Наввипередки з Росією

Понеділок, 4 липня 2005, 14:43
Перебування російської військової бази в Севастополі та в інших місцях в Криму створює Україні цілий комплекс проблем: від економічних і політичних до проблем національної безпеки. Власне, Україні цей російський Чорноморський флот не потрібен, бо українці не збираються конфліктувати з блоком НАТО на боці Росії. Тому заяви російських політиків, що нібито ЧФ охороняє морські кордони України є, щонайменше, звичайним абсурдом.

Головною метою перебування російських військ на українській землі є всебічний тиск на Україну, військово-політичний шантаж заради руйнації української політики євроатлантичної інтеграції, вступу до НАТО і Європейського союзу, а також недопущення нормального розвитку ВМС України, підтримання напруги в Криму та на цілому півдні України.

ЧФ відведено важливу роль у планах певної частини російського керівництва щодо відновлення імперії та територіальної дезінтеграції України. Отже, ЧФ — це постійна загроза суверенітету і територіальній цілісності України.

Відомо, що керівні структури цього російського угруповання підтримують зв'язки з лідерами місцевих сепаратистських сил, що розглядають ЧФ як свій надійний тил. Більш того, під час кожного загострення українсько-російських відносин ЧФ починає брязкати зброєю. Згадайте конфлікт навколо острова Тузла, коли російський флот перебував у бойовій готовності. Чи "помилковий десант російської морської піхоти під Феодосією навесні цього року.

Спеціалісти кажуть, що ЧФ перешкоджає нормальному розвиткові портового господарства та індустрії туризму на півдні Криму — адже тисячі гектарів коштовної кримської землі контролюються російськими військовими, що здають ці землі в суборенду, не сплачуючи Україні жодної копійки податків. Вони ж контролюють найкращі ділянки берегової смуги, чимало об'єктів транспортної інфраструктури тощо.

Стратегічні партнери, господарі бази в Севастополі, стверджують, що щороку за російську оренду бухт цього міста Україна отримує 98 млн. доларів на рік, але хто бачив ці гроші? Хоча це смішна сума — США за аналогічну військову базу Субік-Бей на Філіппінах сплачували по 2 мільярди доларів на рік.

Останнім часом найвищі посадовці Росії, зокрема міністр оборони, почали публічно заявляти, що й після 2017 року, коли закінчується термін дії українсько-російської угоди по ЧФ, російські війська не підуть з Криму. Нагадаємо, що у Державній думі постійно циркулюють проекти територіальних претензій до України, вилучення зі складу української держави Криму і Севастополя.

Чи потрібні ще якісь докази, що Росія намагається регулярно провокувати нестабільність на півдні України, спираючись на свою військову присутність на Кримському півострові? Більш того, кожен рік, кожен місяць і кожен день перебування російського флоту на українських теренах може мати для України непередбачувані наслідки.

Зрозуміло, що нині реалізувати виведення ЧФ з українських портів доволі важко, враховуючи активний енергетичний шантаж з боку Москви. Але є інші можливості.

Оскільки Україна прагне вступити до НАТО, то є сенс запропонувати керівництву альянсу або уряду США в інтересах боротьби проти міжнародного тероризму розташувати відповідну військово-морську чи військово-повітряну базу на півдні Криму. Вона могла б виконувати важливі функції у військових транзитах в інтересах стратегічних чи миротворчих операцій на Близькому Сході. Відповідно вона б урівноважила російську військову присутність в Україні та навіть протягом певного часу могла би гарантувати український нейтралітет між заходом і сходом, між НАТО і Росією.

В економічному аспекті це активізувало б господарське життя на півдні півострова, сприяло б створенню тисяч нових робочих місць, позитивно вплинуло би на місцеве сільське господарство, що мало би надійний ринок збуту.

За перебування такої бази Україна отримала би серйозні гроші, а не ті сумнівні надходження, що десь колись має за базування російського флоту. Значна частина цих коштів збагатила б бюджет Севастополя і Автономної республіки Крим. Наявність бази альянсу чи США суттєво стабілізувала би суспільно-політичне становище на півострові.

