Ситуація в Україні: зволікання до смерті подібне

В Україні склалася вкрай небезпечна ситуація, що вимагає негайного правового і політичного реагування.

Відбувається своєрідне накладення двох хвиль, двох ліній конфлікту, що існують у країні.

І це накладення загрожуэ проявом ефекту інтерференції, коли хвилі взаємно підсилюють одна одну, викликаючи неконтрольовані наслідки.

Перший – конфлікт інституційний, закладений у Конституції і підсилилася після її реформи.

Поправки в Конституції, різко збільшили можливість існування двох практично незалежних одна від одної частин єдиної виконавчої галузі влади.

І сьогодні в політичному полі України діють два конкуруючі відгалуження однієї, єдиної за споконвічним задумом, виконавчої гілки влади.

Причому, ці дві відгалуження мають, з одного боку, практично однакову легітимність, а з іншого боку - різний геополітичний і історико-ментальний соціальний базис.

Це – президентська гілка, що має вищу легітимність за результатами загальнонародних президентських виборів 2004 року. До неї входять: власне, сам президент, його секретаріат, і призначені ним міністри.

Урядова, або прем'єрська гілка має точно такий вищий ступінь легітимності, отриманий за результатами парламентських виборів 2006 року, а також досягнутих після них коаліційних домовленостей.

Урядова гілка включає прем'єра і призначених ним міністрів.

Два джерела формування уряду провокують вибухонебезпечну ситуацію. Адже уряд – це не парламент, не арена для боротьби різних думок, платформ і ідеологій.

Уряд – це, по ідеї, команда однодумців, що прийшла на вищий рівень державної виконавчої влади для реалізації програм, розроблених одною політичною командою. Або різними, але тими, приняли коаліційні угоди про спільні дії.

Суперечки тут нехай і допускаються, але стратегія і програма повинні бути єдиними – це аксіома. Інакше ситуація стає шизоїдно роздвоєною з усіма можливими наслідками.

Але головна небезпека криється в тому, що в Україні сьогодні наявні дві паралельно співіснуючі лінії розлому.

До головного, геополітичного й історико-ментального розлому України на східну і західну, додався новий, інституційний розлом.

Раніше, в період правління Кравчука і Кучми, кандидати в президенти просто змагалися в ході виборів.

Але потім переможець і його команда брали під повний контроль усю владу, причому не тільки виконавчу. І, тим самим, своєю волею президент скріплював країну в єдине ціле.

Тепер же виникла різноголосиця і різнобій усередині єдиного організму – виконавчої влади.

І кожна з їхніх двох частин представляє одну половину України, котра має свою, відмінну від іншої, історію, політичну долю, культурний, мовний і конфесіональний базис.

Тобто дві частини України одержали вже й інституційний майданчик конфлікту.

Нинішні політичні інститути замість того, щоб допомагати країні активно воз'єднуватися, рятуючи від свого історично сформованого розламу, навпаки, ще більше провокують його.

Дивне, котре зустрічається тільки в конституціях країн СНД, право президента призначати ряд міністрів, спровокувало розлам і у виконавчій галузі влади.

Конфлікт інституційний доповнився й загострився конфлікто вже наявним, геополітичним і історико-ментальним. І тепер обидва ці розломи починають стимулювати, підсилювати й активізувати один одного.

Це питання має й теоретичне підґрунтя, котре можна сформулювати так:

Який взаємозв'язок категорій єдності й поділи влади з наявними геополітичними й історико-ментальними розламами в країні?

І, у зв'язку з цим: Якщо в країні існують геополітичні й історико-ментальні розлами, то категорія єдності влади повинна домінувати над категорією її поділу. З єдиною метою: створити інституціональний стимул для подолання існуючих розламів.

У випадку з Україною необхідно усунути причину розлому – рівносильну напівпрезидентську систему правління.

Тобто, коли в результаті загальнонародних президентських і парламентських виборів, формуються два малозалежні один від одного відналудження єдиної виконавчої влади.

Інші країни також намагаються боротися з негативними наслідками цієї системи.

В Франції президент Ширак ініціював скорочення терміну перебування президента при владі з семи до п'яти років. Крім того, він вважав за доцільне максимально наблизити строки виборів президента і парламенту.

З якою метою? Щоб електоральні симпатії, котрі не відрізняються стабільністю, не встигали різко змінитися за час від одних виборів до інших.

Уведенням цієї норми французи усунули ризик появи коабитації (cohabitation) - співжиття двох різних ідеологій в одному уряді.

В Україні, навпаки, нинішня рівноважна напівпрезидентська система після призначення Януковича прем'єром створила коабитацію, внутрішнє протистояння.

А точніше – конфлікт не тільки ідейно-політичний, але й геополітичний, і історико-ментальний. І тим самим створило умови для розколу країни.

Якими можуть бути варіанти розв’язання ситуації, шляхи виходи з даної кризи?

Пошук шляхів вирішення проблеми повинний відбуватися в правовому і політичному просторі. Шляхом уживання заходів, адекватних джерелам сформованих труднощів.

У правовому відношенні необхідно усунути інституційні причини, що привели до розламів у виконавчій гілці влади в Україні, ліквідувавши напівпрезидентську політичну систему.

Замінити її можна або на суто президентську, або на суто парламентську.

Однак президентська система більш характерна для країн Америки. Парламентська, навпаки, популярна в Європі.

До речі, і в парламентській системі президент може мати дуже широкі повноваження.

У цьому випадку, хоч президент і обирається парламентом, він є активним гравцем на політичному полі, а не декоративною фігурою.

Зокрема, такими є президенти посткомуністичних країн Чехії, Латвії, ряду інших.

Такий крок збереже виконавчу владу від розколу, тому що і президент, і прем'єр-міністр країни будуть обиратися тими ж самими депутатами. Це оптимально і найбільш перспективно для України.

Якщо цей шлях виявиться неприйнятним, необхідно, як у Франції, поєднати в часі загальнонародні вибори президента і парламенту.

І, крім того, позбавити президента права самостійно призначати міністрів.

У числі ж політичних заходів, які необхідно почати для термінового виходу з наявної ситутації, головною видається наступні: політичні лідери в особі Ющенка, Януковича, Мороза, Тимошенко і Симоненка повинні підписати угоду про національну єдність.

У ній не повинно бути жодних програмних або ідеологічних пунктів.

Єдиний пункт – усі його сторони, що підписали, і політичні й економічні структури, що стоять за ними, визнають вищим і незаперечним пріоритетом єдність України, її народу й органів влади.

Це зобов'яже розділити відповідальність підписантів перед своїми виборцями. Інакше політики втратять своїх виборців. А виборці ризикують утратити можливість називатися народом однієї країни.

Геворг Карапетян, політолог, Берн, Швейцарія, для УП