Середній клас та влада "переможців": конфлікт неминучий?
Призначення Віктора Януковича прем'єр-міністром України завершило понад дворічний період гострої виборчої боротьби, яка майже не лишала керівникам держави часу для адміністративного втручання в економіку.
Така ситуація сприяла подальшому зміцненню малого й середнього бізнесу та формуванню так званого середнього класу, який вже одного разу голосно заявив про себе під час помаранчевої революції.
І хоча за умови збереження поточних економічних тенденцій саме середній клас відіграватиме визначну роль під час майбутніх виборів, провідні українські політичні сили не приділяють достатньо уваги його інтересам.
Відповідь на питання, чому так відбувається, слід шукати в конфлікті інтересів тих, хто грає першу скрипку в більшості українських партій, та інтересів новонародженої "буржуазії."
На користь твердження про формування в Україні середнього класу свідчить багато економічних показників.
За даними Державного комітету статистики кількість малих та середніх підприємств в Україні постійно, хоча і повільно, зростає.
У 2002 році вона складала 62 на 10 тис. населення,
у 2003 – 67,
у 2004 – 70,
а у 2005 вона сягнула 73 суб'єктів малого підприємництва на 10 тис. населення.
У 2005 році 20,2% населення працювало найманими працівниками у малих підприємствах.
Також статистика фіксує зростання реальних доходів, витрат та заощаджень серед українців:
у січні-серпні 2006 року проти відповідного періоду 2005 року реальні наявні доходи населення зросли на 18,9%,
витрати населення за той самий період збільшились на 33,1%,
депозити фізичних осіб за січень-серпень 2006 зросли на 22,6%.
Постійно зростає й кількість громадян, готових купувати житло та нові машини в кредит.
Завдяки хаосу останніх років в Україні формується принципово новий підхід до стосунків громадян із державою. Людина з радянським світосприйняттям чітко знала, що ініціатива "наказуєма" та чекала, що про неї потурбується держава.
У сучасній Україні держава лише обіцяє, а насправді не може, а часто й не хоче турбуватися про соціальні потреби своїх громадян.
Отже, багато хто починає розуміти, що чекання ні до чого не призведе і що треба самим забезпечувати добробут собі та своїм близьким. Від держави вимагається лише одне – не заважати.
І хоча далеко не всіх, хто так думає, можна віднести до середнього класу за їх статками, вони, в переважній більшості, є його потенційними членами.
Інтереси середнього класу докорінним чином відрізняються від інтересів "радянських" людей. Вони не готові стояти в черзі за маленькими подачками та неякісними пільговими послугами від держави й не хочуть залежати від неї.
Для досягнення бажаного рівня комфорту їм потрібна можливість безперешкодно заробляти на життя.
Таку можливість надають лише гарантія недоторканості власності, впровадження чітких і зрозумілих правил роботи з контролюючими органами держави, справедлива судова система, раціональна система податків, та невтручання держави в стосунки економічних суб'єктів.
Це, насправді, і є основоположними принципами ліберальної економіки, які обіцяли втілити в життя представники політичної еліти, котрі прийшли до влади після розпаду СРСР.
Але чи є в сучасній Україні сили, які захищають та просувають ці принципи?
Більшість вітчизняних політичних сил відкрито не стають на захист середнього класу, переважно "опікуючись" інтересами найбідніших. Зрозуміло, що бідних людей в Україні багато, і саме вони складають переважну більшість електорату.
Водночас, існують інші, не менш важливі, причини.
Щоб краще зрозуміти ці причини, пропонуємо звернутися до теорії, висунутої гарвардським політологом Джоелем Хелльманом.
Вивчаючи проблематику одночасного переходу від авторитаризму до демократії та від планової економіки до ринкової, Хелльман звернув увагу на те, що часткові економічні реформи не лише ведуть до швидкого зубожіння більшості населення, але й дозволяють невеликим групам "переможців" – осіб, які мають можливість використовувати системні "перекоси" ринку для власного збагачення – отримати надприбутки у короткостроковій перспективі.
Хелльман переконує, що "переможці" (в Українському суспільстві відомі як олігархи) швидко втрачають інтерес до продовження економічної реформи, тому що саме напівреформований стан економіки дозволяє їм отримувати надприбутки і далі.
Хелльман також демонструє, що ті держави, які побудували більш відкриті демократичні інституції, змогли подолати намагання законсервувати економіку у напівреформованому стані.
З цього випливає, що олігархи-"переможці" так само не зацікавлені й у розвитку демократичних інституцій.
Тут доречно проаналізувати, що являють собою українські партії з точки зору їхніх цілей, як ухвалюються там рішення, і які завдання ставлять собою ці політичні групи, що називаються провідними українськими політичними партіями.
Найменше питань викликає головна правляча партія – Партія регіонів. По суті – це конфедерація найкрупнішого олігархічного бізнесу зі сходу та півдня країни, де найбільшу вагу при ухваленні рішень має найбагатший партієць Рінат Ахмєтов.
