Віктор Ющенко. Українська політична нація. Вибори–2006. Частина друга

Українське суспільство зараз розвивається інтенсивно – від виборів до виборів. Кожні вибори є певним проміжковим, проте досить виразним етапом у суперскладному процесі формування громадянського суспільства. Кожні всеукраїнські вибори фактично демонструють дві речі:

1) чого саме позбавляється суспільство,
і
2) якої нової якості воно набуває.

Точно увиразнити одне і друге – це проголосити моменти істини.

Парламентські вибори 2002 року дали змогу сформуватися і ствердитися тій політичній силі, яка стала альтернативою кланово-олігархічній системі. Між двома протилежними політичними силами намітилася певна рівновага, яку мали порушити президентські вибори. Це і сталося.

Незважаючи на шалений опір "старої" кланово-олігархічної команди, український корабель все-таки поволі розвернувся у бік формування українського громадянського суспільства. Саме така "зміна курсу" і стала моментом істини президентських виборів 2004 року.

Яким чином характеризується основний конфлікт цьогорічних парламентських виборів? Основна боротьба відбувається між силами, які хочуть продовжити курс на демократизацію, на побудову громадянського суспільства, та силами, які прагнуть реваншу за поразку 2004 року.

Звідкіль таке величезне прагнення реваншу? Відповідь проста: набуті нечесним, як правило, шляхом величезні капітали потребують правового захисту. А раптом постануть питання, на які дуже не хотілося б відповідати…

Проте спробуємо глянути на хід парламентських виборів з етико-естетичних позицій, або, іншими словами, з позицій моральності і краси. Приглянемося лише до тих партій і блоків, які, за прогнозами політологів, мають найбільші шанси опинитися у Верховній Раді.

З’являється запитання: а до якого критерію оцінки треба вдатися, аби з його допомогою розставити провідні партії і блоки по морально-естетичному ранжиру? Хіба можливий такий критерій взагалі?

Можливий! Просто до партії чи блоку треба поставитися, як до публічної людини, яка постійно перебуває на виду у громади, не тільки розповідає про себе, сама себе характеризуючи, а й діє, робить конкретні справи. Звичайно ж, така людина хоче подобатися, вона "створює образ", навіть постійно носить якусь маску.

Проте треба небагато часу, щоб громада розібралася, хто є хто. Щоправда бувають геніальні "майстри піару", проте і їм, як правило, складається справжня ціна. Але для цього потрібно більше часу.

Політична партія, як і людина, може бути моральною й аморальною, правдивою і брехливою, шляхетною і підлою. Нещодавно, переглядаючи одну партійну газетку, піймав себе на думці, що вона належить партії, яка поводить себе, як людина, що пробирається крізь натовп до дверей тролейбуса, безпардонно розштовхуючи ліктями жінок, дідусів, дітей… В тій партійній газеті перепадало всім, у кого можна було б відібрати хоч трохи електорату. Жодних моральних принципів!

Проте найбільш показові критерії оцінки моральності політичної партії визначається, по-перше, справжністю турботи про державу, народ, націю і, по-друге, співвідношенням правди та брехні у своїй агітаційній діяльності.

Головна особливість кланово-олігархічних партій саме і полягає в тому, що вони свої корпоративні інтереси ретельно маскують під загальнодержавні. Саме по собі таке маскування є аморальним, тому що воно може здійснюватися лише з допомогою брехні.

Кланово-олігархічні партії, які програли президентські вибори 2004 року, опинилися під час теперішньої виборчої кампанії в парламент у дуже складній ситуації. Чим могли похвалитися? Умінням дерибанити державне майно? Створенням наскрізних корупційних структур? Зубожінням вчителів і лікарів? Мізерними пенсіями?.. А йти на вибори треба – нікуди не дінешся.

Поступово склалася "тактика і стратегія" проведення виборчих перегонів. Фактично, вона була однаковою для всіх, хто, програвши президентські вибори, згуртувався в опозицію до "нової" помаранчевої влади.

У тій тактиці і стратегії було всього-навсього кілька пунктів, зараз зупинимося лише на двох.

Перший з них полягає у тому, щоб нову помаранчеву владу критикувати якомога впевненіше і брутальніше. Просто лаяти. Голосно, по-базарному. І обов’язково треба твердо дотримуватися принципу: на біле треба якомога впевненіше говорити, що воно є чорним. І навпаки.

При цьому ніякої аналітики. Можна лишень оперувати кількома загальновідомими фактами – як-от зрослою ціною на м’ясо чи на картоплю. Розрахунок простий: в суспільстві завжди є певний відсоток людей, які через різні причини мають підстави бути незадоволеними своїм життям. Ось на них і зорієнтована ця риторика.

