Влада, яка вважає, що в країні немає опозиції – обов'язково прорахується

Четвер, 7 липня 2005, 12:28
Від "УП". "Українська правда" продовжує дискусію про існування чи неіснування опозиції після помаранчевої революції. Раніше на цю тему було оприлюднено статті Василя Горбаля, Миколи Мартиненка та Євгена Кушнарьова. Сьогодні дійшла черга до СДПУ(о) – свою точку зору наводить заступник голови партії і колишній перший заступник Медведчука в адміністрації президента Юрій Загородній.

З його думками можна не погоджуватися – хоча б частині, чи дійно влада дуже боїться такої опозиції – але, як завжди, вони мають право бути оприлюдненими.

Також у цій статті звертає на себе увагу ще один цікавий факт – лідери СДПУ(о) вперше публічно заявляють, що на парламентських виборах-2002 в них вкрали майже 3%. На користь блоку влади "За єду". Залишається лише запитати, чому про це вони мовчали всі ці роки і охоче погодилися працювати під керівництвом Леоніда Кучма – людини, без санкції якої таке "пограбування" не могло б відбутися.

"Українська правда" закликає долучатися до дискусії й інших реальних політиків.




Судячи з усього, ейфорія серед більшості політичних груп, що стоять навколо нового президента, особливо тих, на долю яких випала відчутна кількість високих кабінетів, поступово починає вщухати.

Не помічається особливого ентузіазму й серед тих політиків, для яких сьогодні відпало питання форми їхнього політичного існування після того, як з надр "Блоку Ющенка" з'явилася довгоочікувана президентська партія "Народний союз Наша Україна".

Узявши на озброєння ті ж самі граблі, на які вже встигли наступити в минулі роки партії, що будували свою структуру на адміністративній базі, коли їхні лави миттєво "поповнювалися" колективами цілих заводів або колгоспів, НСНУ зіткнулася сьогодні з проблемою боротьби за внутрішньопартійний вплив.

І ця боротьба не на жарт, яка спалахнула в регіонах, за місцеві "контрольні пакети" партії, викликала б подив, якби не та обставина, що навколо самого президента точиться така ж боротьба, що, як відомо, розпочалася ще до виборчої кампанії.

А, судячи з того, що до президентської партії не ввійшла жодна реальна партія парламентського рівня, то можна вважати, що сьогодні Гуллівера обплутують "ліліпути", які в іншому випадку не мали б політичного майбутнього, як і більшість політичних мігрантів, що шукають місце під сильним крилом.

Особливостями сьогоднішньої політичної ситуації є:

По-перше, те, що в Україні відбувається процес формування як провладних політичних сил, так і опозиційних.

Усі серйозні аналітики визнають, що як ті, так і інші виявилися не готовими до своєї нової ролі. А успіх на парламентських виборах, що невблаганно наближаються, дістанеться тому, хто зуміє швидше пристосуватися до нової для себе ситуації, адже як та, так і інша роль має свої і плюси, і мінуси.

Але не важко зрозуміти, що сьогодні, ставши владою, колишня опозиція не тільки не спромоглась вирішити старі проблеми, а й породжує нові. Тому для них вже не стоїть питання завоювання нових прихильників – головною проблемою стає збереження старих.

По-друге, Україна вперше зіштовхнулася зі створенням саме президентської партії. Якщо раніше різні політичні сили удостоювалися "честі" вважатися пропрезидентськими, то тепер відбувається процес створення партії саме під одну людину.

Наслідки цього сьогодні дуже важко передбачити, особливо для партій, які залишаться самостійними, вважаючи себе пропрезидентськими в старому сенсі цього слова.

Чому важко? Тому що опозиційні партії є для президентської партії супротивниками - природним і часто необхідним елементом політичної гри. У політтехнологіях наявність супротивника є навіть обов'язковою, як і присутність "образу ворога".

