Нова могутність і безвідповідальність Ради
У перший же сесійний тиждень нового 2006 року Верховна Рада вирішила показати усім свою нову силу. Тепер, коли в дію вступають конституційні зміни, парламент зрозумів, що раніше погано прихованої публічної нелюбові до президента вже мало, треба одразу діяти так, щоби усі насправді побачили могутність нової Ради і її нову здатність впливати на главу держави.
Рішення щодо відставки уряду, небажання дати можливість працювати членам Конституційного суду, а також низка менш важливих, але не менш суперечливих рішень посилює репутацію Верховної Ради як джерела нестабільності.
Прикрість для президента
Приводом до такої демонстрації стали результати газової суперечки з Росією. Могли бути й інші, але підвернувся цей. Свіжі й натхненні після канікул на честь свята християнської любові, депутати влаштували короткий і жорстокий бліц-вотум недовіри урядові, коли цього ніхто не очікував. І акурат, коли президент Ющенко відбув до Казахстану, втому числі й для нового раунда розмов з Володимиром Путіним.
Вийшло дійсно образливо для нашого демократичного лідера, який мабуть відчув себе ніяково на зустрічі з керівниками тих східних країн, де парламенти чомусь поводять себе зовсім інакше – тихо і вірнопіддано, практично не порушуючи благословенний спокій своїх президентів.
Так кадрові помилки Віктора Ющенка, зроблені ним рік тому, наздогнали його іще раз, вдруге після вересня минулого року. Однак, знов-таки, незрозуміла прив'язаність президента до офіційного лідера українських націоналістів була лише приводом; а те, що президент мав би краще вибирати кадри, а також краще передбачувати настрої Верховної Ради – не є предметом цієї статті. Ми ж зосередимося на причинах, чому Рада у вівторок проголосувала саме так.
Звичайно, головною метою вотуму недовіри було послаблення виборчої команди "Нашої України" напередодні березневих парламентських виборів. Розрахунок простий – чим жалюгідніше виглядатимуть на екранах телевізорів ключові активісти провладного виборчого списку, тим більші шанси усіх решти учасників перегонів. Тому, крім багато в чому справедливої критики дій урядовців, Рада пішла і на голосування про відставку.
Очевидно, що головний сенс парламентського рішення його автори вбачають у тактичній перемозі на першому етапі парламентської гонки. Однак є й інші площини вівторкового рішення, можливо не такі очевидні.
Політреформа виконує своє призначення?
Оригінальним поясненням ситуації у Верховній Раді є "теорія пастки", згідно з якою політреформа, задумана і розроблена інтелектуалами довкола Леоніда Кучми і Віктора Медведчука, одразу ж блискуче виконує своє завдання.
Теорія виглядає приблизно так: політреформу винайшли для збереження впливів попередніх правителів. Не в силах опиратися народному протесту всередині країни і зовнішнього тиску з боку США та Європи, попереднє керівництво України зробило зміну правил політичної гри одним із інструментів збереження своєї влади.
Тепер ми бачимо, як наділена новими повноваженнями Рада може реально поставити під удар здатність переможця президентських виборів проводити обіцяну політику. Дії протипрезидентської більшості в парламенті зовні доповнює енергетична політика Росії. Усе нібито збігається: цей хаос задумувався, і усе відбувається в рамках плану. Пастка спрацьовує.
Що найбільш неприємно для президента – за правилами гри, запропонованими його попередником, грають не тільки його колишні прихильники пана Кучми (об'єднані есдеки, "Регіони" і партія Литвина) і ним же призначені на роль "почесної опозиції" комуністи, але й категорично анти-кучмівський БЮТ. Це означає, що правила гри діють універсально і їх визнають незалежно від бажання Банкової.
Утім "теорія пастки" працює лише до певної міри. Життя занадто складне, і кількість невідомих у цьому рівнянні занадто велике, щоби інтелектуальні вибудови мали шанс на тривале існування.
Якщо перший етап і пройшов відповідно до розрахунків авторів пастки, то на майбутнє такої гарантії дати не може ніхто. Тут важливий склад новообраної Ради. В нинішньому складі парламенту "пастка" діє, але ми поки не знаємо складу Ради після березня.
Чим менше в ній буде представників ворожих до президента Ющенка сил, тим менші шанси подальшого успіху "сценарію пастки". І навпаки – чим ефективніше зможуть опоненти президента використати Раду в її нинішній якості, тим більше шансів у них там залишитись після березня 2006 року.
"Тварь ли я дрожащая, или право имею"
Інша грань ситуації – традиція конфронтації та співробітництва між парламентом і президентом, яка, звичайно, починається не від січня 2006 року. Ці стосунки не були простими ще від 1991-92 року. Але в нашому випадку перш за все йдеться не стільки про взаємодію двох інституцій, скільки про стосунки нинішнього складу Ради і двох відповідних президентів.
