Хай живе буржуазна революція!

24 перегляди
Сергій Грабовський, для УП
Понеділок, 1 травня 2006, 17:39

До 1-го травня у радянські часи традиційно публікувалися заклики, адресовані трудящому люду: збільшувати надої молока, об‘єднуватися навколо справи партії, невтомно боротися за мир в усьому світі і так далі.

Такі заклики зазвичай ніхто не читав, крім кремленологів, котрі визначали за ними повороти у політиці СРСР, і крім пасажирів поїздів дальнього слідування – після того, коли гра в карти та чаркування смертельно збридли, і перечитане все інше, що трапилося під руку.

Часи змінилися, і виступ з певним комплексом програмних гасел у День міжнародної солідарності трудящих у боротьбі за свої права (а такою, здається, є повна назва Першого травня) може виглядати справжньою новацією. Особливо тоді, коли автор цих гасел не виступає від імені жодного політбюро, а висловлює власну, і лише власну думку.

Отож з надією, що цей текст буде прочитаний уважніше і прискіпливіше, ніж першотравневі заклики ЦК КПРС, і не лише печерськологами, а й нормальними співгромадянам, автор почне з самого початку.

Десь приблизно 120 років тому Фрідріх Енґельс, повернувшись із подорожі до США, заявив обраному колу однодумців-соціалістів приблизно таке: у країні, де послідовно реалізовані засади буржуазної демократії, тобто доведена до кінця буржуазна революція, пролетаріату не треба думати про власну революцію – все, що йому потрібне для нормального життя, буде здобуте через інститути представницької демократії.

Заява, надзвичайно цікава не тільки з огляду для майбутнього розриву більшовиків (котрих ще не існувало) з європейським марксизмом, а й у сенсі розуміння, що ж може бути вкладене раціонального у поняття буржуазної революції.

Якщо коротко, то історично така революція у політичному плані ставить на меті ліквідацію станових привілеїв, загальну юридичну рівність, як похідну – загальне виборче право.

В плані економіки йдеться про загальносуспільну відмову від механічного накопичення багатств, від суто кількісного зростання на користь інтенсивного, якісного розвитку та безперервної модернізації.

Такий економічний розвиток здійснюється через експлуатацію класом капіталістів найманих працівників, з одного боку, але, з іншого боку, через зростання кваліфікації цих працівників, через їхню консолідацію, об‘єднання у профспілки тощо, і, звичайно, через прискорений розвиток науки та освіти.

Буржуазна революція нерідко поєднувалася з антиколоніальними змаганнями. Власне, класична американська революція якраз і мала у своїй основі подолання колоніального владарювання Британії над своїми заокеанськими володіннями та його наслідків.

Індійська революція минулого століття теж була буржуазною та антиколоніальною, її наслідком стало стрімке входження країни до найбільш динамічних економічно держав із значним науковим потенціалом.

Власне, коли радянський КҐБ вів мову про небезпеку радянському ладу з боку українських буржуазних націоналістів (чи литовських, чи білоруських, чи грузинських), він мав рацію. Лихо тільки в тому, що справжніх буржуазних націоналістів на час розпаду СРСР виявилося замало, щоб подолати радянський спадок...

Автор погоджується з тими, хто впродовж останніх року з гаком стверджував, що Майдан – то була типова буржуазна революція (не має значення, писалося це як позитив чи як негатив).

Власне, про це йшлося у авторовій статті “ТАК, революція!”, опублікованій УП 24 січня 2005 року. Хіба що не було терміну “буржуазна”, щоб не лякати тих соціалістів і соціал-демократів (не об‘єднаних), котрі, звісно ж, Енґельса не читали. Як, утім, і Маркса з Леніним та Каутським.

У згаданій статті зокрема було таке: “Йдеться про те, що помаранчева революція 2004 року, як і “революція на граніті” 1990 року, як і акції “Україна без Кучми” чи “Повстань, Україно!”, як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими більш тривалого та масштабного процесу.

Цей процес саме і слід назвати новітньою українською революцією. Адже успішна революція, тобто докорінна зміна соціально-економічної, політичної і культурної сфер суспільного життя, дуже рідко відбувається за короткий проміжок часу.

Скажімо, американська революція, яка завершилася створенням найпередовішої на той час демократичної держави, тривала понад десять років; майже стільки ж часу зайняла і польська революція – від створення “Солідарності” до здобуття нею влади та реалізації проголошених засадничих принципів”.

“…Українська революція... складається із кількох етапів, більш чи менш результативних, і своїм змістом має ствердження незалежної демократичної Української держави на місці колоніальної території російсько-радянської імперії..

Зарано вести мову про закінчення української революції: її “фініш” можливий лише наступного року, після справді багатопартійних виборів, після ствердження реальної політичної структурованості соціуму, після укорінення розмаїтих інституцій громадянського суспільства.

І про це можна буде говорити тільки у разі перемоги на виборах тих сил, які не на словах, а на ділі орієнтовані на демократичні цінності, та після відчутної поразки сил олігархічно-номенклатурного реваншу”.

