Думка російськомовного українця
Дискусія на тему Росіяни в Україні: змушені змінюватися. Частина 2
На превеликий жаль, дискусії між прихильниками і противниками надання російській мові статусу державної найчастіше зводяться до обміну ярликами, лайками, спробами принизити одне одного, скривдити і т. ін.
У рамках такого "діалогу" втрачається сама можливість слухати і чути, можливість реального обміну думками.
А, отже, і необхідного усім – взаєморозуміння.
Думки, які автор має намір висловити у своїй статті – не безперечні. Але я чесний у них і переконаний, що вони, так само як і інші, що не збігаються з моїми, мають право на існування.
У моїх жилах тече п'ять кровей: українська, російська, польська, єврейська і молдавська.
І слава Богу, якось уживаются одна з одною. Можу собі уявити, що відбувалося б із моїм організмом, якби якась одна кров проголосила себе головною і спробувала нав'язати іншим свою перевагу.
На щастя, моє тіло, як і тіла інших людей, у кого в жилах тече багато кровей, не влаштоване по образу і подобі нашого суспільства. Хоча і є непоганим прикладом реальної терпимості.
На мій погляд, дійсна демократія – у визнанні права вибору за кожним мешканцем держави.
Звичайно, мова не йде про кримінальний вибір. Мова йде про сукупність виборів, що не заважають іншим громадянам робити свій вибір і відчувати себе при цьому комфортно і в безпеці. Право на мову – один з них.
Я не буду заглиблюватися в дискусію про потужну насильницьку українізацію російськомовного населення Півдня і Сходу України в період радянської влади. Я не був свідком всієї історії.
Однак я добре пам'ятаю, що в 70-80-і роки прилавки одеських магазинів були повністю завалені україномовною літературою, причому не тільки художньою, але і науковою, в перекладах іноземних авторів, у тому числі і росіян.
На жаль, книг російською мовою практично не було в продажі.
А якщо якісь і з'являлися, то за ними вишиковувалися черги.
А продавалися вони найчастіше з "навантаженням" – книгою українською, а то і двома-трьома. Так що в підсумку за жаданий екземпляр приходилося переплачувати в два, а то й у три рази.
Те ж саме було і з вивченням української мови і літератури в школі. З другого класу – обов'язково. Єдиний місцевий телеканал транслювався винятково українською мовою, обласне радіо – також. Друковані ЗМІ на прилавках кіосків були представлені у спвввідношені приблизно 50 на 50.
Я не буду перераховувати факти реального домінування на території Одеси й області української мови на інформаційному просторі.
І привів я їх з однїєю метою: заради історичної правди не варто приписувати СРСР політику деукраїнізації України і її жителів у мовній та інформаційній сферах. Ну не так це було, принаймні в 70-80-і роки минулого століття.
Ці факти я також привів заради того, щоб показати, що насильницька українізація не привела тоді і не приведе сьогодні до того, що російськомовні регіони за 50 або навіть 100 років почнуть розмовляти головним чином українською. Не варто себе тішити надіями.
Наприкінці 2001-початку 2002 року я жив у Києві. Тоді проходив черговий перепис населення. До мене прийшла літня вчителька і запропонувала заповнити спеціальну анкету. Для спрощення і швидкості вона запропонувала мені відповідати на запитання анкети.
Вона ж вносила їх у графи. На питання про національність я відповів – українець. А от як рідну мову визнав російську. Біля півгодини навколо такої відповіді тривали суперечки.
Жінка похилого віку категорично відмовлялася писати, що моя рідна мова – російська. Мене і соромили, і обвинувачували в зрадництві "неньки" України і т. ін.
У решті-решт учителька, бачачи мою непохитність, розплакалася і пояснила, що якщо вона принесе подібну анкету, в неї будуть великі неприємності в школі. Загалом, вона мене переконала. Вірніше – розжалобила.
У результаті в графі "рідна мова" в моїй анкеті я погодився на українську. Звичайно, після такого перепису скепсис до офіційних даних вітчизняного Держкомстату в мене тільки посилився.
А от недавно по місцевому телебаченню голова обласного управління освіти переконував населення в тому, що в Одесі 64 % шкіл – українські, а решта – російські.
Може, на папері воно і так, тільки от сьогодні спробуй, влаштуй свою дитину в російськомовну школу. Я сам намагався – не вийшло. Утім, у тих районах, де такі школи залишили, у класі навчається по 45 чоловік.