Зрозуміло, що довелося б пережити істерію в російських ЗМІ та в кримських проросійських організаціях, але згодом вона би вщухла. Вся атмосфера навколо Криму пережила б політичне оздоровлення. У декого зникло б бажання весь час організовувати антиукраїнські провокації в цьому геополітично вразливому регіоні, Чорне море перестало би бути "внутрішнім озером" деяких держав.

Наявність бази НАТО чи США сприяла би регулярним спільним навчанням українських військовиків з представниками збройних сил країн Північно-атлантичного альянсу, які є законодавцями моди для всіх сучасних армій, носіями найбільш досконалої військової системи, що дозволило б українським військовикам навчатися на найпрогресивніших зразках.

Наскільки це реально? Нині у зв'язку з розширенням Євросоюзу і НАТО, бази передислокуються на східні кордони альянсу. До речі, це викликає невдоволення тих країн, звідки бази прибирають, адже це втрата орендної плати, податків, робочих місць, ринку збуту, замовлень тощо.

Нині у процесі конкретної розробки перебувають плани створення військових баз США (а можливо й НАТО) на території нових членів альянсу — Румунії і Болгарії. У цьому контексті серйозні шанси має і Україна, бо вона може бути геополітичним резервом на випадок непередбачуваних соціальних струсів, наприклад, у Туреччині. Адже в цій країні народжується потужний ісламістський рух. Поки що владі вдається тримати його у підпіллі, але як довго?

Звичайно, реалізація цієї ідеї потребує потужної пропагандистської кампанії, щоб пояснити політикам, громадським діячам, журналістам і широкому загалові перспективність цього проекту, насамперед для мешканців Криму, що військово-політична рівновага в цьому регіоні унеможливить міжетнічні та міжрелігійні конфлікти, що буде потужним чинником стримування будь-яких форм агресії як ззовні, так і в середині країни.

Починати треба з парламенту — було б варто розглянути такий законопроект і звернутися з відповідними пропозиціями до уряду і президента.

Після бензинової кризи, організованої російськими монополістами-нафтотрейдерами, після газового цінового удару, після Тузли і феодосійського десанту, після територіальних претензій РФ у 1993 році, після всіх цих подій, варто вже зробити серйозні висновки і замислитися над перспективами збереження незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України.

Тим більше, що зараз у Державній думі Росії впливові політичні сили пропонують проводити максимально жорстку політику щодо України, а це означає, що у будь-який момент українцям можуть пред'явити територіальні претензії чи організувати енергетичну блокаду, або те й те разом.

Отже, треба діяти на випередження і не зважати на російську пропаганду. Треба брати до уваги конкретні військово-політичні кроки Росії. А вони від цієї пропаганди дуже відрізняються. Москва ще в голос не каже про свій вступ до НАТО, але практично вже набагато більше за Україну наблизилася до необхідної для цього стадії готовності.

Зокрема, якщо Україна співпрацює з НАТО за 17 програмами, то Російська Федерація виконує 29 таких програм. Не кажучи вже про участь Росії в обговоренні та ухваленні найважливіших рішень керівними органами альянсу. Україна фактично лише намагається наздогнати Росію за рівнем інтенсивності співпраці з НАТО.

Нещодавно відбулися спільні навчання російських і натівських військ під Красногорськом (Центральна Росія), а штаб російського Чорноморського флоту в Севастополі відвідала делегація НАТО для обговорення участі російського ВМФ у великомасштабних навчаннях військових флотів країн НАТО в Середземному морі.

Привертає увагу той факт, що місцеві проросійські організації, що постійно пікетують будь-який військовий корабель країн НАТО, що відвідує Севастополь на запрошення ВМС України, на цей раз жодного пікету біля штабу російського флоту не виставили, адже їх цілком влаштовує Росія в НАТО, вони проти України в НАТО.

Отже, Москву лякає не вступ України до НАТО як такий, а її вступ поперед Росії. До речі, це дуже тонко помітили деякі українські політики, які виступили з ідеєю: "До Європи разом з Росією!" Але разом Кремль не хоче…

Звичайно, тут пропонується сміливий і рішучий крок, який вимагатиме від української влади політичної мужності. Але без цього жодне реформування, зміна геополітичного статусу України, та власне й реальна незалежність України будуть неможливими.




powered by lun.ua
Головне на Українській правді