Президентство Кота Леопольда

Коментар до вступу до статті "Зрада нації".

Багато в чому не згодний з редакційний вступом "Української правди".

Дійсно, Ющенко загнав себе в цю ситуацію. Але яким чином, коли і навіщо? Або – заради чого?

По-перше, він почав заганяти себе в неї, погодившись на медведчуківсько-морозівську конституційну реформу.

А якою була альтернатива тому компромісу? Нею були силові сутички і, скоріш за все, кровопролиття.

Так, дуже вірогідно, що у нас відбувся б румунський варіант.

Влада б не захотіла здатися, люди пішли б на штурм урядових установ, десь міліція, а то й військо, відкрили б вогонь...

Розгнівані кровопролиттям люди розтерзали б Кучму і ще когось...

Далі малюйте картину самі, але в будь-якому випадку автор належить до тих, хто вдячний Ющенку за те, що він не Жуков і не хотів іти до перемоги по купах трупів. Наших, передусім, і наших дітей.

Однією з умов безкровності революції було, можливо, й дивне повернення Піскуна на посаду Генпрокурора.

Наслідком цієї частини компромісу був, очевидно, провал реалізації гасла "Бандитам – тюрми!" і, відповідно, втрата перспектив здобуття електоральної бази у вотчині регіоналів.

По-друге, Ющенко загнав себе в цю ситуацію, призначивши Тимошенко прем'єром. Але...

Вона ставила це неодмінною умовою підтримки його кандидатури на виборах, і він обіцяв. А Ющенко ж – не Мороз.

Він слово тримає. І за це президента не можна не поважати.

По-третє, Ющенко загнав себе в неї глибше, відсторонивши Тимошенко від керівництва урядом після низки криз в економіці й у ситуації, коли темпи економічного зростання впали до критичної межі.

Він вчинив тоді вірно, й ми це бачимо за наслідками майже річної роботи уряду Єханурова. Але...

При цьому Ющенко нажив собі смертельного ворога в особі Тимошенко, яка, виявляється, і перебуваючи на чолі помаранчевого уряду, не вважала себе членом команди президента. Адже член команди просто зробив би крок назад і далі, в новій іпостасі, працював би на команду.

Далі, до і в період виборів, Тимошенко і БЮТ поводилися щодо президента і помаранчевого уряду лютіше за есдеків. Згадати тільки виготовлену і розтиражовану ними наскрізь брехливу і наклепницьку книжку "Убить Юлю".

Власне, тоді остаточно втратила перспективу здійснитися легенда про відтворення в майбутньому помаранчевої команди за участі тимошенківців.

По-четверте, Ющенко ще глибше загнав себе в цю ситуацію, принципово ставши над політичними виборчими баталіями й віддавши виборчу кампанію "Нашої України" (та й саму партію НСНУ) на відкуп явно невідповідним людям. Кампанія була ними проведена бездарно. Виграшні козирі на руках у помаранчевих ніяк не були використані.

Сам же президент займався, передусім, забезпеченням чесних виборів, і кожен справжній демократ не може не віддати йому тут належне. Хто б у цих чесних виборах не переміг.

Після виборів стало остаточно зрозуміло, що, по-перше, так звана помаранчева команда НУ+БЮТ+СПУ неможлива, і, по-друге, що залишаючи поза владою регіоналів, які перемогли на виборах, можна домогтися тільки поглиблення територіального розколу України.

Це своєчасно зрозумів, очевидно, не тільки Ющенко, а й Мороз. Нашоукраїнці могли створити коаліцію з регіоналами раніше й на кращих умовах.

Але Ющенко, цілком можливо, тоді не захотів наразитися на зливу звинувачень у зраді Майдану і пропустив уперед Мороза ("- Свисни, Грицю, ти дурніший!"), який, що б там хтось говорив, розваливши ефемерну помаранчеву коаліцію, розв'язав руки нашоукраїнцям.

