нещодавно преса та телеканали, за темниківською підказкою з Банкової, демонстрували, що одним із кількох тисяч учасників антикучмівського мітингу був рядовий співробітник американського посольства, тоді ж Швець у стилі дешевого доносу здавав КГБ (а може й навпаки – виконував визначену "органами" роль) учасників американської виставки "Інформатика в житті США" Ростислава Хом'яка, Павла Фединського та інших. Здавалося б, що ж тут такого, коли українці з Америки прийшли у чи не єдине місце у тодішньому Києві, де говорили українською і про українське?...

До речі, я добре пам'ятаю шалений резонанс, який викликала в Києві та виставка. Молоді кияни тоді вперше змогли знайти американську символіку – значки, целофанові пакети. Черги були майже як у Мавзолей. Джинси почали вигравати історичне змагання у пижикових шапок...

Швець, нібито під впливом почутого у залі "Сучасника", пригадав як під час навчання на журфаці столичного університету було "впіймано за руку" старшокурсника Сергія Набоку та його однодумців Лесю Лохвицьку, Леоніда Мілявського та Інну Чернявську.

Гарний журналіст не випадково використав сполучення "піймали за руку", наче молодики вкрали батон ковбаси по 2.20. Насправді ж він чудово знав, що їхня вина була в іншому – вони розклеювали листівки, які містили протест проти окупації Афганістану та заклики підтримати бойкот Олімпіади-80.

Вказується, що й тоді прихильників у цих антирадянщиків не було. І зараз не багато: "Бо не багатьом до душі припадали колективні читання віршів і "хартій", в яких робітничий клас називався "реакційним", в яких стверджувалось, що Радянська влада з моменту закінчення громадянської війни буцімто веде "війну проти власного народу".

Швець ще звинуватив УККістів у тенденційному підборі Шевченкових текстів. Найсмішніше те, що "з певним смаком" підбирали поезії не на "Голосі Америки" чи ще десь за бугром, а у підмосковному селищі Апрєлєвка, де знаходилася Всесоюзна фірма грамзапису "Мелодія"...

Насамкінець, Олександр Юхимович назвав тих, хто стояв, на його думку, за лаштунками УКК ("театру тіней") – Олесь і Віталій Шевченки, Степан Хмара, Євген Сверстюк ("який вступав у конфлікт із законом", "два рідні брати перебували в банді ОУН"). І, нарешті перейшов до висновків, звинувативши "неформалів" у будуванні з "цеглин перебудови" власного політичного капіталу. І, як тоді любив казати генсек Горбачов "конструктивно", запропонував з метою утвердження перебудови створювати справжні клуби, а не "ретранслятори ворожих голосів".

Потім партія вирішила дати слово народу. Загалом, якщо вірити редакції "ВК", надійшло 172 листи, з яких у 107 підтримувалася позиція газети, тобто Швеця. А з 65, автори яких підтримали позицію УКК, більше половини були підписані анонімами чи, як засвідчила перевірка (чи не силами міліції, парткомів та КГБ?), нібито вигаданими прізвищами.

14 листопада 1987 року у "Вечірці" було опубліковано першу підбірку з десяти листів читачів. Особливо "розчулює" лист воїнів-інтернаціоналістів, які звинуватили Сверстюка, Набоку та інших у незнанні творчості Шевченка. Лист має промовисту назву "Вони заважають нам жити".

2 грудня вийшла ще одна підбірка листів киян. Гласність випустила джина з пляшки. Скажімо, вперше було надруковано замітку легендарної дисидентки, співзасновниці Української Гельсінської групи Оксани Мешко. Вперше, читачі радянської преси змогли прочитати порівняння Швеца та йому подібних з "унтер-прішибєєвими". А читач Анатолій Руденчик назвав нинішнього заслуженого журналіста "поліцейським репортером".

На захист УКК виступив письменник Станіслав Тельнюк. Газета наголосила, що не стане полемізувати з людиною, яка була другом Василя Стуса – як майстерно написано: "особисто йому знайомого Стуса (померлого, між іншим, у виправно-трудовій колонії переконаним антирадянщиком)". Оскільки огляди не підписувалися, отже, авторство і цього шедевра, можна сміливо приписати панові Швецю.

Так насправді починалась перебудова. З днем народження, Набоко!

P.S. 26 квітня легендарному журналістові Сергієві Набоці виповнилося б рівно 50 років.


Доречні публікації:

"Я "по жизни" журналіст, редактор і видавець..."

Увага № 0


powered by lun.ua
Томос для України. Що буде з церквою після отримання автокефалії
Коли холоне попкорн: традиції та сучасність бойового кіно
5 книг, які допоможуть зберегти здоров'я
Як продати готовий бізнес
Усі публікації