Йдеться про елементарні речі: чи перетвориться Україна впродовж найближчих років на державу, де будуть забезпечені засадничі, початкові політичні права та свободи, де існуватимуть правові механізми і незалежні ЗМІ, де економічний розвиток відбуватиметься шляхом якісних, модернізаційних змін, де соціальні гарантії забезпечуватимуть не просте відтворення робочої сили, а її прогресивну трансформацію.

Якщо такі зміни відбудуться, країна розвиватиметься як певна цілісність, у ній можна буде більш-менш нормально жити; якщо ні, тобто якщо вони істотно загальмуються або станеться відкат назад, до часів “розвиненого кучмізму”, який продукуватиме відповідне соціальне самопочуття, – тоді слід чекати масову еміграцію з України.

Тільки тепер уже не стільки на заробітки, скільки назавжди, попри всі європейські чи американські бар‘єри, у поєднанні зі ствердженням сировинно-експортного типу економіки.

Звичайно, можна прагнути до усталення теперішнього стану – мовляв, він дещо кращий, ніж кількома роками раніше. Але чи можлива демократична влада за умови практично тотального невдоволення нею з боку населення?

Люди бачать різні виходи з теперішньої проміжної ситуації, але одне їх об‘єднує: годі стояти на місці і робити вигляд, що країна стрімко рухається у позитивний бік.

Є два варіанти такого руху: назад, до напівфеодальної економіки і політичної системи, коли всевладними є фактично “промислові барони”, регіональні “князьки” та сільські латифундисти, коли відсутній ефективний власник (той, що спрямовує прибутки не на особисте споживання, а на розвиток виробництва, соціальної сфери та інфраструктури).

Коли праця є чимось найнижчим у системі вартостей, найвищим же благом виступає її відсутність, коли світовий ринок є джерелом постачання насамперед предметів розкошу, а не нових технологій тощо...

І вперед, до сучасної суспільної організації.

Тоді, у січні 2005 року, автор, крім іншого, писав, що попереду – нові етапи революційних перетворень, правовим підсумком одного з яких “повинна буде стати не спаскуджена недолуга політреформа, а справді оновлена відповідно до європейських норм (чи відверто нова) Конституція України.

Призначена не для декоруму кабінету президента, а до беззастережного виконання і владою, і народом”.

Що реформа вкрай недолуга, це події останніх місяців підтвердили сповна. Що оновлена Конституція потрібна – говорять зараз і глава держави, і чимала кількість політичних лідерів.

Проте майже ніхто з політиків не хоче визнати головного – що така конституційна реформа – тільки одна із складових і завершальних фаз революційної перебудови суспільства, змін, які мають привести від кланово-олігархічної, напівноменклатурно-напівфеодальної соціальної системи до, якщо хочете, сучасного, цивілізованого капіталізму.

Така настанова зрозуміла. Адже суто психологічно налаштуватися на продовження революції, тобто на проходження періодів суспільно-економічної та політичної нестабільності дуже важко.

Але поставимо питання інакше: а хіба на нас не чекає ця нестабільність у непрогнозованих і неконтрольованих масштабах, якщо соціальна нерівність, і без того одна з найбільших у сучасній Європі, буде й надалі поглиблюватися?

Хіба збереження основних виробничих фондів та структури промисловості на рівні не те що ХХ, а ХІХ століття не ставить під загрозу існування країни?

Хіба, зрештою, вперте небажання влади й бізнесу впродовж останніх 15 років забезпечити видобуток вуглеводнів в Україні на більш-менш прийнятному для гарантування національної безпеки рівні (разом із тим одержуючи високі прибутки) не засвідчує посутньо докапіталістичний характер вітчизняних теренів і вітчизняних “сильних людей”?

Події кінця 2004 року (востаннє у цій статті автор процитує сам себе) були пов‘язані “із якісно новими показниками здатності громадян до самоорганізації, до захисту власних інтересів як від певних фінансово-політичних груп, так і від власне державних механізмів.

“Самочинність” – це поняття, очевидно, має бути одним із головних у характеристиці теперішніх подій”.

А коли така самочинність вже з‘явилася, приспати її надзвичайно важко; за якийсь час вона здатна знову, з більшою чи меншою силою, але виявити її.

І якщо потреба у продовженні української буржуазної революції не усвідомлюватиметься ніким із провідних політиків і жодною з головних політичних сил, ця потреба буде реалізована поза цими політичними силами і політиками.

З одного боку, це навіть краще: не будуть задіяні ті, хто вже скомпрометував себе дріб‘язковими розбірками щодо бізнесу та влади. З іншого боку, події можуть рушити суто спонтанним, некерованим річищем, а що це означає, розуміє кожен. Отож...

Отож треба врешті-решт вирішувати, що краще: стагнація, пов‘язана із ризиком неконтрольованого соціального вибуху, чи завершення буржуазної революції.

Сергій Грабовський, Заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для УП



powered by lun.ua
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Як запобігти появі класу "непотрібних людей" і цифровій диктатурі. Головне з виступу Харарі
Під залп яєць, зі сльозогінним газом. Як у Харкові пройшов перший Марш рівності
Тарас Качка: Україна має перейти від торгівлі до економічної інтеграції з Євросоюзом
Усі публікації