Найбільш ортодоксально описана тактика використовується опозиційним блоком "Не так", Партією регіонів, комуністами, прогресивними соціалістами. Такий спосіб ведення агітації є звичайним для них. Комуністи і соціалісти-вітренківці ним користувалися роками.

А тепер про головне: описаний спосіб ведення виборчої агітації та пропаганди породжує мегатонни брехні. Це його природа, його сутність. Інакшим він бути просто не може.

Зрозуміло, що для реалізації такої тактики потрібні особливо обдаровані виконавці, "талант" яких виявляється в умінні придумувати й озвучувати неправду. Подібну талановитість уже роками демонструють такі відомі персонажі українського політичного театру абсурду, як Симоненко та Вітренко.

В цій виборчій кампанії можна було вдосталь наспостерігатися за акторами українського політичного театру абсурду, які склали їм серйозну конкуренцію. Йдеться про Леоніда Кравчука та Нестора Шуфрича.

Серйозна загроза полягає в тому, що дезорієнтована подібним чином частина суспільства може стати настільки чисельною, що складе "критичну масу", яка сама по собі здатна заблокувати демократичний розвиток України. Та й величезна кількість неправди, ті мегатонни брехні, що безперервно обвалюються на голови громадян, чинять негативний вплив на моральне здоров’я суспільства.

Момент істини, що має увиразнитися в суспільній свідомості під час парламентської виборчої кампанії 2006 року, полягає у виявленні та чіткому окресленні тих політичних сил, які будують свою виборчу агітацію на маніпуляціях з напівправдою або ж просто на безцеремонному продукуванні брехні.

Отже, шлях до демократії, до здорового громадянського суспільства, до політичної нації – це шлях самоорганізації, який передбачає посилення механізмів морального самоочищення. Наскільки цей механізм виявиться діючим в сучасному українському суспільстві, покажуть результати виборів.

Лозунг "російській мові – статус державності" як гальмо у формуванні громадянської нації

Тема надання російській мові статусу державної теж має моральний вибір. Зараз, коли йдеться про стратегію формування української політичної нації, будь-яке намагання культивувати ідею державності російської мови є свідомою (чи несвідомою – немає значення) спробою загальмувати формування українського громадянського суспільства, яке може бути побудоване лише на засадах консенсусу та гармонії.

Віктор Янукович, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, навіть і не ставив питання про державний статус російської мови. Більше того, він явно подавав окремим особливо ревним захисникам української мови сигнали толерантності. Зрозуміло, що це входило до його стратегії партійного діяча, який мав намір стати президентом всієї України.

Проте через день після відомого інциденту в Івано-Франківську, де в нього поцілили яйцем, він з’явився на телеекранах в оточенні російських політтехнологів і голосом, сповненим образи, проголосив, що в його політичній програмі з’являється новий пункт – про статус державності російської мови.

Рубікон, як то кажуть, було перейдено. Досі цей статус підтримували партії, що перебували на політичному маргінесі (комуністи, прогресивні соціалісти і т.п.). Тепер же карту двомовності офіційно почала розігрувати політична сила, що представляла донецький олігархічний клан.

Месидж "російській мові статус державної" мав зробити ідеологію Партії регіонів привабливою для населення сходу і півдня України. Відомо, що в попередні роки цей месидж не спрацьовував – партії (пріснопам’ятний "СЛОН", "Російський блок" та ін.), які брали його на озброєння, зазнавали абсолютного краху.

Політична ситуація, яка склалася на цьогорічних парламентських виборах, поставила опозиційні до помаранчевої влади політичні сили в такі умови, коли лозунг про державний статус російської мови фактично став тією соломинкою, за яку хапаються ті, хто тоне.

Саме тому месидж про державний статус російської мови виявився тією соломинкою, яку конче треба було перетворити на рятувальний круг або й навіть у щось надійніше.

Телеролики на президентських виборах 2004 року – про трьохсортну Україну, про випускника коледжу, юнака, який не хоче бути "недоукраїнцем" - саме і були розраховані на те, щоб розбудити у підсвідомості російськомовної людини почуття протесту проти міфічної "українізації".

Треба зрозуміти всю безмірність цинізму і безвідповідальності "дядьків отечества чужого", які беруться розігрувати "російськомовну" карту і тим самим вносити в організм українського суспільства вірус розколу.

Але залишимо осторонь зарубіжних стратегів цієї справи. Звернемося до наших, рідних уболівальників за народ. Величезний недолік української політичної, наукової, творчої, мас-медійної еліти полягає в тому, що вона фактично живе сьогоднішнім днем, і їй не вистачає інтелектуальної потужності проглядати у завтрашній день.

