Віртуальна сокира імпічменту
У секретаріаті президента тривають консультації з приводу розпуску парламенту. У відповідь, окремі представники Партії регіонів оголошують можливість імпічменту президента.
Кожна із сторін намагається зіграти ва-банк.
На тлі вже звичного протистояння, 31 липня пролунала різка заява члена президії Партії регіонів, депутата Тараса Чорновола, стосовно того, що в разі невнесення в парламент кандидатури Віктора Януковича на посаду прем'єр-міністра, ПРУ ініціюватиме імпічмент Віктора Ющенка.
"...поки що переговори з "Нашою Україною" провалюються і у разі, якщо Ющенко не внесе кандидатуру Януковича на пост прем'єра, то Партії регіонів є сенс йти на дуже жорстке загострення та імпічмент".
Сюжет з ініціюванням імпічменту того ж дня розвинув далі Євген Кушнарьов. Зокрема він зазначив, що не виключає, що Партія регіонів може ініціювати імпічмент президенту в разі ухвалення ним рішення про розпуск Верховної Ради.
Щоправда, за цього було обачно повідомлено, що фракція не обговорювала цього питання, а на такий крок можна бути наважитися лише після відповідного рішення керівних органів партії і фракції.
Та все ж у випадку розпуску парламенту, Кушнарьов не виключає появи в порядку денному ВР достатньо радикальних пропозицій.
Регіонали висловлюють переконання, що в разі невнесення кандидатури Януковича на посаду прем'єр-міністра й оголошення дострокових виборів, Партія регіонів отримає після них одноосібну більшість у новому парламенті.
Така більшість, за словами Чорновола, могла б надати регіоналам зримий шанс "абсолютно конституційним шляхом оголосити імпічмент президенту, обрати нового, або, може, трансформували б Конституцію, щоб президент обирався парламентом. Якщо Ющенко не внесе кандидатуру, то все піде дуже швидко".
Це далеко не перші апеляції до можливості оголошення імпічменту нинішньому президентові.
Дійсно, про гіпотетичну можливість імпічменту, в разі блокування главою держави політичної реформи, говорили обережно вже давно. Чутки про політичні сили, що зацікавленні в усуненні президента від влади, розповзлися вже після відставки уряду Тимошенко.
Сам Ющенко в березні 2006 року зазначав, що в тій ситуації "навряд чи йшлося про імпічмент. Йшлося про протидію президенту, яку мали підтримати ряд керівників судових структур, правоохоронних органів. З певними діями наступного дня. Із прес-конференціями... "
В період виборчої кампанії Юлія Володимирівна рішуче заперечувала навіть наявність думок про відсторонення від влади чинного президента.
Якось її запитали: "Як Ви ставитесь до президента? Вас звинувачують у тому, ніби ви готували йому імпічмент".
Тимошенко у відповідь нагадала, що її команда витратила надто багато зусиль "на те, щоб Ющенко став президентом України. І вважаємо, що це не було помилкою. Тому всі розмови про імпічмент – це абсолютний абсурд...".
Сьогоднішня ситуація є відбитком своєрідного позиційного протистояння між Партією регіонів і президентом, підкріпленого неможливістю домовитися щодо стратегічних напрямів розвитку країни та "кадровими" питаннями.
З одного боку, консультації про можливий розпуск парламенту можуть сприйматися як своєрідний каталізатор та інструмент тиску на ПРУ та її керівництво з боку Ющенка із тим, щоб прискорити процес підписання домовленостей про створення "широкої коаліції" та забезпечити реалізацію майбутнім прем'єром стратегічних цілей і завдань президента.
З іншого, публічні міркування представників ПРУ про можливість імпічменту, в разі розпуску парламенту й оголошення дострокових виборів, слід розцінювати як озвучування можливих сценаріїв подальшого розвитку подій, вельми вигідних для регіоналів.
Не до закону
Загалом в українській Конституції процедура імпічменту глави держави виписана вкрай складно і зреалізувати її майже неможливо, а надто, якщо зважити на те, що супутнього законодавства, де б регламентувалися технології усунення президента від посади, не ухвалено.
Стаття 111 Основного закону говорить про можливість реалізації процедури імпічменту. Нею передбачено, що президента можна усунути з поста парламентом в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Питання про усунення президента ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради, тобто 300 депутатськими голосами.
Для проведення попереднього розслідування президентського злочину ВРУ створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки та пропозиції цієї комісії розглядаються на засіданні парламенту.
За наявності підстав, парламент не менш як 2/3 від свого конституційного складу приймає рішення про звинувачення президента України.
Рішення про усунення його з поста в порядку імпічменту ухвалюється не менш як 3/4 від конституційного складу ВРУ після перевірки справи Конституційним Судом та отримання його висновку про дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а також після отримання висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
Та в Україні немає ні закону про парламентські тимчасові слідчі комісії, ні Конституційного Суду.
Натомість у статті 90 закону про КС передбачена можливість відкриття конституційного провадження у справі щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення президента в порядку імпічменту.
Підставою для відкриття конституційного провадження є відповідне конституційне подання ВРУ з питання надання такого висновку.
Крім того, до КС має бути подана низка додаткових документів. Серед яких, наприклад, матеріали про створення та роботу спеціальної тимчасової слідчої комісії парламенту для проведення розслідування, висновки і пропозиції комісії; результати розгляду парламентом висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії, тощо.
