Напівпорожня склянка української євроінтеграції

Успіх України здатен відкрити нові горизонти для всього нашого континенту. Вірю, що вже скоро без України не можна буде уявити ні нового обличчя Європи, ні її кордонів, ні ролі у сьогоднішньому світі.

Віктор Ющенко, з виступу президента України на Майдані Незалежності 24 серпня 2005 року

"Європейська карта" на парламентських виборах

Менш ніж за три місяці - 1 грудня - українська влада буде звітувати у Лондоні про успіхи у реформування політичної і економічної системи. Ставки є високими і принциповими для Віктора Ющенка.

Йдеться не лише про статус ринкової економіки, допуск до СОТ (вигоди від якого оцінюють у 8 млрд. дол., проте мовчать про реальну ціну втрат), а про визнання успішності нової влади як знак і підтвердження шансів на входження України до Об’єднаної Європи.

В електоральному плані для президента Ющенка євроінтеграція є тим самим "драйвом", "маленькою переможною війною", якою є для Володимира Путіна ідея боротьби з тероризмом і відродження СРСР.

Це символ віри у немарність втрат і жертв народу заради загального блага і безпеки Батьківщини. В даному випадку - віри у те, що Україна знаходиться на правильному шляху після перемоги на Майдані. В те, що українців насправді перестали сприймати у Європі та світі виключно в контексті радянського (російського) минулого.

Напередодні парламентської виборчої кампанії та щорічного звернення до Верховної Ради визнання Європейським Союзом успіхів України потрібне Ющенку як повітря. Адже в разі схвалення європейцями українських реформ і дій уряду, поряд з лібералізацією візового режиму та чіткими перспективами створення зони вільної торгівлі між ЄС і Україною, у влади з’являється можливість налаштувати виграшну для себе дискусію в ході кампанії. Тобто, команда президента матиме шанс подолати "ідеологічне безсилля" і озброїтись новим "виборчим міфом" , згідно з яким покращення життя в країні і просування реформ залежить від утворення в парламенті більшості, яка підтримує успішний європейський курс Ющенка.

З іншого боку, якщо Брюссель відмовиться визнати успішність України і вкаже на необхідність "роботи над помилками", Ющенко ризикує не лише позбутися привабливого "виборчого міфу", а й наразитися на критику з боку суперників у сфері зовнішньої політики і євроінтеграції, де він за увесь час почувався найпевніше.

Новій владі буде важко відбити контраргументи опозиційно налаштованих лідерів, від поміркованого Володимира Литвина до радикалів на кшталт Наталії Вітренко. В першу чергу критики звернуть увагу на те, що президент прорахувався в стратегічному плані: різке охолодження стосунків з Росією і вихід з проекту ЄЕП не були компенсовані на європейському напрямку вагомими здобутками. А далі можна говорити і про "змову помаранчевої верхівки", спрямовану на перетворення України у "сировинний придаток Заходу" і "плацдарм агресії проти братніх Росії і Білорусі".

По-друге, президенту і уряду закинуть неспроможність виконувати ті завдання, які вони ж самі перед собою поставили у програмі уряду та плані дій "Україна – ЄС". І що головними причинами цього є відсутність єдності в команді президента, непродумана кадрова політика і адміністративно-популістський стиль управління економікою.

Звідси дехто може зробити "логічний" висновок, що "європейський вибір" як політика та ідеологія прискорення реформ в Україні себе не виправдав і залишився бутафорією часів "євроінтегратора" Кучми.

Чи відкриються двері Євросоюзу для України після помаранчевої революції, чи Європа зануриться на 10-20 років у внутрішні проблеми, залишивши Україну в статусі "вічного" сусіда?

Наприкінці липня в Лівадійському палаці, колишні і чинні українські та європейські урядовці, незалежні експерти мали нагоду підбити підсумки європейських зусиль України у першій половині 2005 року.

Все це відбувалося в рамках ініціативи Віктора Пінчука. Згодом в німецькій Die Presse з’явилася іміджева стаття, в якій йдеться про "непересічну" роль Пінчука у просуванні європейського майбутнього України.

