Наша відповідь Черномирдіну

Понеділок, 20 лютого 2006, 15:26
"Україна і Росія ніколи не жили як дві суверенні держави. Україна взагалі ніколи не була суверенною державою. Зараз нам треба вчитися сприймати її як таку". Це нещодавня цитата російського посла в Україні Віктора Черномирдіна.

Схоже, дана ідея переслідує надзвичайного та полномочного посла – її він публічно озвучує регулярно. За три тижні до помаранчевої революції в газеті "Известия" він заявляв таке: "Росія завжди була самостійною державою. Україна нею ніколи не була. Не існувало такої країни ніколи".

Не будемо вдаватися в питання дипломатичної коректності, схоже, малознайоме для деяких російських посадовців. Слова російського посла можуть свідчити, що трьохсот років, протягом яких Україні намагалися прищепти комплекс меншовартості, виявилося замало.

Історична реальність насправді не така, якою її намагається зобразити російський посол. Територія Русі в ІХ – ХІІІ століттях повністю перебувала в межах сучасної території України. Будь-який історик прекрасно знає, що Руссю в цей час називалася Центральна Україна, тобто території сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської та частково Черкаської, Вінницької, Полтавської і Сумської областей. Ця держава була безумовно самостійною. Саме їй платили данину і Новгород, і Залісся. Саме Київ спрямовував своїх адміністраторів керувати залежними територіями.

Звичайно, російський посол може сказати, що то була ніяка не Україна, оскільки вперше ця назва з'являється лише в ХІІ столітті. І тут він теж не матиме рації.

Територія Русі повністю розташовувалася в межах сучасної території України. Головні міста Русі - Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, міста на Росі, знаходяться на території України. Столиця Русі є столицею України. Населення України є безумовним і прямим спадкоємцем населення і культури Київської Русі.

Якщо виходити з такої логіки, то історія Росії як незалежної держави почалася лише 1713 року, тобто з того часу, коли царським указом Московське царство було перейменовано на Російську Імперію.

Насправді ж будь-який школяр знає, що це не так. Історія незалежності Росії почалася 1480 року – після виходу Московії з-під контролю Золотої Орди.

Щоправда, вчені уточнюють: ще більше сотні років потому Московію не можна було називати повністю незалежною, бо вона платила періодичну данину Кримському Ханству. Можливо, саме непогане знання історії Йосипом Сталіним, який вчив її ще в духовній семінарії, а не за підручником "Історії КПРС", так жорстоко зашкодило кримським татарам.

Отже, насправді історія незалежної Росії тривала лише трохи більше чотирьохсот років, тобто приблизно стільки ж, скільки й документально підтверджена великодержавність Києва з 860 по 1240 роки.

Тобто Україна має більший період самостійної державності, оскільки в історії України ще було півтора століття повної незалежності Галицько-Волинської держави. Крім того в нашій історії було півтора століття фактичної незалежності Запорізької Січі.

Вона, на відміну від Московії XVI століття, нікому нічого не платила, зате чимало хто платив їй. Усе це – якщо не рахувати періодичних спалахів державного життя, яких в історії України було чимало.

Справді, назва України змінювалася в часі.

Проте, така зміна назв країни є швидше правилом, ніж винятком.

Та ж Росія за часів середньовіччя мала паралельні назви Суздаль і Залісся. Потім ті землі стали зватися Московським князівством, а згодом і царством. Потім Московію було одноосібним указом перейменовано на Російську імперію, яку скасував СРСР, який у свою чергу був скасований, і на частині території якого з'явилася Російська Федерація.

По суті, зі своєї державної історії Росія називалася Росією трохи більше двохсот років. Якщо абсолютизувати значення державних назв, то у Росії не було б ні Івана Калити, ні Івана Грозного, ні навіть молодого Петра Першого – адже усе це історія Московії.

Скажімо, країна, яка нині відома як Китай, багатократно змінювала свою назву – кожен раз за ім'ям правлячої династії. Однак немає жодних сумнівів – під усіма цими назвами мова йде про один і той самий Китай і про китайський народ, який вповні зберігав етнічну спадковість.

Те ж саме стосується й України, Центральна частина якої називалася Руссю до ХVІІ століття, а Західна – до ХХ.

Як сказав один філософ, найприкріша властивість комплексів полягає в тому, що вони іноді є в того, хто не повинен мати для них жодних підстав.

Спроба з останніх сил нав'язати Україні історичні комплекси насправді пов'язані з виникненням велетенських ідентифікаційних проблем у самій Росії внаслідок усамостійнення України.

Ідеологічна проблема стає чи не найголовнішою у відносинах Росії з Україною, і для нашої держави принципово не поступитися нічим у цій унікально важливій і недооціненій політиками і суспільством сфері.

Колись Росія доклала величезних зусиль, щоб всіма правдами й неправдами "пришити Київську історію білими нитками", як слушно сказав з цього приводу Карл Маркс.

Сьогодні, в нових історичних умовах, ця неправда спливає на гору, ще й втрачає свою політичну доцільність. Результат – криза ідентичності Росії: панслов'янство не працює, оскільки майже всі слов'яни виявилися в ЄС і НАТО. З тієї ж причини втрачає вузькополітичне значення для Москви і православ'я.

Дедалі більше дослідників у Росії починають вголос казати речі, завжди очевидні для вчених, про походження Росії: про виняткову роль фіно-угорських народів у творенні російського етносу, про так само дуже важливу роль монголо-татар у формуванні російської держави тощо.

Чимало російських ідеологів закликають шукати місію Росії у євразійстві – заснованій на належності до російської держави єдності слов'янських, тюркських і фіно-угроських народів. По суті ця популярна і підтримувана Кремлем теорія є спробою ідеологічного обґрунтування збереження Росії в існуючих кордонах.

Сьогодні в Росії робляться перші спроби "відкараскатися" від Київського спадку, знайти початки Росії чи то в Новгороді, чи то в Старій Ладозі, чи то в Золотій Орді. Усі ці проблеми пов'язані зі століттями культивування історичної неправди.

Віктор Черномирдін одразу по вступу на посаду посла пообіцяв вивчити українську мову. Схоже, це завдання виявилося для нього заскладним. Однак, ми не маємо втрачати надії, що російський посол до часу, як його звільнять з посади, зможе стати більш компетентним якщо не в історії України, то хоча б у правдивій історії Росії.

Олександр Палій, історик, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді