Золота акція Віктора Ющенка
В Україні ніколи не любили переможців. Хоча б тому, що тут їх ніколи не було. Так склалося, що українці завжди любили переможених, складали про них легенди, оспівували їх у думах і піснях.
Переможені – це справжні українські герої.
Все це дуже добре знає президент. Він і сам свого часу ставав героєм, бо виявлявся переможеним. І в 2001-му році, і в 2002-му, і в 2004-му. А тому, якщо навіть і не артикулює нині національний історичний парадокс прямим текстом, то без сумніву добре його відчуває.
І навіть трохи підіграє йому. Ось і зараз десь сидить у себе в якомусь із кабінетів із рахівницею і кидає кісточками: кого призначити переможеним, тобто героєм?
Проте найцікавіше в цім навіть не те, що він сам собі гадає і які саме будує хатки на власнім пісочку. Дивно, що в ці хатки несподівано повірив і прихильний, і не зовсім прихильний до нього політикум.
Хоч ще кілька тижнів до виборів, здавалося, справи президента з його особистим авторитетом були геть кепські.
Невідомо з якого дива, але нині ситуація чомусь склалася таким чином, що всі знову прийшли до президента за правдою в сподіванні отримати владу саме з його рук.
І це при катастрофічно урізаних президентських повноваженнях. Адже ще донедавна лунали голоси, що гарант формально з нового року перетворився на англійську королеву.
Невже Леонід Кучма всіх так свого часу вимуштрував, що досі строєм ходять? І в одному напрямку. І ті, хто був у його команді, і навіть ті, хто ніколи не входив до неї...
Звичайно, звалювати зараз усе на демонічні якості минулого президента – значно спрощувати проблему. Хоча відсутність самодостатніх персоналій сьогоднішнього політикуму річ цілком зрозуміла й досить просто пояснювана.
На уламку корабля розтрощеної імперії сотнями років не приймалися доленосні рішення. А ті, що приймалися, то краще б вони і не приймалися!
Тобто нині культура чи технологія прийняття рішень відсутня. І за півтора десятки років відповідне середовище створити важко. Як важко й сформуватися самодостатнім особистостям, здатним виходити перш за все з національних інтересів.
Ну і, зрозуміло, десятиліття Леоніда Кучми з ганебним "дерибаном" першої приватизації й бездарною практикою прийняття державних рішень теж далися взнаки.
Отож, не маючи відповідного досвіду, а до того ж не відрегулювавши на законодавчому рівні процедуру створення парламентської більшості, потяглися всі, ще вчора непримиренні, лідери партій і блоків вервечкою до президента з бажанням під його крилом створити нову владу.
Заради справедливості слід підкреслити, що цьому без сумніву посприяв і моральний авторитет Віктора Ющенка.
Йому можна було впродовж минулого часу закидати що завгодно з приводу ефективності управлінських і кадрових рішень, але всі добре розуміли, що новий президент у суті своїй людина порядна й чесна і – що найголовніше! – керується перш за все національними інтересами. Хоч часто аж надто по-своєму їх розуміє.
Отак і трапилося, що доля несподівано подарувала Віктору Андрійовичу золоту акцію у створенні в країні нової реальності. Ющенко став знову лідером політичного процесу.
Як він розпорядиться новим шансом, черговий раз подарованим йому долею, то вже інша справа. Але шанс він отримав.
Очевидно, не варто сподіватися, що вже завтра все стане по-новому. І новий президент позбудеться напівсонного стану й стане молодим, динамічним і рішучим батьком нації.
Його остання прес-конференція хоч і продемонструвала певні зміни в його поведінці, збалансованості формулювань, але висвітила й старі недоліки.
Найперше, президент прийшов на завчасно широко анонсовану зустріч із журналістами провідних видань країни слабо підготовленим своєю командою. Він не приніс жодної справжньої новини.