Проте справді непересічною була власне експертна дискусія в ході семінару, яка виявила слабкі місця євроінтеграційної політики нової команди та окреслила коло питань, від вирішення яких багато в чому буде залежати й позитивне рішення Брюсселю в грудні цього року.

Сприйняття євроінтеграційних зусиль України європейськими інтелектуалами: "ялтинський кейс"

По дорозі до севастопольського аеропорту "Бельбек", який приймав європейських гостей, автор випадково опинився поряд з українською громадянкою, що супроводжувала генерального менеджера Європейського інвестиційного банку Брауна (саме та установа, від якої Рибачук прагне отримати 1 млрд. євро на фінансування "проривних" проектів). Співрозмовниця виявилася працівником консультаційної фірми, що надає послуги ЄІБ щодо інвестицій в Україну.

В ході спілкування пані консультант висловила серйозне занепокоєння кадровою політикою нової влади ("звільнено 18 тисяч професіональних бюрократів, а на їх місце прийшли дилетанти"), політичним переслідуванням опозиції та хаотичним адміністративним регулюванням товарних ринків.

У свою чергу, автор спробував навести контраргументи. По-перше, що не всі 18 тисяч посад були зайняті дилетантами, оскільки багато хто з команди Ющенка на вищих і середніх щаблях мають досвід роботи в держструктурах. Що звинувачення проти екс-можновладців – лише зачіпки, які використовуються новою владою для викриття айсбергу багатомільйонних зловживань, як у справі покійного Кірпи. Хоча і не виключив загрози перетворення окремих осіб на звичайних "стрілочників".

З усього цього моя співрозмовниця зробила висновок, що ситуація насправді ще складніша і заплутаніша, ніж це видається з Люксембургу. Сухий залишок дискусії: в країні панує видимість, імітація змін, якою намагаються щосили приховати прорахунки в економічній політиці.

В тій чи іншій формі до такого висновку підводили європейців виступи двох знакових осіб – радника президента України Бориса Нємцова та голови парламенту Володимира Литвина. Будь-які попередні консультації між Нємцовим та Литвином можна виключити, оскільки спікер завітав вже на завершення конференції, тоді як російський радник президента України постійно перебував в полі зору учасників і журналістів (хоча Нємцов і зізнався, що перебував у Криму якийсь час на відпочинку з сім’єю, власне як і Литвин).

Отже, з вуст обох політиків європейці почули три ключові тези.

По-перше, стратегією влади на даний момент є виграш на парламентських виборах за будь-яку ціну. Цим пояснюється скерування близько 80% держбюджету на соціальні і пенсійні програми та кампанія з реприватизації активів політичних суперників (Борис Нємцов). Заради об’єктивності варто додати, що й у проекті держбюджету на 2006 рік, за словами першого віце-прем’єра Кінаха, соціальні видатки знову сягатимуть 80%.

По-друге, своїми брутальними і необережними діями команда нового президента підірвала політичну стабільність в країні, спровокувала протистояння в парламенті і поставила під загрозу законодавче забезпечення вступу України до СОТ, яке є передумовою успішного розгортання переговорів з ЄС. В результаті, як зазначив Володимир Литвин, "Україна зараз далі від Європи, ніж півроку тому".

По-третє, осередком деструктивної, а значить антиєвропейської політики в Україні є уряд, тобто Кабінет міністрів на чолі з Юлією Тимошенко. Головним чином це сталося через занадто велике бажання прем’єр-міністра сподобатися виборцям за допомогою популістських рішень (Борис Нємцов).

Управлінський хаос, на думку спікера і радника президента, поглиблюється протиріччями в самій урядовій команді, що об’єднує прихильників ліберальної та соціалістичної ідеології. Іронічний Нємцов, говорячи про те, що соціалісти ніколи не дозволять проведення по-справжньому "великої приватизації", а значить і притоку іноземних інвестицій, виявився правий.

Напередодні нової сесії стало відомо, що Мороз вніс законопроект про вилучення зі списку приватизованих підприємств Одеського припортового заводу та харківського "Турбоатому". А голова ФДМУ Валентина Семенюк публічно виступила проти повторної приватизації Нікопольського феросплавного заводу.

