То чий ідейний попередник був Іван Франко: Ющенка чи Медведчука?

Іван Франко був соціал-демократом. Так стверджують Віктор Медведчук та ідеологи СДПУ(О).

Іван Франко у молодості був соціал-демократом, а потім, у зрілі роки, став на українські національно-демократичні позиції. Так твердять критики Франкових "прихватизаторів", зокрема, Богдан Червак, у статті "Іван Франко – соціал-демократ?".

Франко був моїм прямим попередником – у неявному, як то кажуть, імпліцитному вигляді стверджує Віктор Ющенко, і з ним разом – ціла когорта чинників з "Нашої України" та наближених до неї.

А ким же таки був Іван Якович Франко?

Не вдаючись детально в аналіз його суспільно-політичних та економічних поглядів (що вимагало б якщо не монографії, то великої академічної статті), зазначимо, що найближчий до істини, схоже, саме Богдан Червак, котрий заперечує правомірність "прихватизації" Франка СДПУ(О), Соцпартією чи ПСПУ і разом із тим делікатно, проте дуже красномовно мовчить щодо претензій на Франка з боку "Нашої України".

Але з певними уточненнями.

По-перше, навіть у начебто "ортодоксальний" соціал-демократичний період діяльності молодого Франка він виступав за здійснення суспільно-економічних перетворень мирним шляхом, що було тоді відвертим ревізіонізмом, по-друге, як писав сам Франко дещо пізніше, "...я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню широких мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регляментації всеї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої" будучини".

Відмінність же поглядів Івана Франка від традиційної соціал-демократії яскраво засвідчила його стаття "З поля науки і літератури" 1891 pоку.

Там, ведучи мову про особливості політичного життя своєї доби, він зазначає: "Ніколи до цього часу так широкі народні маси не брали участи в суспільному житті, і в тім, що можна назвати "творенням історії" як нині... Якнайширше розвинутий індивідуалізм і якнайбільша сплоченість одиниць — ось два головні гасла нашого часу. На погляд вони суперечні, але по суті конечні і себе взаємно доповнюють".

До цього він додає в іншій праці, що "головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю — коли позволите се називати так — три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов’язок і загальне голосування".

Ну, і національний чинник: за Франком, жодна форма розв‘язання економічних та політичних проблем не може йти поза нацією, а соціал-демократи, виходячи з підвалин свого вчення, - це спершу соціалісти, а вже потім українці, а не навпаки, як має бути: "...Синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації".

Нарешті, не треба забувати і класичну працю Франка "Що таке поступ", у якій йдеться про небезпеку реалізації соціал-демократичних ідеалів: "Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та все можна сила держави налягла б страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліцій них державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою. А хто був би її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави?... Ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти... А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди!"

Зверніть увагу: йдеться про небезпеку, яку, за Франком, тягне за собою прихід до влади соціал-демократів парламентським, демократичним шляхом, - іншими словами, автор "Каменярів" вважав, що не можна допускати виграшу цією партією виборів, бо це небезпечно для народу!

І ще штрих: "Літературно-науковий Вісник" за 1904 рік опубліковав Франкову розвідку "До історії соціалістичного руху", де сказано: "...Соціялізм сьогодні, особливо для мас менше освічених його прихильників, має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах, та на культі осіб, аніж характер науки".

Мав рацію Франко чи не мав - принаймні, щодо певної частини тодішніх соціал-демократів він безпомилково влучив у ціль, але чи можна після такої нищівної критики звати його самого прихильником соціал-демократичних ідей?

А тепер щодо прав Віктора Ющенка та його команди на право вважати себе прямими духовними спадкоємцями Івана Франка.

Тут можна чимало сказати, проте послухаємо самого Франка – і зробимо висновки: "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити. Розуміється, знаю кілька виїмків, але ті виїмки тільки стверджують загальний висновок... Навіть нашої України не люблю. Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог пустих фраз, занадто багато бачив світа, щоб мав казати, що ніде нема такої гарної природи, як на Україні. Щоб любити її історію, для цього я занадто добре, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і свободи, щоб не відчувати, як мало в історії України прикладів правдивого громадського духа, правдивої посвяти і правдивої любови. Чи, може, маю любити Україну, яко расу — ту расу отяжілу, нездисципліновану, синтементальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власнім смітті, а таку плідну в перевертнів різного роду? Чи може маю любити світлу будучину тої України, якої не знаю і для світлості якої не бачу підстав?..."

Якщо тут можна знайти щось схоже з численними промовами Ющенка про Трипільську цивілізації, про мрії предків і про гордість за те, що ми є українці (варіант: українські громадяни), то автор готовий з‘їсти свого кашкета.

Свій же патріотизм Франко пояснював зовсім інакше, ніж сучасні мужі: "Мій український патріотизм — це не сантимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого рідного краю, бо я став би підлий проти власної совісти".

Чи можуть президент та його оточення, ба, навіть більшість "командного корпусу" та рядового членства "Нашої України" щиро докласти ці принципи до себе?

Чи насправді ані Медведчук з Морозом, ані Ющенко з Порошенком не мають права претендувати на те, щоб зватися ідейними спадкоємцями Франка?

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"