Ті ж партії, що сьогодні вважають себе пропрезидентськими, але сподіваються зіграти власну роль, для президентської партії будуть конкурентами. Відчули різницю? У політиці з супротивниками воюють, конкурентів - позбуваються. Або, у крайньому разі, відкушують від їхнього пирога стільки, скільки це можливо, вважаючи його своїм.

СДПУ(о) на виборах 2002 року зіштовхнулася з тим, що, маючи за всіма рейтингами та екзит-полами не менше, ніж 9% голосів, одержала значно менше. Політичний блок "За єдину Україну" став певним прообразом президентської партії, тому так званий адмінресурс використав можливість заповнити провал блоку на чолі з Литвином за рахунок голосів СДПУ(о).

І якщо партії, що вважають себе пропрезидентськими, наївно розраховують, що їм багато перепаде від НСНУ, то вони глибоко помиляються. У такій же непевній ситуації сьогодні виявилися і "Батьківщина", і "народники" Володимира Литвина, і соціалісти Мороза.

Тому з табору СПУ вже іноді звучать погрози переходу до опозиції, а навколо прем'єра не вщухають інсинуації про її відставку. Нові "народники", які стали союзниками президента вже після "помаранчевої революції", адже ще минулого літа вони висували в кандидати Януковича, змушені заповнювати доказову базу своєї лояльності.

Тому розмови про єдиний блок із НСНУ можуть бути всього лише компенсацією їхньої неучасті в Майдані. І, звичайно, відіграє роль індульгенція від переслідувань, у тому числі бізнесу, що виписала їм нова влада, адже їх сьогодні зазнають СДПУ(О) і "Регіони".

Реально претендуючи на вагомий шматок електорату, "Батьківщина" і НПУ, на думку президентських політрадників, просто зобов'язані стати під прапори НСНУ, у іншому випадку ніхто сьогодні не дасть гарантій їхньої участі в майбутній парламентській коаліції.

Реально ж до блоку з "нашоукраїнцями" їх можуть штовхнути тільки особисті мотиви лідерів партії. Впевнений, що "генеральний конструктор" НСНУ Роман Безсмертний чудово розуміє, що, якщо ці союзники підуть окремими шляхами, то "виженуть своїх корів пастися на ту ж галявину", на якій, до речі, збираються поскубати траву й норовисті націонал-демократи Костенко, Тарасюк або Пинзеник.

Звичайно, не набагато легшим є завдання й у опозиційних партій. Як поділити між собою симпатії тих, хто ніколи не буде робити свій вибір у таборі пропрезидентських політичних сил?

При цьому всі чудово розуміють, що ідеальним варіантом було б взагалі не ділити електорат, а йти на вибори згуртованою коаліцією. І головним, найважливішим і найскладнішим, завданням провідних опозиційних партій сьогодні є вироблення дієвого механізму цього об'єднання.

Не можу не сказати про свою позицію, щодо якої я вже висловлювався за багато місяців до грудня 2004 року і яка, навіть, стала приводом для палкої полеміки на сайті "Української правди".

Я дотепер глибоко переконаний, що головним критерієм блокування політичних партій, гарантією життєздатності таких блоків, має стати подібність, узгодження й зближення саме ідеологічних позицій.

На жаль, через низку причин говорити сьогодні про якесь блокування лівих і лівоцентристських сил в Україні є більш ніж утопічним. Блокування соціалістів з "нашоукраїнцями", а також абсолютно пасивна позиція комуністів під час минулих виборів зробили свою справу.

Для лідерів Компартії саме їхня багаторічна позиція відмови навіть від гіпотетичного розгляду будь-якої тісної взаємодії з іншими лівими й лівоцентристськими політиками створила ортодоксальний образ.

Цей образ, як наслідок, уже викликав втрату значної частини прихильників, що не могла й не може зупинити навіть досить зважена й послідовна позиція фракції КПУ У Верховній Раді.