На додаток Литвин і Нємцов запевнили європейців, що саме уряд відповідальний за значне погіршення відносин з Росією як у сфері торгівлі, так і в енергетичній сфері. За словами радника президента, восени на Україну чекає загальна економічна криза, позначена падінням виробництва і дефіцитом енергоносіїв.

Проблеми у стосунках з Росією, на думку радника і спікера, поглиблюється внутрішньою конкуренцією в оточенні Ющенка. Як зазначив Литвин, "дії та заяви окремих політиків на російському напрямку продиктовані головним чином бажанням сподобатися іншій стороні, а не реальними намірами вирішити проблеми".

Спікер немов у воду дивився. Варто лише поглянути на суперечливі заяви міністра економіки Терьохіна про припинення участі України в ЄЕП і дезавуювання його слів Ющенком і Тарасюком. "Україна буде брати участь", заявляє 22 серпня президент. А вже 26 серпня стає зрозумілим, що Україна таки не братиме участі, оскільки з пакету 29-ти документів Київ погоджується на 15, які з ним без решти 14-ти не підпишуть інші три сторони.

В ході неформального спілкування в кулуарах заходу, оцінки дій влади ставали ще більш різкішими, а прогнози інтеграції України до ЄС – ще більш песимістичними. А головним чином висловлювалося здивування з приводу того, як такий лідер як Ющенко, що здобув перемогу в тяжкій ситуації листопада-грудня 2004 року, втратив контроль над економічною політикою в державі і втягнувся у чвари свого оточення.

Отже, окремі серйозні закиди з боку експертів щодо неефективності реформ в Україні і хибно обраного шляху підкріплюються красномовними фактами. А в Брюсселі Україну оцінюватимуть насамперед за діями, а не деклараціями сторонніх спостерігачів чи високопосадовців. І хоча поки що політична оцінка України утримується на рівні "задовільно", до грудня вона може опуститися до "швидше погано, ніж задовільно".

Цьому може сприяти й інформаційна кампанія, яку в західних ЗМІ будуть проводити сили, налаштовані на реванш на парламентських виборах 2006 року. У відповідь влада може розгорнути власну інформаційну кампанію, яка до цього часу велася силами Бориса Тарасюка та Олега Рибачука.

Проте краща протидія таким спробам полягатиме не в багатослівних інтерв’ю від імені президента чи прем’єра, а в реальних кроках до парламентських виборів, які засвідчили б Брюсселю, євроскептикам в Україні та за її межами чітку політичну волю на здійснення реформ.

Зі слів чільних представників "Дойче банку", Комітету німецької промисловості, ЄБРР та ЄІБ приблизна програма реформ повинна включати такі важливі елементи.

Політична стабільність. Під цим терміном європейці розуміють злагоджену роботу гілок влади і конструктивне вирішення парламентських і урядових криз. Індикатором стабільності стане проходження/непроходження законів, що стосуються вступу до СОТ, через Верховну Раду.

Важливим елементом стабільності є зрозуміла економічна стратегія уряду, яка дає бачення, які кроки і в які часові терміни буде здійснювати влада. Зрештою, європейці почуватимуться спокійніше, якщо президент і прем’єр-міністр будуть сповідувати єдину ідеологію.

Судова реформа. Доки суди ухвалюватимуть рішення в господарських суперечках, оглядаючись на державу чи олігархів, європейська еліта навряд чи повірить у існування в країні інституційної основи для запровадження європейського права.

Економічні ініціативи. Європейці жорстко вимагатимуть відкриття доступу іноземних банків в Україну, запровадження продажу землі і переходу українських компаній на міжнародні стандарти аудиту.

Зрозуміло, в Європі ніхто не вимагає і не хоче, щоб ці питання вирішувалися новою "штурмівщиною", але уряд має продемонструвати, що він чує своїх європейських партнерів.