Якщо, звичайно, не враховувати оприлюднену ним інформацію щодо продажу супердорогого "Мерседеса" голови "Нафтогазу" Олексія Івченка. А ще повідомлення про запрошення столичних журналістів на "суботник" із фарбування парканів і дерев у Шевченковім краї.
І перша, й друга інформації цікаві й потрібні. Проте не царська то справа займатися машинами й вихованням не йому вже підлеглих чиновників. І навіть організовувати "суботники" в святих для українців місцях.
Є сотні інших посадовців, у чиї безпосередні обов’язки входить піклування національними святинями.
Натомість уся країна знову почула багато з уже почутого й пережованого. І про добру "прагматичну" угоду з росіянами щодо газу, яку не варто переглядати, бо нічого кращого все одно ніхто не запропонує.
І про чудовий у своїй основі уряд, і про прем’єра, котрий прагне все доводити до досконалості. І про перші в історії країни вільні й демократичні вибори.
Треба думати, що все сказане є справедливим. Але воно вже стільки разів повторювалося, що мимохіть виникає питання в його правдивості. Розмова на вторинні теми з безкінечними повторами не додає авторитету першій особі в державі.
Натомість розмови про майбутнє держави, що анонсувалося як головна тема прес-конференції, так і не вийшло.
Чи має президент стратегічний план розвитку держави? Які найважливіші пріоритети країни на найближчі роки? Чим має займатися новий уряд у найближчі місяці? А чим у перспективі?
Як усе-таки можна розв’язати проблему постачання газу, щоб не повертатися до цієї проблеми через кожні півроку? Як і яким чином президент збирається ініціювати питання відправлення бандитів до тюрем і повернення незаконно приватизованих державних підприємств? І чи збирається він узагалі це робити?
А якщо принципово знімає з порядку денного проблему реприватизації, котра пройшла наскрізною темою через усю його президентську кампанію, то нехай пояснить людям, чому вони назавжди мають розпрощатися з надією на справедливість і чому повинні звикнутись із думкою про неминучість існування в країні олігархічного капіталізму?
Принаймні, при президентській каденції Віктора Ющенка...
Так, усе це питання не чинних повноважень нинішнього президента. Це компетенція парламенту й уряду. Саме тому Віктор Андрійович їх може взагалі відкинути й ображено заявити, що це не його проблеми. І відправити всіх до нової Верховної Ради. Або ще далі.
Але, по-перше, не для того він обирався президентом і, судячи з усього, прийняв за це страшні муки.
По-друге, доля йому нині подарувала шанс повернення досі вже майже загубленого політичного проекту "Ющенко – надія нації!". І цим шансом гріх було б не скористатися.
А, по-третє, глибоко усвідомлюючи перші два пункти, треба виходити до громадськості з новими стратегічними й добре аргументованими проектами.
Отже, за великим рахунком, нині разом із формуванням нового парламенту переформатовується новий образ президента Ющенка.
Віктор Андрійович має можливість зламати створенні останнім часом стереотипи про себе як про доброго, але слабкого й безхарактерного лідера, котрого випадковий збіг обставин виніс на гребінь найвищої державної влади.
Для цього треба лише не соромитися вчитися, що, власне, він уміє робити. А ще мати поруч людей, котрі можуть говорити правду, а він, у свою чергу, зможе цю правду сприймати.
Досі, на жаль, він ще цього не навчився. Ющенко не зміг працювати з особистостями свого першого майданного ешелону. І розігнав їх, звинувативши всіх у зраді.
Хоча це була проблема не стільки їхня, як його, президента, що не зумів організувати роботу в своєму найближчому оточенні.
Отож, нині проблема країни полягає і в тому, чи зуміє Віктор Ющенко зробити чесні уроки з першого року свого президентства й зі своїх перших великих, але, як виявилося, не катастрофічних помилок.
А отже, чи зуміє скористатися шансом своєї золотої акції? Тобто, чи зможе перемогти в собі власні слабкості й стати народним героєм не як колись переможений, а як майбутній переможець. Може, тоді країна й полюбить переможців?
Віктор Мороз, журнал "Україна" для УП