Психологія скорозбагачення, психологія дерибану охопила більшу частину наших політиків, які переважно є "сильними світу цього" завдяки фінансовій могутності, набутій відомо якими засобами. А наукова, творча та мас-медійна еліта, за окремими нечисельними винятками, набула статусу обслуговуючого персоналу, і через те вона просто не хоче і не може проглядати у майбутнє. Тому й елітою її можна вважати лише умовно.

Теперішні вибори формують один дуже важливий момент істини: вони фактично виявляють сили, які не лише гальмують, а й заблоковують процес формування української громадянської нації.

Вірус розколу, вірус агресивності, що вноситься в українське суспільство Партією регіонів, блоком "Не так", комуністами, вітренківцями, тобто тими політичними силами, які взяли на озброєння лозунг "російській мові – статус державної", вносить у суспільство болючу дисгармонію.

І знову про Віктора Ющенка

Тепер, з’ясувавши можливу стратегію і тактику формування української громадянської нації, зрозумівши проблеми, які гальмують або й блокують цей процес, поставивши все це у контекст парламентських виборів, звернемося до Віктора Ющенка як до центральної політичної постаті, яка багато в чому визначає процеси формування політичної нації.

Ще задовго до парламентських виборів Володимир Литвин пророчив, що за своєю гостротою, за силою політичних збурень, за цинізмом РR-технологій парламентські вибори зрівняються з президентськими і навіть їх перевершать.

На щастя, тут Литвин виявився поганим пророком. Так, є багато цинізму, є чимало бруду, є чимало лицемірства, моральних падінь, безкультур’я, є гострота протистояння – та все ж це не йде у порівняння з тією колосальною напругою, яку пережило українське суспільство в останні місяці 2004 року.

Чому помилився Литвин?

Вочевидь, тому, що не врахував стабілізуючу роль, яку відіграє в суспільстві постать нового президента. Якщо у виборах-2004 для багатьох людей питання "бути чи не бути?" породжувалося протистоянням Ющенка та Януковича, і "не бути" несло в собі знак біди, що межувала з національною катастрофою, то зараз це питання вже не має такого крайнього загострення.

Постать Ющенка стоїть над виборчими битвами, вона відіграє роль тієї останньої інстанції, яка не допустить завершення якогось негативного процесу. Про цей факт майже не говориться (вочевидь, цьому певним чином заважає інформаційна війна, що продовжує вестися проти президента), але він існує у свідомості і навіть на рівні підсвідомості як у більшості політиків, так і в електорату.

Від Віктора Ющенка постійно йдуть у суспільство сигнали або ж смислові імпульси, спрямованість яких полягає у стимуляції тих складових суспільного життя, які мають відігравати особливу роль у формуванні української політичної нації. Назвемо їх.

Імпульс демократизму. Він настільки очевидний, і його значущість для сучасного і майбутнього України є настільки зрозумілою, що спеціально зупинятися на ньому не будемо.

Імпульс "об’єднання нації". Треба відзначити, що Ющенко є першим президентом України, хто активно вживає слово "нація". Його попередники цього слова фактично уникали. Тим більше, його панічно боялися комуністичні вожді України. Щербицький навіть уникав словосполучення "український народ", говорив у промовах "насєлєніє Украіни".

Слово сказане. І воно, як не дивно, уже "діло". Бо явище назване і таким чином включене у життєобіг.

Формуючи на парламентських виборах 2002 року список "Нашої України", Ющенко зробив усе можливе, аби саме він засвідчував об’єднуючий характер його політичної сили. Схід, Захід, Центр були представлені у тому списку пропорційно.

Поряд з націоналістами були російськомовні представники української буржуазії, яка лише звикала до статусу національної. Головна ідеологічна вимога до кандидатів в депутати полягала у визнанні пріоритету демократичних цінностей. Ідея демократичного розвитку України – це ідея створення громадянського суспільства, ідея формування української політичної нації.

Парламентська фракція нашоукраїнців, не дивлячись на її поліетнічний та полікультурний склад, зберегла свою цілісність, незважаючи на колосальні зусилля тогочасної влади її розколоти. І це є свідченням того, що об’єднуючі принципи, пропоновані Віктором Ющенком, є життєздатними.

Парламентську фракцію "Наша Україна" можна вважати політичною моделлю майбутньої української політичної нації. І дуже важливо усвідомити, що ця модель довела свою життєздатність.

Об’єднуючі імпульси йдуть від президента в сучасне українське суспільство. Але є проблема. Вона полягає в існуванні цілеспрямованої протидії об’єднуючим зусиллям президента. Йдеться про постійне привнесення в суспільний організм "вірусів розколу", про який уже йшла мова.

Один із засобів інформаційної війни проти Ющенка полягає в організованій протидії тим позитивним враженням, які з’являються після важливих виступів президента. Особливо успішно спрацювали оператори інформаційної антипрезидентської кампанії у справі "знищення ефекту", який могло б мати цьогорічне послання президента парламенту.