Відповідно до просування цих та інших реформ, "Дойче банк" пропонує три сценарії просування України до Європейського Союзу. (Перший з них передбачає прискорену інтеграцію України в ЄС, швидке надання статусу кандидата на вступ та економічне зростання до 5-6% ВВП на рік. Це дозволить Україні через 10-15 років зайняти чільне місце серед центральноєвропейських членів ЄС.

Другий сценарій "поступового прогресу" передбачає важке просування судової та правової реформи і вихід до 2025 року на рівень Румунії чи Словаччини.

Третій сценарій "руху із зупинками" ґрунтується на песимістичному припущенні щодо збереження цьогорічних негативних тенденцій в економіці та повільним відновленням довіри західних інвесторів до України.

Аби уникнути найгіршого з варіантів та забезпечити прихід європейського капіталу в Україну, на думку одного з директорів "Дойче банку" Філіпа Волло, українські лідери мусять дати гарантії вибору на користь зміцнення ринкової економіки.

Для цього, як вважає представник "Дойче банку", інвестори повинні мати вичерпну інформацію про те, яким буде наступний уряд, і які кроки він буде здійснювати. І якщо чинний уряд не покаже, що час соціальних експериментів справді минув, важко очікувати з боку європейців захоплення Україною після переобрання прем’єр-міністра у квітні-травні 2006 року.

Геополітика як "останній довід"

Отже, в України є очевидні проблеми з пристосуванням демократії і економіки відповідно до взятих на себе зобов’язань перед ЄС. Проте у Києва поки що все гаразд з аргументом "в останній інстанції" – з геополітичним положенням і можливостями його використання.

Європі справді не обійтися без незалежної позиції України як транзитера російських енергоносіїв. Крім того, країнам ЄС час від часу потрібна Україна для забезпечення певних безпекових (силових, військових) акцій в "гарячих точках".

Німецький політолог Олександр Рар на запитання автора визнав, що в разі перемоги Януковича на виборах, Європа опинилася б віч-на-віч з об’єднанням Росії, Білорусі та України з єдиним центром у Кремлі, який у перспективі диктував би свої умови на енергетичному ринку. Москва успішно завершила б операції з отримання контролю над альтернативними шляхами транспортування каспійських нафти і газу до Європи, поставивши з часом в Баку, Астані та навіть Тбілісі лояльних лідерів.

Тепер цей сценарій навряд чи вдасться реалізувати. Натомість Європа має гарні шанси, наближуючи до себе Україну та активно сприяючи енергетичним проектам в рамках так званої Спільноти демократичного вибору.

Наразі в Європі вичікують, чим завершиться "газова суперечка" між Києвом і Москвою. Якщо нове керівництво України в основному захистить свою початкову позицію (збереження помірних цін на газ в межах 80-90 дол. за тис. куб.м. та низьких тарифів на транспортування) і продемонструє якості сильних переговорників, ЄС охоче стане спонсором трансазійського газотранспортного консорціуму для поставок туркменського і казахського газу до Європи та нафтопроводу "Одеса–Броди".

А великі ставки в енергетиці підштовхуватимуть ЄС до надання Україні привілейованого статусу і навіть прискореного її залучення до зони вільної торгівлі.

На додаток, в Брюсселі пильно стежать за розвитком подій в Придністров’ї. Якби це цинічно не виглядало, проте Європі не так потрібна єдина Молдова, як відсутність явної загрози війни та гуманітарної катастрофи на власних кордонах. Києву достатньо виконати програму-мінімум, щоб отримати високі бали в Брюсселі. Виконання програми-максимум і мирна реінтеграція Молдови поставить Україну на рівень держав "ядра" ЕС, принаймні у безпековій сфері.

При збереженні стабільності чи навіть лібералізації в Росії, енергетична і безпекова карти дозволять Україні поступово набирати бали і підтягуватися до сценарію "поступового прогресу" і вступу до ЄС на межі 2020-их років. Проте з приходом до влади в Кремлі націоналістичних, антизахідних сил геополітичні розрахунки і певні успіхи України напевне змусять ЄС відгукнутися на заклики Києва розпочати переговори про вступ після 2008 року.