Враховуючи те, що нинішня влада не соромилася й не соромиться спекулювати саме на лівій риториці (до речі, соціалісти саме цим виправдують свою участь у владі), а у своїх виборчих програмах всі учасники кампанії будуть видавати себе як захисники соціальних прав народу - все це конче заплутає виборців, і ідеологічна складова буде мати ще менше значення, ніж у 2002 році.

Це дає змогу з достатньою долею вірогідності припустити, що вибори 2006 року будуть відбуватися як боротьба між прихильниками й супротивниками нової влади. Україну в її симпатіях сьогодні, дійсно, поділено на ці два табори.

І те, що влада продовжує розколювати наше суспільство далі, виводячи цей розкол уже на рівень ментальності, свідчить про те, що влада може одержати опозицію набагато жорсткішу, ніж це було на всіх попередніх виборах.

Вважаючи, що знову вдасться приписати собі в західних областях декілька мільйонів голосів гастарбайтерів, як це було в 2004 році, президентська партія забуває, що у виборах будуть брати участь і їхні союзники, для яких голоси на Заході - питання їхнього політичного майбутнього, а може, і питання існування.

Вал політичних переслідувань і репресій, що зростає на тлі погіршення економічного стану пересічних громадян, бездарність і нерезультативність у зовнішній політиці вже не можна списати на прорахунки минулої влади й підступні дії внутрішніх ворогів.

Сьогодні вже ніхто серйозно не сприймає ці постійні посилання на попередників із боку нових адміністраторів, як і постійні реляції про значні успіхи й швидкий всенародний добробут. До того ж добродії, які сидять у високих столичних кабінетах, навіть не уявляють собі, наскільки їхні ставленики на регіональному рівні, взявши на озброєння принцип "революційної доцільності", дискредитують саму владу.

Утім, напевно, уявляють. Думаю, заяви про те, що в Україні не існує опозиції, які постійно на їхніх вустах, є ознакою невпевненості й страху. "Нашоукраїнець" Мартиненко, який залишився на господарстві в парламенті, навіть у своїй нещодавній "праці" про сьогоднішню українську опозицію назвав її примарою й заявив, що вона перебуває в ембріональному стані.

Я впевнений, що в нього набагато більше причин перейматися долею як провладного блоку, так і власне президентської партії. Утім, можливо, через сонм проблем усередині пропрезидентської коаліції їм елементарно немає коли звернути увагу на те, що відбувається в країні?

Влада, яка вважає, що в країні немає опозиції - обов'язково прорахується. Як прорахувалися ті, хто ще півроку тому пророкував, що СДПУ(о) розсиплеться як карткова хатка. А вона не тільки вистояла, але й, зробивши висновки з минулих помилок, згуртувалася, зміцніла й швидко засвоює уроки політичної боротьби в жорстких умовах політичних переслідувань і репресій - в умовах опозиції.

Те, що сьогодні відбувається в Україні - гарячкові пошуки способів перешкодити набранню чинності демократичних змін до Конституції; відмова від розгляду проектів, що розробили самі ж "нашоукраїнці", коли перебували в опозиції; "забудькуватість" президента про "указ про опозицію", що було оголошено на Майдані - чи не є ознакою страху перед майбутнім?

Чи не ознака це того, що проголошена "народна довіра" не була такою переконливою, як її відобразили в протоколі "третього туру"? Чи не є це свідоцтвом того, що в Україні існує більш ніж реальна політична опозиція до нинішньої влади?

І не суть важливим є, як вона сьогодні називається і яке ім'я має її лідер, важливим є те, що в цій опозиції до влади перебувають мільйони людей, і вона з кожним днем поповнюється, у тому числі, і тими, хто ще недавно був прихильником "помаранчевої ідеї".


Автор: заступник лідера СДПУ(о), колишній перший заступник глави адміністрації президента Кучми


Привид опозиції

Нужна ли Украине оппозиция?

"Возможно, будет создан именной блок – блок Януковича" или Современная украинская оппозиция: взгляд изнутри




powered by lun.ua
Головне на Українській правді