І вже в цій ситуації Ющенко знайшов ідеальну для неї розв'язку: відкритий для народу круглий стіл – універсал з компромісними формулюваннями цілей і завдань державної політики – внесення кандидатури Януковича на прем'єра – створення уряду ПРУ+НУ+СПУ (фактично, без комуністів) і вихід на коаліцію обох половин України, в якій ліберально налаштовані ПРУ і НУ володітимуть контрольним пакетом голосів і зможуть приймати рішення у сфері економіки, не беручи до уваги голоси лівих акціонерів коаліції.

Явним негативом (і то, схоже, лише з погляду сьогоднішніх емоцій) виглядає постать Януковича на чолі уряду. Якби уряд був той самий, але прем'єром був, наприклад, Єхануров, чи сприймалося б це так трагічно?

Однак, прислухаючись і придивляючись останнім часом, що говорить і робить Янукович, не можна не помітити деяких симпатичних моментів.

По-перше, він публічно визнає позитивне значення Майдану.

По-друге, він називає кучмізм брудом, а час, що минув після помаранчевої революції, періодом відмивання від бруду.

По-третє, він діє у відповідності з домовленостями з президентом.

Хоча, так само не поважаючи свого слова, як інший відомий політик, міг би (теоретично) після свого призначення на посаду прем'єр-міністра одразу забути про всі домовленості.

Можливо, Ющенко значно раніше за нас помітив ці позитиви в Януковичі?

Тоді це ще більше підкреслює позитиви президента, зокрема, його незашореність стереотипами. Як і те, що Віктор Ющенко відчуває себе президентом усієї України, а не лише "Нашої".

Критики президента заявляють, що президент за період свого перебування на посаді не запропонував суспільству нічого гідного загальної підтримки.

Написавши це речення, автор відкрив файл з програмою "10 кроків назустріч людям" і перечитав (перечитайте й ви, шановні). І переконався, що чимало з неї вже реалізовано. Не все, звичайно, але ж розрахована вона на всі 5 років, а не на два.

До речі, серед запропонованих в "10 кроках" і ще не реалізованих ініціатив є зменшення податків. Хіба, наприклад, це не є ініціативою, гідною підтримки?

Хіба не є ініціативою, гідною підтримки, політика, націлена на вступ України до європейської системи колективної безпеки – НАТО? На вступ до СОТ? До Євросоюзу, зрештою?

В програмі "10 кроків" не йдеться про свободу слова. Але ж ми її маємо й реально користуємося нею. На свої публікації про "сина Бога" вона почула лише чиїсь приватні докори. Сергія Лещенка не спіткала доля Георгія Гонгадзе.

Президент, який повів себе спочатку справді не дуже гідно щодо нього, невдовзі вибачився за це. І, здається, той випадок став для президента уроком.

Не ідеальною, не завжди професійною, була й поведінка тих же вільних ЗМІ. Так, коли Зінченко виступив з публічними звинуваченнями оточення президента в корупції, цій події було приділено багато уваги.

А той факт, що ні ці звинувачення, ні подібні з боку Тимошенко і тимошенківців так і не були підтверджені доказами, залишився, практично, поза увагою ЗМІ і досі належним чином не доведений до відома громадськості.

Таким чином, постійні атаки на президента з боку вільних ЗМІ об'єктивно посприяли як зниженню його рейтингу, так і перемозі його політичного противника на чесних виборах (забезпечення яких теж не є пунктом програми "10 кроків", але ж це сьогодні реальність).

Проте автор звинувачував би у цьому не стільки ЗМІ, скільки недостатню кількість і якість виступів у тих же ЗМІ як самого президента, так і тих, хто відносить себе до його команди. Адже президенту було і є чим звітувати перед виборцями.

Схоже, президент тут діє за принципом: "Якщо тебе вдарили по щоці, то не давай здачі, а підстав іншу". Така позиція є цілком християнською, її не можна не поважати, але той, хто не хоче бути розіп'ятим, мав би діяти дещо по-іншому.

Сподіватимемося, що реалії політичного життя, з одного боку, не знівелюють справді видатних позитивних рис Віктора Ющенка як президента, а з іншого – зміцнюватимуть у ньому також бійцівські якості.