До історії питання
В площині можливостей здійснення процедури імпічменту в Україні протягом багатьох років нічого не змінюється. Тому не варто й говорити про реальні технологічні законодавчо врегульовані процедури, які б зробили цей хід легальним і можливим.
Натомість країна має свою заполітизовану історію недоімпічментів. Після дострокових парламентських та президентських виборів 1994 року, ВРУ потенційно отримала право на імпічмент. Зокрема про це йшлося в проектах законів "Про владу".
Конституцією України 1996 року за Верховною Радою було закріплено право виконання особливої процедури імпічменту президента, а президенту надавалося право розпуску Верховної Ради.
У 1997 році, в період неофіційного початку виборчої парламентської кампанії, розмови про ініціювання імпічменту тодішнього президента Кучми стали доволі популярною виборчою риторикою.
Тоді імпічмент Кучмі спробувала зініціювати "Громада". Ідею імпічменту підтримувала й СПУ, оскільки Кучма, як вважали соціалісти, своїми антиконституційними діями вже давно "заробив" відставку. А відтак, у разі винесення питання про це на розгляд на парламентській сесії, соціалісти голосували б "за".
Отже, тоді фактично було ініційовано процедуру імпічменту. Кучма відчував посилення партій і всіляко намагався загальмувати підписання закону про вибори, який би регламентував проведення їх на основі мішаної, мажоритарно-пропорційної системи.
Проте той імпічмент так і не стався, депутатів відволікла ідея доопрацювання закону про вибори та інтриги навколо його підписання-непідписання президентом.
До речі, історії, пов'язані з імпічментом, виникали й після виборів.
Тодішня голова бюджетного комітету ВРУ Тимошенко спробувала особисто ініціювати питання про імпічмент Кучми, мотивуючи це тим, що "близько 46 указів, що втручаються в конституційне і законодавче поле", мали бути піддані осуду, а зокрема указ про секвестрування бюджету.
"Цей указ не сумісний з політичним життям президента, – вказувала Тимошенко. – Як детектор брехні він видав усі очевидні й приховані пріоритети, думки й прагнення президентського оточення".
Згодом вона розпочала збір підписів щодо проведення всеукраїнського референдуму за відставку Кучми і закликала своїх виборців підтримати цю ініціативу.
Та поступово від ідеї імпічменту Тимошенко відмовилася – чи то після розмов з президентом, чи то після арешту в Швейцарії Лазаренка.
"Ідея імпічменту вже регресувала і зараз належить до побутової політичної кон'юнктури. У даному випадку треба вирішувати питання суттєвіші", стверджувала вона надалі.
А невдовзі обґрунтувала власну нову позицію: "Якщо торпедувати ще й президентську вертикаль, то країна фактично залишиться без влади, а отже, без надії на подолання кризи. Тепер не до особистих амбіцій. Подобається комусь Леонід Кучма чи не подобається, але він вища посадова особа держави".
Наступного разу ідея імпічменту виникла у зв'язку з проектом закону про імпічмент президента, який так і не було ухвалено. 2000 рік приніс політикам та суспільству плівки Мельниченка та "справу Гонгадзе".
Тоді також у ВР заговорили про імпічмент, зокрема йшлося й про потребу ухвалення відповідного закону, і навіть було створено слідчу комісію.
Були й спроби порушити проти Кучми кримінальну справу. Однак притягнення до кримінальної відповідальності президента можливе лише після закінчення процедури імпічменту, тобто після його примусової відставки.
Імпічмент є засобом усунення з поста, він не замінює кримінальної відповідальності, але є попередньою умовою для реалізації можливості притягнення до відповідальності особу, яка обіймала пост президента.
Проте жодних зримих кроків до врегулювання питання про можливість оголошення імпічменту ніким остаточно зроблено не було.
Останні законопроекти щодо цієї процедури датовані ще 2003 роком. Всі вони були відхилені профільними комітетами ВР.
До речі, в разі проведення дострокових виборів не виключено, що тема імпічменту чи то сюжети щодо обрання президента Верховною Радою актуалізуються в черговий раз.
Та навіть якщо сьогодні депутати й ухвалять закон про імпічмент, немає гарантії, що він буде підписаний президентом. А його вето нинішньому складу ВР буде складно подолати.
Та в будь-якому разі після крайнього загострення парламентської кризи гілкам влади вкрай важливо встановити належні правила гри та політичної поведінки: створити легальні прозорі механізми, які б мінімізували заполітизованість цих питань та можливість їх використання для підтримання перманентної політичної нестабільності.
Це могло б унеможливити спроби потенційних конституційних ревізій, наприклад, щодо обрання президента парламентом, тощо.
Звичайно, дискусії – предмет не тільки законів, але й політичної волі та далекоглядності. Втім, належне правове поле має бути створено.
До речі, це стосується й законів про Кабінет Міністрів та про Президента, тобто низки законодавчих актів, які б регламентували та визначали правове поле функціонування найвищої влади.
А поки такі законопроекти не можуть виноситься на обговорення в парламенті доти, доки не буде висновків КС щодо відповідності Основному Закону конституційної реформи.
У цих умовах ситуація в країні продовжує нагадувати політичне зачароване коло, яке невпинно звужується.
Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства, Український незалежний центр політичних досліджень, для УП
