Звичайний кучмізм
Усе украдено до нас"
З к/ф "Операція "И"
У той час, як одна половина країни радіє (правда, не дуже голосно) з того, що Янукович "нагнув Ющенко", а друга розчарована "зрадництвом ідеалів Майдану", насправді виявляється, що ніхто не виграв.
І не програв. Відбулося те, що повинно було відбутися. Компроміс, який офіційна пропаганда вже назвала "порозумінням і єднанням України", не є єдиним правильним рішенням.
Компроміс удався тому, що ні Ющенко, ні Янукович НЕ ВМІЮТЬ приймати інших рішень.
І той, і інший народжені однією системою, яку прийнято називати "кучмізмом".
І усе, що вони роблять, було придумано задовго до них.
І Ющенко, і Янукович створили щось середнє між Кабміном-2000 і Кабміном-2003 і соромливо прикрили свої щирі інтереси Універсалом, як у свій час Кучма ховався за "концепцією національної безпеки" та іншими беззмістовними документами.
І Ющенко, і Янукович не змогли (і не зможуть) чинити по-іншому, тому що вони діють за схемою, що в обох вклав їхній політичний батько – Леонід Кучма.
Звідкіля пішов "кучмізм"
Після "помаранчевої революції" Леоніда Кучму прийнято обвинувачувати в усіх смертних гріхах. У принципі нічого дивного немає – після 1917 року ще років 30 в усьому був винний "царський режим і поміщики".
Пропагандистам теж потрібно відпрацьовувати свій хліб. З їхньої легкої руки і з'явився розхожий термін – "кучмізм".
Але в дійсності мало хто задумується, чим є цей горезвісний "кучмізм".
У Леоніда Кучми завжди була одна мета – влада. Його не цікавили "ні заводи, ні газети, ні пароплави".
Кучма не був олігархом – його не цікавила власність. Він був далеким від дешевої популярності. Кучму завжди цікавила тільки влада в чистому вигляді – він хотів бути (і був) єдиним центром прийняття рішень.
Саме через бажання влади Кучма не міг терпіти конкурентів – за що, власне, і поплатився Павло Лазаренко.
Бажання влади й острах конкурентів змусили Леоніда Кучму створити систему, у якій всі учасники політичного й економічного життя країни були рівнонаближеними до президента й, у той же час, знаходилися в постійному конфлікті між собою.
Самих учасників, по більшому рахунку, було не так вже і багато: парламент, Кабмін, адміністрація президента і кілька фінансово-промислових груп. Мабуть, усе...
До того ж, Кучма нікому не довіряв і не допускав монополізації в жодній сфері – ні в політиці, ні в економіці. Кучма врівноважував всіх і вся. Прем'єр-міністр не міг контролювати Кабмін, тому що його зами представляли конкуруючі ФПГ.
На лівому парламентському фланзі комуністи були урівноважені соціалістами... Соціалісти – прогресивними соціалістами... Рух Юрія Костенка врівноважував Рух Геннадія Удовенка. Донецька ФПГ Ахметова була урівноважена "Індустріальним Союзом Донбасу".
Кучма не довіряв нікому, і навіть дніпропетровську ФПГ рідного зятя врівноважив "Приватом".
Апогеєм системи "стримування і противаг" став "коаліційний уряд", очолюваний Януковичем, де останній не тільки не контролював половину міністрів, але і протистояв адміністрації президента на чолі з Віктором Медведчуком. У центрі цієї системи знаходився верховний арбітр і владар – Леонід Кучма.
Фіналом "кучмізму" стали президентські вибори, до яких Кучма підготував двох рівнонаближених кандидатів, які урівноважували один одного– Ющенка і Януковича. Кучма розрахував усе вірно – протистояння повинно було закінчитися цивільним конфліктом і надзвичайним станом.
Єдине, на що не розраховував Кучма – що його почнуть "пресувати" з боку США і ЄС на користь одного з кандидатів.
Зворотній бік "кучмізму"
У принципі система, побудована Леонідом Кучмою, – не краща і не гірша за будь-яку іншу систему. Якби не одне "але" – єдиновладдя Кучми призвело до того, що в країні не було публічної політики.
Це навіть відбилося в мові – українську політичну еліту стали називати "політикумом" – словом похідним від "політики" і "тераріуму".
Протягом десяти років усі були захоплені боротьбою за державні посади, за депутатські мандати, за об'єкти держвласності і за доступ до "тіла" президента.
Ніхто ніколи не заперечував владу Леоніда Кучми, і, відповідно, ніхто і ніколи не обговорював (і навіть не задумувався) над тим, яку країну ми будуємо, і навіщо взагалі потрібна Україна. Ні про який проект країни не могло і йти мови.
Відсутність проекту компенсувалася непереконливими пропагандистськими кліше. Найбільш повна відсутність розуміння країни відбилася в назві книги Леоніда Кучми "Україна – не Росія".
Не займаючись проектом країни, не відповідаючи на питання "Що таке Україна?", Леонід Кучма не міг не бачити протиріч, що роздирають країну. Але замість того, щоб обговорювати дійсно важливі проблеми, він просто ввів табу на їхнє обговорення.
