Зрада нації
"Українська правда" поряд з різкими критиками дій помаранчевої влади, за традицією, надає слово і його симпатикам.
Людям, що навіть у нинішній ситуації бачать у президенті якщо не Лінкольна, то політичну фігуру, близьку за величиною до інших світових лідерів.
Прихильники президента наполягають, що він ухвалив ідеальне в даній ситуації рішення.
Але часто забувають згадати, що саме він загнав себе в цю ситуацію...
Інші люди, близькі до Ющенка, прямо обвинувачують журналістів і УП зокрема за те, що ЗМІ, бачте, зіпсували імідж президента, а, виходить, опосередковано сприяли приходові Януковича до влади. Ні більше ні менше.
Таким поборникам свободи слова, у тому числі й авторові цієї статті, просто нагадуємо, що преса завжди і у всіх країнах приділяє більшу увагу тим, хто знаходиться при владі.
І якщо чийсь син порушує загальні для всіх правила, ми зобов'язані про це писати, як про подію, важливу для суспільства.
Більш того, ми упевнені, що народ із задоволенням підтримав би потрібні і важливі починання президента. Навіть зараз, коли рівень його популярності може зрівнятися з рейтингами Кучми в гірші для нього часи.
Тільки, може влада щось запропонує? Або врешті-решт хоч щось з обіцяного на тому ж Майдані? Щоб було що підтримувати...
***
Рішення президента не створювати прецедентів фактичного порушення Конституції, хай навіть за умов формальної наявності підстав для розпуску парламенту, викликало неймовірний шквал політичних емоцій в середовищі демократично налаштованої інтелігенції.
Емоції аж переливаються через край і голосно шкварчать і парують, потрапляючи у гаряче полум'я "політичного дискурсу".
В цих емоційних випарах з'являються апокаліптичні видіння наслідків підписання низкою політичних сил Універсалу національної єдності: подальша сумна доля України - повальна бандитизація, фальсифікація як форма народного волевиявлення, тотальна корупція, засилля братків, здача всіх позицій Росії тощо.
Кінець Майдану, кінець "помаранчевої казки", кінець всім надіям і сподіванням, коротше кажучи, все пропало.
Картинка переважно чорно-біла: Ющенко – зрадник інтересів Майдану, Тимошенко – єдина їх захисниця, глава держави здав всі позиції, а "регіонали" обіграли його за всіма статтями (буквально і фігурально), наперед маючи хитрий й підступний план узурпації влади.
Проте, вочевидь, все не так просто, як може видатися. Життя завжди складніше від таких одновимірних схем, намальованих в координатах виборчої кампанії.
У безпідставному розпачі люди слухають лише себе. І люблять себе у революції. Плекають це хвилююче відчуття - "Ми стояли на Майдані...", "Ми зробили свою справу...".
Звичайно, це набагато простіше, аніж відстоювати відвойоване на Майдані повсякдень, у рутинній, малоприємній роботі, за яку часто замість подяки можна отримати звинувачення у зраді чи капітуляції...
Що було зроблене нами для популяризації діяльності НАТО? Як партії Майдану, працюючи у міжвиборчий період на низовому рівні, доводили своїм виборцям корисність СОТ? Чи став за цей час корінному маріупольцю чи горлівчанину ближчим Європейський Союз, – якщо не ментально, то хоча б в плані розуміння, що це таке?
Президенту закидають нехтування рейтингами довіри, в той же час як люди самі роблять все можливе для їх зниження. Ні, не подумайте, заради Бога, що автор проти свободи слова.
Він і сам, як бачите, активно нею користується.
Але чомусь ЗМІ намагаються кожного дня втовкмачити, що президент в нас, вибачте, такий поганий.
І українці чомусь вірять тим самим виданням, яких два роки тому називали брехунами.
При чому аргументація дуже схожа на ту, що використовується протилежною стороною.
Наприклад, що президент винен у аварії тепломереж у Алчевську.
Ніби це він, а не представники пануючої там політичної сили, розкрадав державні кошти, виділені на підтримання цих тепломереж у належному стані.
Можливо, це нація, яка тільки-но почала зароджуватися на Майдані, зрадила свого президента? Замість того, щоб підставити плече, – підставила йому ніжку, та ще й намагається цією ніжкою його копнути.
Жодних конструктивних ідей, окрім "до основанья, а затем..." так і не прозвучало.
Можна, звичайно, закинути, що знову за народ все вирішили.
Що хай би він сам сказав своє вагоме слово. Можливо, він би схаменувся і обрав до парламенту інших.
Можливо... Однак сьогодні жодне соціологічне опитування не дає підстав сподіватися, що результат перевиборів Верховної Ради чимось відрізнятиметься від нинішньої конфігурації парламенту.
Хіба що замість комуністів інтереси політичних маргіналів представлятимуть прогресивні соціалісти. Але я не впевнений, що це кращий варіант.
Всі знають також про те, що четверті протягом двох років вибори (рахуючи три тури президентських) з їх штучним нагнітанням пристрастей аж ніяк не сприятиме примиренню і без політично антагоністичних половинок країни.
Глибина політичного мазохізму українців просто вражає. Воліють витратити півмільярда на нові вибори, поляризувати до межі суспільство, і в результаті отримати приблизно такі ж умови для створення антикризової коаліції.
Тільки тоді підстав для сумнівів у її легітимності буде ще менше. Дуже схоже на відомий український підхід щодо пожежі: "як не загасимо, то хоча б зігріємося", себто – попіаримося.
Але чиї ж інтереси тоді насправді захищаються, ставлячи такі соціальні експерименти? Однієї політичної сили, яка, без сумніву, заслужено набрала найбільшу кількість голосів серед національно-орієнтованого електорату, але представляє лише частину українського суспільства?
Тому що виборці Януковича – теж український народ, про який йдеться у преамбулі Конституції. Народ, яким би химерним він не видавався з Києва чи Львова. Він такий же продукт совкової системи, які і всі інші, і так само мислить чорно-білими категоріями. Він так само хоче хорошого життя, – і так само тут і зараз...
Проте, хто сказав, що режим, який формувався фактично протягом навіть не п'ятнадцяти, а скоро вже майже дев'яноста років, так просто здасться під натиском однієї людини? Це тільки в шпигунських романах "один у полі воїн".
В непаханому полі нової української політики війна одинака наперед приречена. До того ж, щоб пройти це поле, потрібно буде прожити ще не одне життя...
Тому давайте допоможемо обраному нами ж президенту. Зараз. Без умов. Без звинувачень у зраді. Бо зрадою будуть наша зневіра і бажання "вмити руки".
Універсал національної єдності так і залишиться декларативним документом, допоки його виконання не буде забезпечене жорстким громадським контролем.
Це українці мають не дати владі перетворити його на клаптик паперу. І новий Кабмін, і нова парламентська більшість, і органи місцевого самоврядування мають відчувати підвищену цікавість українців до їхньої роботи.
Країна змінилась. Сподіваємось, ЗМІ показиватимуть невідретушувані промови прем'єра. Цікавитимуться розподілом статей у бюджеті і походженням тих чи інших ініціатив.
А кожен з нас зупиниться, перш ніж "домовитись" з чиновником. І, навпаки, вимагатиме того, що належить за законом – від гарячої води і до виконання положень Конституції про використання державної мови. І тільки тоді влада буде дійсно змушена зважати на народ.
Роман Ваґрант