У цьому посланні містилося чимало думок, дуже важливих для розуміння сучасних проблем суспільства, в тому числі і проблем формування української політичної нації. Важко сказати, скільки опозиційними силами було витрачено коштів, щоб головними коментаторами послання президента на головних телевізійних каналах були Леонід Кравчук та Нестор Шуфрич.

"Глибина" і "об’єктивність" їх коментарів добре відома. Аналітична журналістика просто не піднялася навіть до побіжного коментаря важливих та суспільно значущих положень президентського послання. Інформаційна "розкрутка" головних месиджів Віктора Ющенка, які він посилав у суспільство, виявилася украй слабкою.

Імпульс "українська Україна" є дуже важливим для формування пасіонарної в умовах глобалізованого світу української політичної нації. Ці імпульси йдуть від самої особистості президента, українськість якого є яскраво вираженою і висококультурною (не шароварною).

Треба відзначити, що українськість Ющенка знаходиться під особливим обстрілом "гармашів" інформаційної війни. Тут застосовується кілька прийомів, адресно спрямованих на міське населення, яке чисельністю зараз значно переважає сільське.

Перший прийом полягає в тому, щоб підкреслити сільське походження президента. Автори цього прийому вочевидь розраховують на те, що деяка частина міського населення зверхньо ставиться до людей селянського походження.

Не будемо зараз аналізувати моральний бік цього прийому. Скажемо інше: селянське походження визначило головні людські цінності Віктора Андрійовича. Справа в тому, що він – син сільських вчителів, а це означає, що є інтелігентом у другому поколінні. При цьому треба врахувати, що ця інтелігентність особлива, визначена тим, що дитинство пройшло, з одного боку, серед книжок, а з іншого - серед простого народу, який щедро дарує свою мову, мораль, звичаї.

Інший прийом - іронічно, а то й навіть із саркастичними нотами інтерпретувати захоплення Віктора Ющенка, його "хобі" – пасічництво, малювання картин, любов до предметів української старожитності, інтерес до трипільської культури. Це той випадок, коли вражаючу повноту духовного життя людини хочуть подати як недолік, тобто біле назвати чорним.

Політолог Малинкович, ідейні позиції якого починаючи з того часу, коли він наприкінці перебудови повернувся з політичної еміграції на Україну, де розпочав політологічну діяльність, абсолютно синхронізовані з ідеологічною лінією Кремля, в одній телевізійній дискусії якось промовився на кшталт того, що російськомовній культурі жодним чином не можна поступатися (далі цитую дослівно) "культурі пасічників". Підсвідомий зміст, за Фрейдом, в даному випадку прорвався назовні, продемонструвавши вражаючу моральну та культурну ницість названого персонажу.

Імпульси моральності від Ющенка є особливо важливими. Той, замішаний на цинізмі психоз дерибану і розкрадання, яким позначена пострадянська доба новітньої української історії.

Кінцевий успіх великих суспільних трансформацій залежить від моральності лідерів, яким випала доля очолити ці трансформації. Формування української політичної нації є великою і дуже складною суспільною трансформацією, яка потребує впливу постійно діючих потужних моральних імпульсів – взаємопрощення, взаєморозуміння,толерантності, терпіння…

Високу моральність Віктора Ющенка визнають навіть його найзапекліші опоненти. Вони ж добре розуміють, що нівелювати цей його позитив прямими інформаційними атаками не вдасться. Тому задіюються "обхідні маневри", один з яких будується на твердженні, що, мовляв, Віктор Андрійович безсумнівно є дуже хорошою і високоморальною людиною, а ось його оточення…

Але тут виходимо на дещо іншу тему – тему міфотворення, що прямо чи безпосередньо пов’язана з його діяльністю як президента і з діяльністю нової влади...

. . .

26 березня стане черговим випробуванням для українського суспільства. В майбутньому йому конче необхідна стабільність, яка є основною умовою подальшого становлення української громадянської нації.

Після всього сказаного у цій статті елементарні логічні операції підводять до однозначного висновку, що стабільність подальшого розвитку суспільства може бути забезпечена лише наявністю у парламенті надійної пропрезидентської більшості.

Якщо цьогорічні вибори підтвердять напрям розвитку України, що його визначила помаранчева революція – це означатиме, що суспільство отримає друге дихання, отримає новий, такий потрібний нам сплеск пасіонарності.

Маємо стати нацією, яка спроможна ввійти у "золотий мільярд". Але наскільки ми готові до цього, дізнаємося вже 27 березня.

Григорій Клочек, професор, доктор філологічних наук

* Редакція УП може не поділяти точку зору авторів.