Можете уявити, як там живеться і працюється вчителям і учням. Хіба це нормально для міста, де майже все населення спілкується винятково російською?
Про рівень української мови вчителів у російськомовному місті здогадатися не важко. Якщо важко – то це суміш української та російської. Те ж саме, у кращому випадку, – у головах учнів. А що може бути інше?
Розчулює турбота наших помаранчевих вождів про створення єдиного інформаційного простору в області електронних ЗМІ. Можливо, місцеві телеканали і радіостанції змусять транслюватися українською. Але яка з цього користь? Таким кроком влада автоматично переключає населення на перегляд винятково російських телеканалів, благо, вся Одеса має кабельне ТВ і свої "тарілки".
Чи врахований такий результат авторами цього нововведення?
Згадайте, як загули власники кінотеатрів, коли їх примусово намагалися змусити пускати в прокат фільми з українським перекладом. Оскільки розуміли, що збори моментально зійдуть на мінімум.
Та ж сама ситуація – з виробниками дисків. Зрозуміло, що коли на ринках Півдня і Сходу країни спробують нав'язати україномовні версії фільмів, то населення одразу ж переключиться на купівлю в піратів російськомовних версій. І т.д, і т.п.
До чого я все це? Так до однієї простої думки: нав'язаний вибір ніколи не приживеться. Згадаєте, чому люди вийшли на Майдан восени 2004 року.
Та з тієї ж причини. Адже вони йшли не за Ющенком, вони відстоювали право на свій вибір. Не нав'язаний, а – вільний.
Нехай навіть і помилковий. Але свій. Власний.
Якщо говорити про стереотипи, на базі яких будується негативне відношення до російської мови, то мені здається, що вони помилкові.
Міркування приблизно такі: якщо російській мові надати в Україні волю, то вона витіснить українську, а згодом приведе до повторної "колонізації" країни з боку Росії. Повне безглуздя!
Я і мої друзі-знайомі не спілкуємось українською. Але ми – не менші патріоти України, ніж ті, хто народився і виріс на Заході країни. І ніхто з нас не бажає своїй країні зла, а особливо – втрати незалежності. Моя рідна мова – російська.
Однак я не хотів, не хочу і не хотітиму наступного возз'єднання України з Росією.
Хочу я тільки одного - щоб мої діти й онуки мали право навчатися і спілкуватися своєю рідною мовою. І не відчували на собі за це ніякої дискримінації. І щоб вони не були позбавлені права щиро вважати себе патріотами України.
У мене є друг родом із Хмельницького і гарна знайома з Тернополя. Зустрічаючись, ми спілкуємось кожен своєю рідною мовою. Я – російською, вони – українською. І ми розуміємо один одного. І нам добре разом.
Хіба це – не модель для нашої країни? Повірте, якби мої друзі за умови нашого спілкування поставили б мені вимогу перейти на українську, то навряд чи ми би взагалі дружили.
Ідеологам насильницької українізації Півдня і Сходу країни потрібно зрозуміти просту річ: своїми діями вони формують ворожнечу між російськомовним й україномовним населенням. Вони не об'єднують країну, а розривають її. Більш того, створюють таку ж можливість для реальних противників єдиної і неподільної України. Задумайтеся над таким простим фактом: чому таке величезне число прихильників у ПР було на виборах-2006?
І чому в період "коаліціади" помаранчевих їх число зросло? Адже не секрет, що ПР - не та політична сила, що могла б чесно претендувати на роль патріотичної.
Одна з причин – позиціонування цієї політичної сили як захисниці інтересів російськомовного населення. Зокрема – надання російській мові статусу другої державної мови. Чи потрібен такий статус російськомовним громадянам України?
Думаю, що ні. Нам було б досить, якби на територіях Півдня і Сходу країни на законодавчому і реальному рівні було б дозволено використовувати російську мова у всіх сферах нашого життя: від ЖЕКів до ВУЗів. І не просто дозволено на папері, а чесно і послідовно реалізовано в житті.
Я впевнений, що такий підхід до російськомовного населення і до їхніх потреб значно підсилив би патріотичну складову у їх свідомості. Адже кожному з нас хочеться, щоб держава, в якій ми народилися, живемо і працюємо, поважала нас як своїх громадян, і забезпечувало наше право на вибір.
Не сумнівайтеся, що натомість держава одержить вірних підданих.
Валерій Песецкий, політолог, Одеса