Підтримку ліберальних цінностей традиційно декларувала "Наша Україна." Тим не менш, попри значно більшу демократію в середовищі партії, найбільший вплив на прийняття рішень все ж таки має так звана група "любих друзів," які, в свою чергу, також представляють великий олігархічний бізнес.
Соціалістична партія, яка традиційно відстоює ліві ідеї, перед останніми виборами включила до свого списку чимало доволі заможних людей, саме в такий спосіб реалізовуючи задекларовану мету "підтримки вітчизняної промисловості".
На сьогоднішній день вони відіграють важливу роль у партії, якою, скоріш за все, і можна пояснити її неприродний союз з Партією регіонів.
Не секрет, що представники бізнесу стають під знамена тої чи іншої партії не задля відстоювання її ідеалів, а для просування своїх власних інтересів на державному рівні.
Для прикладу, в українських умовах це означає відшкодовування ПДВ лише в окремих областях, створення ВЕЗ в окремих областях, приватизацію стратегічних підприємств лише окремими українським ФПГ, отримання державних контрактів за завищеними цінами лише окремими підприємствами та ін.
Трохи осторонь стоїть Блок Юлії Тимошенко. Представники великого бізнесу тут також присутні, але у партії та фракції вони не відіграють такої серйозної ролі, оскільки рішення переважно одноосібно ухвалює його лідерка.
Незважаючи на досить серйозне бізнесове минуле, риторика Юлії Тимошенко останнім часом відверто спрямована на здобуття симпатії найбідніших українців, про що свідчить пропаганда принципу "відібрати та поділити".
Для лівих сил підтримка середнього класу не є приоритетною, оскільки найкраща підтримка для нього – це зменшення втручання держави в економіку та зниження ставки податків. Але така економічна стратегія не дозволить робити перерозподіл на користь бідних прошарків населення, а, отже, є неприйнятною для лівих.
Водночас, для представників олігархічного бізнесу середній клас становить серйозну загрозу. І не лише тому, що він фінансово зацікавлений у створенні рівних правил гри для всіх суб'єктів ринкових відносин, а відповідно, і в продовженні економічних реформ.
Він також є досить незалежним від держави, та, завдяки підприємницькій діяльності чи освіті, у переважній більшості непогано розуміється на основних економічних принципах.
Це означає, що ним не так легко маніпулювати за допомогою обіцянок "покращання вашого життя вже сьогодні."
Але ще важливішим є той факт, що "лише великий середній клас має достатньо освіти, вільного часу та фінансової зацікавленості для того, щоб дійсно контролювати уряд."
Це твердження відомого американського соціолога Мартіна Сеймура Ліпсета перегукується з одним із постулатів теорії модернізації, яка приписує середньому класу визначну роль не лише у функціонуванні демократії, а й у встановленні демократичного ладу.
Ця теорія стверджує, що економічний розвиток країни призводить до виникнення досить великого, освіченого урбанізованого середнього класу, який хоче мати дійсно контрольований уряд.
Ці теоретичні пропозиції знаходять своє емпіричне підтвердження в роботах професора політології Нью-Йоркського Університету поляка Адама Пжеворського та його колег.
Інакше кажучи, контроль за владою, активний громадський сектор, вільну пресу та інші атрибути демократичного суспільства можуть забезпечити лише свідомі та активні люди, які не думають про своє щоденне виживання. Вони також зацікавлені у встановленні прозорого демократичного уряду, тому що це унеможливлює прийняття несправедливих рішень на користь "переможців."
Сьогодні ми є свідками того, що в Україні поступово формується середній клас, який є менш контрольованим, ніж бідні прошарки, а також має політичні та економічні інтереси, протилежні інтересам правлячих кіл.
Одночасно, все більш чітко вимальовуються лінії конфлікту між ним та правлячими партіями.
У правлячої еліти є три можливих виходи з цієї ситуації.
По-перше, можна спробувати зупинити цей процес розвитку середнього класу та законсервувати ситуацію шляхом тиску.
Така спроба вже була зроблена у 2004 році, її наслідки всім добре відомі. Українська політична еліта ніколи не втрачає можливості пройтися по граблях, але хотілося б вірити, що цей урок було добре засвоєно.
По-друге, можна спробувати переорієнтуватися та інкорпорувати середній клас. Це дозволить залишитися при владі, але змусить відмовитись від отримання легких надприбутків.
Перші кроки уряду Януковича свідчать про те, що вірогідність обрання цього шляху дуже низька.
Опозиційні сили – БЮТ та Наша Україна – або досить комфортно почуваються у своїй ніші, або мають надто багато внутрішніх проблем, для того, щоб варіант переорієнтації здавався дуже вірогідним.
По-третє, можна лишити все, як є.
Цей варіант відкриває широкі можливості для нових сил, які зможуть конвертувати економічний капітал середнього класу в політичний, щоб стати потужними гравцями у майбутньому.
Але для цього головні ідеї та принципи роботи цих нових можливих політичних структур мають відповідати баченням та очікуванням тих, кого вже в Україні поступово звикають називати "середнім класом".
Юлія Метлашевська, для УП
