Життя після краху

14 переглядів
Максим Стріха, для УП
П'ятниця, 9 вересня 2005, 14:04

Отже, сталося те, що сталося.

Сьогодні вже немає жодного сенсу сперечатися, що було б, якби Роман Безсмертний виявився менш спритним, переконуючи президента, начебто демарш Олександра Зінченка – то лише прелюдія до аналогічного демаршу Юлії Тимошенко, запланованого десь на грудень.

Чи якби 7-го вересня прем’єр, замість того, щоб утягуватися в безглузді й безплідні переговори щодо квот у списках (і претендентів на виліт з уряду) відбула б таки (як радили їй розсудливі голови) на економічний форум до Криниці й дозволила б тим ситуації дещо розрядитися. Історія, як відомо, не має умовного способу.

Безумовно, проти Юлії Тимошенко грало все: і бажання Кремля будь-про-що поквитатися за принизливу торішню поразку, і фатальна світова економічна кон’юнктура (стрімке зростання цін на нафту і одночасне зниження – на метал).

Безумовно, прем’єр встигла наробити й чимало власних помилок, головною з яких стало розкручування спіралі популістських обіцянок, успадкованих ще від попереднього уряду, та незграбні дії в галузі реприватизації, що різко погіршили інвестиційний клімат і сповільнили зростання економіки.

І все ж в українській кризі винна не Юлія Тимошенко з її радикалізмом. І не Петро Порошенко з його надмірним "прагматизмом". Винен в ній особисто Віктор Ющенко, який сформував свою систему влади на такий спосіб, що нівелював сильні сторони членів команди – і водночас гіпертрофував їхні вади.

Якби Тимошенко отримала реальні повноваження глави уряду, передбачені бодай чинною Конституцією, вона б зуміла реалізувати свій сценарій, що дав би позитивний ефект у коротко-, і почасти – середньостроковій перспективі (щодо довгострокової – у мене залишаються сумніви, з огляду на очевидний брак у прем’єра стратегічних ідей).

І якби главою уряду став Порошенко – він теж реалізував би свій доволі ефективний план, який, щоправда, дещо нагадував би те, що ми вже проходили за часів Кучми-Януковича-Азарова.

Проте з волі президента протягом семи місяців реалізувався третій сценарій, який можна схарактеризувати як "біг наввипередки з підніжками й без правил". І наслідки цього і для економіки, і для суспільства не могли не стати згубними – що переконливо виявилося і в статистичних показниках, і в погіршенні соціального самопочуття, зафіксованому соціологами.

Це – було. А що буде далі?

Насамперед, зрозуміло, що будь-який наступний уряд з неминучістю стане "технічним". Він прийме удар народного невдоволення, бо не зможе платити за всіма соціальними векселями, щедро виписаними Юлією Володимирівною. А про вигідний і швидкий продаж якої-небудь "Криворіжсталі" в умовах політичної нестабільності доведеться забути.

Зрозуміло й те, що з 1 січня наступного року набуде чинності конституційна реформа. Хоч деякі "мудрі голови" на Банковій усе ще плекають надії провалити її через Конституційний Суд, але шанси на це в умовах фактичного колапсу виконавчої влади й зростання ваги парламенту стрімко наближаються до нуля.

За таких умов неважко назвати переможців наступних парламентських виборів. Це – Блок Юлії Тимошенко, незалежно від його конкретної конфігурації – важить сама постать лідера, яка матиме безпрограшні козирі для кампанії: я майже поборола олігархів й дала їхні гроші людям, але мені не дозволили закінчити справу. І це – Партія регіонів, яка акумулює "антипомаранчеві" голоси.

За сприятливого результату ці дві сили зможуть сформувати урядову більшість самостійно – незважаючи на соціалістів, "народників" Литвина, скомпрометований НСНУ та гіпотетичну "правицю". Причому експерти вже сьогодні попереджають – такий альянс аж ніяк не можна вважати неможливим. І за певної "корекції іміджу" БЮТ цей сценарій може влаштувати й Москву – адже НАТО, ЄС і помісна православна церква вкупі з українською мовою ніколи вже не будуть пріоритетами такої урядової коаліції.

Безумовно, це означатиме крах надій, які плекали більшість учасників Майдану, хоч, мабуть, не означатиме й національної катастрофи – адже і після краху життя триватиме, а Україна вже ніколи не стане такою, якою вона була до листопада 2004-го.

Залишається лишень з’ясувати: а якою мірою ще може вплинути на ситуацію сам президент Віктор Ющенко - та людина, яка персоніфікує відповідальність за несправджені сподівання Майдану?

Сьогодні саме від нього ще залежить, яким буде перехідний "технічний" уряд. Добре, якщо його сформують з порядних професіоналів - без огляду на їхнє "майданне" чи "не майданне" походження. І добре, якщо в ньому справді буде реалізовано принцип відокремлення бізнесу від політики - довіру до Ющенка підірвала не лише негарна історія з сином, а й те, що ніхто в Україні серйозно так і не повірив президентові, коли він запевняв, що Петро Порошенко позбувся своїх бізнесових інтересів.

Добре, якщо президент нарешті сприйме конституційну реформу як неминучу, нехай і прикру для нього, даність – і, замість воювати з нею (вже без шансів на успіх, зате з шансами розгубити залишки рейтингу) виробить для себе нові пріоритети, зосередившись на стратегічних питаннях євроінтеграції і необхідних для її здійснення реформах (а Конституція, навіть змінена, залишає йому для цього достатні важелі впливу).

Добре, якщо він визнає помилку, яку він вчинив, погодившись на "почесне лідерство" в НСНУ - це незаслужено образило інші політичні сили, які зробили головний внесок у його перемогу, - і водночас стимулювало масовий приплив до "президентської партії" різних кар’єристів і пристосуванців.

За сьогоднішніх умов єдиний продуктивний для Ющенка, виходячи зі зміни його статусу після 1 січня, шлях – оголосити себе президентом усіх українців, і заявити, що він однаковою мірою співчуває всім партіям, які поділяють принципи його програми і готові їх реалізовувати. Саме так Ющенко ще зберігає шанс (хоч, може, й не надто великий) сформувати таки пропрезидентську більшість у новому парламенті. В іншому випадку може реалізуватися описаний вище сценарій уряду БЮТ і "Регіонів".

Водночас добре було б, якби і Юлія Володимирівна не відкопувала томагавка війни й не кликала своїх прихильників на вулиці, а, затамувавши образу, зберегла б мости для можливого примирення й порозуміння. Звісно, це можливо лише за випадку, якщо Порошенко і Третьяков не матимуть далі на Банковій жодного впливу; але насамперед це ж потрібно і самому президентові, - для порятунку власного іміджу.

І тоді Юлія Володимирівна ще матиме шанси стати прем’єром у квітні 2006-го -добре, коли вона при цьому враховуватиме зроблені нею під час першого прем’єрства помилки. А Віктор Андрійович, який виявився на диво недієвим "президентом у стилі Кучми", має стати першим ефективним президентом "у стилі Кваснєвського" – мудрим гарантом і арбітром, послідовим захисником національних інтересів.

Звичайно, останній абзац схожий на казку. Але хочеться вірити – адже життя після краху триває...

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики



powered by lun.ua
Формула Майдану
Стара влада та друзі Кремля: яку небезпеку несуть Україні результати польських виборів
Подкаст "Кляті питання": "Тепер, коли хтось каже "прес-конференція Зеленського", усі напружуються "
Зе-марафон очима Заходу: що почули від Зеленського про Трампа, Європу та РФ
Усі публікації