Влада без грошей?
Здається, політичні партії, що нині представлені у парламенті, безнадійно втрачають можливість отримати з Державного бюджету-2007 мільйони гривень. Хоча можливість такого фінансового припливу для партій-фавориток (тобто тих, що подолали 3 % бар'єр під час останніх виборів) прямо передбачена у чинному законі "Про політичні партії в Україні".
Річ у тім, що наразі у проекті Держбюджету закладено пропозицію про зупинення на 2007 рік тих статей закону, які щедро обіцяли партіям багато грошей як на їхню статутну діяльність, так і на відшкодування витрат, пов'язаних із фінансуванням передвиборчої агітації.
Невже народні депутати "пропустять" цей трирядковий пункт у проекті Держбюджету?
Інтрига стає цікавішою тим, що депресивна осінь уже одного разу надихнула деяких парламентарів на "широкий жест": зменшення видатків на утримання чиновників також було запропоноване.
А виборці? Невже ось так просто втратять можливість, яка красиво називається легальним прикриттям допіру незрозумілої та абсолютно непрозорої для них процедури фінансування політичних партій?
Хоча, може, й непогано, якщо відмовляться партії фінансуватися з державної скарбниці, адже це прямо пов'язано з кишенями старанних платників податків: сума, яка розподілятиметься між парламентськими партіями, становить відсоток від мінімальної зарплатні виборця, помножений на кількість виборців, внесених у списки для голосування.
Експерти, однак, переконані, що запровадження державного фінансування партій має цілком реальні позитиви, оскільки є серйозним стимулом для укрупнення партійної системи, для чистоти самого фінансування партій.
Це, мовляв, звичайна європейська практика, яка надає можливість партійній системі працювати у більш прозорому режимі.
Модель, справді, європейська. Але тільки контурами.
Оскільки вивчення її зсередини свідчить про деякі речі, про які в Європі дискусія точилася уже давно, і однозначні висновки були зроблені також у ті ж часи.
У Німеччині, політичний ландшафт якої після виборів 2005 року знову майорить різними кольорами – червоним, чорним, зеленим, жовтогарячим.
Становлення партійної системи у сучасному вигляді почалося після закінчення Другої світової війни, коли на винищеному полі націонал-соціалізму альянти-переможці (власне, США) почали створювати нову демократичну державу.
З 36-ти партій, що брали участь у перших виборах до Бундестагу у 1949 році, у парламент увійшли тільки шість.
З них: Соціал-демократична партія Німеччини (як повторно заснована однойменна партія, історія якої сягає у революційний рух 1848 року і пов'язана з німецьким робітничим рухом та створенням профспілок), а також Християнсько-демократичний та Християнсько-соціальний союзи (як нові партії, що намагались привернути собі виборців обох християнських віросповідань та і представників практично всіх верств населення).
Зважаючи на те, що, згідно з Основним законом Німеччини, партії виконують особливу роль у процесі формування політичної волі народу, теза, що партії повинні бути в належному обсязі забезпечені фінансами, практично ні в кого не викликала заперечень.
Зрозуміло, що на членські внески не може прожити жодна партія, тому політичним структурам було дозволено покривати поточні витрати та кошти на виборчу кампанію не тільки з них, але й з доходів від партійного майна, пожертв та державних дотацій.
Структура державного фінансування політичних партій у Німеччині кардинально змінилася у середині 1990-х.
Нову систему було закладено на основі рішення Конституційного Суду ФРН. До того держава відшкодовувала кошти партіям, які брали участь у виборах, залежно від результатів загальнофедеральних та земельних виборів.
З 1994 року фінансування партій з боку держави здійснюється щорічно і пов'язане з тим, наскільки глибоко партія вкорінилася у суспільство.
Останнє, до речі, дуже легко піддається підрахунку: по-перше, за кількістю набраних під час виборів усіх рівнів голосів, а по-друге – за розміром фінансової підтримки, наданої партії з боку населення, зокрема, у вигляді членських внесків і пожертв.