Статус російської й української мов, НАТО, межконфесійне протистояння, подвійне громадянство, визнання ОУН-УПА, федералізм – усі ці проблеми виникли не вчора.
Але Кучма забороняв це обговорювати. Чому він робив це? Складно сказати... Можливо, він був наляканий цивільними конфліктами в Молдові, Грузії, Таджикистані та інших пострадянських країнах.
Можливо, саме через острах повторити долю Шеварднадзе, Леонід Кучма забороняв обговорювати будь-що, що, як він вважав "розколює" країну. А може він щиро вірив, що усе може розсмоктатися…
Діти Кучми
Саме через те, що протиріччя були табуйовані, президентські вибори 2004 року перетворилися в боротьбу "добра зі злом", тобто в боротьбу одного колективного несвідомого з іншим – "Бандеровці проти шахтаря", "бандит проти доброго сім'янина", "Європа проти Азії" і т.д. Коли одна частина країни не розуміє, що собою становить інша половина, це приводить до цивільних конфліктів. Як говорив Портос: "Я б'юся, тому що я б'юся".
Президентські вибори і наступні парламентські виявилися не боротьбою "за", а боротьбою "проти". Ні Ющенко, ні Янукович не були носіями проекту країни. Ющенко і Янукович стали символами, фетишами – ні в того, ні в іншого не було навіть політичної програми. Але по-іншому і бути не могло.
І той, і інший були усього лише продуктами системи Кучми. Але на відміну від самого Леоніда Даниловича вони не керували системою – вони усього лише химери кучмізму.
Те, що відбулося зараз – усього лише повернення системи Кучми в рівновагу. Ющенко і Янукович повернулися в стан літа 2004 року. Вони зайняли ту позицію, у яку їх поставив Леонід Кучма.
Отже, що ж відбулося по факту? Провівши півтора роки без Кучми, Янукович і Ющенко усвідомили, що не розуміють, що робити далі. Усе що їм удалося: це освоїти нову риторику. Януковичу – квазіопозиційну. Ющенку – квазіпрезидентську. Але, як відомо, риторика – це "не мішки перевертати".
Ні Ющенко, ні Янукович не зробили висновків ні з президентської кампанії, ні з парламентської. Вони не зрозуміли, що дійсно має значення для країни. Вони так і не зрозуміли, "що таке Україна".
Вони не збираються обговорювати проект країни – тому що нездатні на це. Вони, як і їхній учитель Леонід Кучма, збираються ввести заборону на публічну політику. Зроблено це буде, звичайно ж, в ім'я "єднання і майбутнього України".
Універсал, запропонований Ющенком і з радістю підтриманий Януковичем – перший крок до проголошення нового табу. Замість обговорення того, що дійсно має значення для країни, Ющенко і Янукович зайнялися філологічними дослідженнями і пошуками м'яких формулювань.
Зовсім незабаром Універсал – цей безглуздий документ –буде проголошений священною скрижаллю "порозуміння і примирення", а усі, хто захоче продовжувати обговорювати статус мов, федералізм, ОУН-УПА і т.д., будуть названі віровідступниками, що порушили табу.
Їх піддадуть обструкції й оголосять ізгоями. Хоча ні Ющенко, ні Янукович знов-таки не винні: вони не могли зробити по-іншому. Не стріляйте в піаніста...
Ні того, ні іншого не цікавить обговорення проекту України. У кожного з них є інша мета.
Януковичу потрібне лише керування економікою країни. Для Януковича "національні інтереси = інтереси промисловості = інтереси ФПГ". І він не винний у тому, що в нього, так улаштована голова. Його таким створив Кучма. Російська мова і федералізм цікавили його як засіб перемоги на виборах і як аргументи при торгах за керівну посаду.
Ющенко, у свою чергу, переконаний, що "національні інтереси України = вступ у НАТО + сліпе калькування внутрішньої і зовнішньої політики Латвії та Польщі".
Загалом, усі щасливі. Створивши видимість легітимності (офіційна пропаганда назве це "компромісом в ім'я об'єднання України") Янукович разом з Азаровим і Клюєвим займуться керуванням промисловістю, фінансами й енергетикою, а Ющенко з Тарасюком і Гриценком зосередяться на зовнішній політиці й НАТО.
Усе повернеться
Як це буває в більшості випадків, правими виявилися скептики з обох таборів. І ті, хто агітував проти Партії регіонів, говорячи, що "донецьких" крім надприбутку і власності нічого не цікавить, і ті, хто обвинувачував Ющенка в тому, що форсований вступ до НАТО – його єдина мета.
Але про це постараються скоріше забути, знову заборонивши публічну політику. Зроблять це в ім'я горезвісного "порозуміння і примирення".
Але заборона публічної політики – усього лише ілюзія спокою. Усього лише відстрочка конфлікту. Рано або пізно усе знову вилізе. Тому що саме по собі нічого не розсмоктується.
Але якщо цього не зрозумів учитель, то учням це теж не під силу.
P.S. Цей текст не слід розглядати антирекламою на користь Юлії Тимошенко. Насправді – вона також продукт "кучмізму", просто в даному випадку вона виявилася за межами аналізу.