Нинішній склад Ради добре пам'ятає своє жалюгідне безвладдя і всю наругу, через яку йому довелося пройти від виборчої кампанії 2002 року. Спочатку була зґвалтована виборча кампанія, викручування рук і проштовхування у парламент непопулярних, але вигідних президентській адміністрації виконавців. Потім – підкупи депутатів, накачки в Адміністрації президента Кучми, й така інформаційна блокада, що про окремі рішення Ради телеканали і газети просто відмовлялись своїм аудиторіям повідомляти.
А далі приспіли події осені 2004 року, коли тодішня опозиція довела більшості депутатів, що неможливе – можливе, а долю країни вирішує не перелякана Рада, а Вулиця, Майдан. Вибір депутатів за них знов зробили інші, але цього разу не пан Кучма, а сотні тисяч "помаранчевих".
За Ющенка ситуація зовсім інакша. Тепер тиск на Раду – практично відсутній. Умови законотворчості майже оранжерейні – контролю нема (ані законного, ані потаємного), тиск інших гілок влади нульовий, і зовсім не лячно.
Натомість постає інша загроза, особливо для тих, хто потрапив до парламенту милістю колишньої адміністрації президента. Вони уже тепер перебувають в істериці, що їхні послуги дуже скоро, за якихось три місяці, будуть цій країні не потрібні.
Велике число із тих, хто голосували за відставку уряду Єханурова – люди зґвалтовані попереднім режимом, травмовані усвідомленням, що їхнею волею було багато разів знехтувано, і нажахані виходом у небуття. Демонстрація сили депутатами це ще й доведення собі власної значущості.
Парламентська антипрезидентська атака виглядає як творче осмислення спадку Достоєвського, де один відомий герой доводить право на власну гідність більш ніж суперечливими діями.
Тактика виборчої кампанії і благо країни
Цього тижня Верховна Рада одержала тактичну перемогу в парламентській гінці над президентським табором. Цю перемогу парламент, очевидно, має намір розвинути і закріпити, розширивши сесійні засідання ще на п'ять робочих днів. При цьому на другий план відійшли міркування щодо суспільного блага протистояння гілок влади.
По-перше, дії депутатів не були неефективними. Голосування про відставку не зашкодило і не могло зашкодити підняттю цін на енергоносії. Адже стратегічна альтернатива зростанню цін одна, це шлях Білорусі: промосковський уряд, замороження стосунків із Заходом, передача трубопроводів під контроль Росії.
Вотум також не усунув з посад людей, яких депутати в усьому звинувачували. Навпаки, вони набули статусу таких собі "мучеників, розтерзаних бездумно-агресивними депутатами".
Народні депутати, влаштувавши антипрезидентську і антиурядову атаку, не виправили ситуацію, а натомість залишили її в такому самому стані, а тепер плавно перекидають свою увагу на виборчу кампанію.
По-друге, розбрат, що сіє Рада погіршує економічні прогнози. Але нова поведінка Ради, яка маніпулює урядом і президентом замість законодавчої роботи, стає одним із головних внутрішніх шоків для економіки – наступним після шоків зовнішніх: підвищення цін на російський і туркменський газ і непевними перспективами американського долара під час передачі керма глави центробанку США від пана Грінспена пану Бернанке.
Рада не просто посилає таємний знак українській економіці, вона направо і наліво розмахує червоним полотнищем: стережіться, ми збільшуємо політичну нестабільність, і ми тепер самостійно можемо генерувати розгардіяш і беззаконня!
По-третє, парламент ставить під удар ефективність демократії. За часів авторитарності, коли парламент лише декоративно доповнює політичну картину, а натомість усе вирішують інші люди, суперечливі дії депутатів не погрожують стану речей в країні. Однак у епоху незрілої демократичну, коли влада більше не акумулюється в одних руках, ворожі нападки депутатів на президента плутають суспільство, створюють суперечку там, де потрібна консолідація.
Отже, маніфестація сили парламенту перетворюється на тріумф безвідповідальності. Можливо Верховна Рада і могутня як ніколи, однак також блискуче підтверджує тезу президента Ющенка, що парламент стає генератором напруження і непевності у суспільстві.
Добра воля більшості Ради скута страхом не потрапити до наступного скликання. Перспектива чесних виборів, які й мають довести реальну популярність усіх парламентських політичних сил, підштовхує до екстремізму і ескалації напруженості перш за все тих, хто потрапив до парламенту не завдяки своїм талантам і прихильності громад, а за допомогою адміністративних пересмикувань.
Могутність, надана законом, приносить гідні плоди, коли вона підтримана відповідальністю і здатністю розрізняти добре і погане для своєї країни. Могутність викликає повагу, коли вона творча, солідарна, об'єднавча. А більша чи менша сила одного з учасників міжусобиці – ганебна, і викликає зневагу.