Щодо першого критерію, то його розрахунки починаються з подолання партією 0,5 процентного бар'єра під час останніх виборів до Бундестагу або Європейського парламенту. При цьому за кожний голос держава готова розкрити гаманець на 85 центів.
Кожен виборець, який матеріально підтримав ту чи іншу партію, оцінюється державою у 38 центів на рік. Однак держава не зможе виплатити партії за її надзвичайну популярність у народі більше 3 300 000 євро – це та межа, з якою партія повинна рахуватися у будь-якому випадку.
Так, у 2004 році право на державні кошти у Німеччині отримали 20 партій, з яких лише 6 були представлені у Бундестазі.
Відчуваєте різницю у тому, як німці бачать розбудову партійної системи, і українці?
В Німеччині, очевидно, стимулюють до діяльності усі більш-менш популярні у населення партії. В Україні ж насолоджуватимуться державною підтримкою ті структури, які, зважаючи на проходження у парламент, і так мають кошти на агітаційні витрати та на статутну діяльність.
До речі, загальна сума фінансової державної допомоги партіям у Німеччині також визначена у спеціальному законі та становить на сьогодні 133 мільйони євро, що виражає абсолютну межу фінансування.
До 1997 року вона становила 230 мільйонів німецьких марок, потім була переглянута Конституційним Судом та спеціальною комісією, скликаною німецьким президентом, і підвищена до 245 мільйонів марок.
У 2002 році ставка знову змінилася у зв'язку із введенням нової європейської валюти.
Якщо партії починають самостійно підраховувати ту суму, яку їм повинна сплатити держава, то вона завжди виходить за межі 133 мільйонів. А держава починає скорочувати фінансування, оскільки собі за межу вона бере ті надходження, які партія отримує з неурядових джерел (так звана відносна межа фінансування).
Незважаючи на велику кількість умовностей під час підрахунку коштів з державної скарбниці, складається цілком прозора схема державного фінансування діяльності політичних об'єднань громадян.
До цього додається дуже строга система звітності з боку партії, невиконання якої вважається часом кримінальним злочином.
Партії відповідають за порушення вимог закону своїми касами, коли повертають нелегітимні суми державі у двократному чи навіть трикратному розмірі. А конкретних осіб, які дозволили незаконне використання грошей, навіть можуть відправити за ґрати на строк до 3 років.
Про ті пожертви, які надходять від приватних осіб, і перевищують 50 тисяч євро, партії звітують особисто перед президентом Бундестагу.
Він же, в свою чергу, публікує надані відомості у офіційному парламентському виданні – нехай усі бачать, хто, кому і скільки дає грошей на владу.
Такі звіти про доброчинну підтримку населенням політичних партій свідчать, що, наприклад, у березні 2006 року Altana AG віддало християнським демократам 100 тис. євро, а вже у травні перерахувало на рахунки ХДС 125 тисяч.
У серпні цього року Allianz AG "роздало" по 60 тис. євро п'ятьом партіям, депутати від яких працюють у Бундестазі.
BMW протягом 2005 року надав партіям автомобілів на суму: 81,6 тис. євро – ХДС, 78,4 тис. – ХСС, 93,4 тис. – соціал-демократам і 51,9 тис. євро – вільним демократам.
Матеріально підтримують партії й інші німецькі велетні з енергетичної, банківської чи, скажімо, металургійної сфери.
Але не тільки великі та відомі концерни переказують зароблені ними гроші на рахунки політичних партій.
Приватні особи також не шкодують своїх накопичень і подекуди можуть позмагатися у щедротах з економічними гігантами. Так, протягом трьох днів вересня 2005 року, три мешканця одного й того ж самого будинку в невеличкому містечку Бад Хомбург, що попід Франкфуртом-на-Майні, переказали на рахунки партії Ангели Меркель по 120 тисяч євро кожний. І при цьому не забули вказати свої прізвища, імена і адресу проживання.
А один "герр" не пожалкував для своєї найулюбленішої партії – Марксистсько-Ленінської партії Німеччини …1 265 000 євро. Ось таке кохання.
Втім, казати, що "політичні гроші" переказуються відкрито залюбки – буде перебільшенням.
Самі німецькі депутати переконані, що стриманість щодо визнання симпатій до однієї з демократичних партій наявна на усіх рівнях – від федерального до локального.
Депутат Бундестагу з більше, ніж 10-літнім стажем Вольфганг Бьорнзен каже, що обов'язок оприлюднення пожертв на суму понад 50 тисяч євро дієво усуває небезпеку спроб окремих спонсорів анонімно купити собі прихильність політиків або цілої партії.
"З іншого боку, у теперішньому політичному кліматі Німеччини цей обов'язок оприлюднення несе за собою недолік, який навряд чи могли передбачити його духовні батьки. Спонсори, чиї імена знаходяться у списках президента Бундестагу, усе частіше зазнають публічного засудження та навіть погроз… Не в останню чергу причиною виникнення таких антиспонсорських настроїв став і скандал із пожертвами навколо ХДС та його публічна драматизація".
Нелегальна практика партійного фінансування ХДС розкрилася у 1999 році, коли німецькій прокуратурі у цілком ординарній справі про ухилення від сплати податків якогось із підприємств давав свідчення колишній казначей партії Вальтер Лайслер Кіп.
Історія з передачею відомою німецькою фірмою "Thyssen" на партійні нужди готівкою понад 1 мільйон німецьких марок прогриміла на весь світ.
А далі покотилося – чільні представники ХДС, зокрема Гельмут Коль, підтвердили отримання від доброчинників мільйонних сум, які належним чином не відбивалися у бухгалтерії.
Імена цих осіб, щоправда, невідомі й дотепер, оскільки Гельмут Коль, посилаючись на дане ним слово честі, відмовився називати імена друзів партії. У результаті цієї афери не тільки полетіли зі своїх посад партійні голови християнських демократів, але й були внесені жорсткі зміни до закону про партії, які забезпечили максимальну прозорість партійних кас.
Увага виборців настільки була прикута до теми нелегальних способів фінансування партій, а, відтак, і виборчих кампаній, що пізніше подібні діяння викрилися й у інших партій, зокрема, у соціал-демократів Кельна та у вільних демократів землі Північний Рейн-Вестфалія.
До того ж у вересні 2004 року Конституційний суд Німеччини підтвердив правомірність рішення про утримання з ХДС за нелегальні фінансові махінації в 90-х роках 21 мільйон євро.
А сам Гельмут Коль, незважаючи на свій авторитет, мусив сплатити кількасотовий штраф за "неправдиві свідчення". Щоправда, і тут йому допомогли друзі.
Як бачимо, прагнення держави через державне фінансування усунути небезпеку, закладену у надмірно великих сумах пожертв від тих, хто симпатизує конкретній партії, реалізується відносно.
Адже скандальні випадки з ХДС та іншими партіями засвідчили й іншу тенденцію – ті, кому потрібно, віддають партії мільйони і не зважають на те, що з державної скарбниці вона також отримує дещо, чого б мало вистачати на власні потреби.
До речі, кожна партія, що представлена у Бундестазі, має наближений до себе політичний фонд, який тиражує партійну мораль не тільки в Німеччині, а й по всьому світові.
Так, християнські демократи відомі через діяльність Фонду Конрада Аденауера, соціал-демократи популяризуються у народі через Фонд Фрідріха Еберта, а до того є ще Фонд Ганнса Зайделя християнських соціалістів чи зелений Фонд Генріха Бьолля.
До речі, ці фонди також утримуються на кошт платників податків, що час від часу викликає нарікання з боку населення Німеччини.
Зародковий стан легальної та транспарентної процедури фінансування партій в Україні як з боку держави, так, власне, і з боку громадськості, робить цілком реальною перспективу заборони доброчинних внесків партіям від юридичних осіб.
Експерти кажуть, що таким чином відбувається зрощення між партіями та промисловими і фінансовими корпораціями.
І корупційні скандали в Україні передують вирішенню питання про механізми фінансування політичних структур, а не навпаки – як це було, наприклад, у Німеччині, де саму схему фінансування у зв'язку з темними історіями доводилося тільки удосконалювати.
