Прощавай, Росія!

Якби вони просто називали нас "хохлами", це було б ще не так образливо, але ж москвичі говорять: "ха-ахли". "Кацап" у відповідь на них не діє. Мої московські однокласники, разом із якими автор починав пити горілку на шкільних перервах у 1994 році, під час рідкісних зустрічей, навіть не задумуючись, вставляють у мовлення звороти "ну ти ж, як хахол, розумієш" і "а як там у вас у Хохляндії?".

А ще вони щиро ображаються, коли їх називають "шовіністами".

За великим рахунком, якщо дати коротку характеристику взаєминам України й Росії, не використовуючи дипломатичний сленг, можна обмежиться двома гаслами: "Хахли, на вихад!" і "Геть кацапів!". Причому, ці слова будуть сказані вже зовсім скоро й будуть сказані на найвищому рівні.

Розлучення неминуче. Але потрібне як Росії, так і Україні.

На жаль, авторами й виконавцями чергового етапу становлення української державності й незалежності знову стануть "москалі". Хіба це не стає очевидним після спостереження за перебігом російсько-грузинського конфлікту?

На тлі офіційних сварок Москви й Тбілісі, Росією пройшла масова епідемія "антигрузинської істерії" або соціальної ненависті до представників кавказької національності.

Причому, страждали вони як "по паспорту", так і "по морді". А ненависть до них була справжньою, а не якимсь фіктивним явищем, котре транслюють по керованому російському "телеящику". Її поділяла більша частина росіян.

"Чужі серед нас", – так дійсно думають учителі, лікарі, бабусі біля під'їздів, перехожі, мами з візками й інша публіка, незалежно від соціального положення, рівня освіти й прибутків.

Чому це стало реальністю – не так вже й важливо, ("Скудова же это?" – "Скудова – неинтересно", – писав Булгаков). Утім, якщо згадати про заборону Мінздоров’я на ввіз "Боржомі" з фекальними домішками, а також – старанну передачу в голову кожного, послідовно, один за одним, антиросійського меседжу грузинській стороні або взагалі усього, що могло бути розцінене як таке... Одним словом, накипіло, або накипіли...

Але важливим є інше. Що отримала Росія, не Грузію перетворивши на ворога для офіційної Москви, а всіх грузинів – на "чужих" для звичайних росіян?

А отримала вона віднайдення й закріплення нових кордонів. Нової Росії.

З 1991 року Росія продовжувала жити в межах Радянського Союзу. Розпад СРСР спричинив зміну географічних параметрів, але зовсім не території свідомості росіян. З цієї точки зору жителів України, Грузії та інших республік відразу й дуже різко почали сприймати як іноземців.

Але територія, на якій вони будували власну державність, досі вважалася (й дотепер вважається) частиною Росії. Споконвічно задане ставлення росіян до колишніх народів-побратимів характеризується ущипливим поняттям "окупанти".

Окупанти, котрі "на нашій території намагаються щось побудувати, крадуть наш газ і займаються розумуванням". Але, оскільки народи все ж таки братерські, "бити ми їх не будемо, бо все одно в них без нас нічого не вийде".

З цього боку, території сусідніх держав сприймалися як російські землі, передані в лізинг. Росіяни продовжували вважати себе їхніми повновладними господарями, ставлячись до жителів "братерських" країн як до "окупантів" і/або їхніх посібників.

До українців у Києві росіяни ставилися так само, як і до українців у Москві: "Ну от, живуть вони тут, на нашій землі, працюють, їдять наш хліб, фактично – брати по розуму, ми їх нікуди не женемо, поки вони не почали виступати".

Власне, коли в Києві спробували спочатку м'яко, а потім більш жорстко пояснити, що вони тут ніякі не господарі – російська зовнішня політика стосовно України суттєво змінилася.

Тепер її характерною рисою стала не заступницька, але все ж таки доброзичливість, а агресія, бажання продемонструвати "хто в домі хазяїн". Звідси й розвиток найрізноманітніших сюжетів на газову тему.

Росіяни, схоже, готові піти ще далі – відібрати землі, видані в оренду – тобто повернути їх законному власникові. Але це, по-перше, неможливо, а, по-друге, незрозуміло, куди подіти "окупантів", котрі, на думку росіян, росіянами не є. Адже все, що живе поза межами колишнього СРСР, з 1991 року не вважається російським для Росії, за винятком територій.

Те, що сталося, зокрема, з Грузією – це прощання з власною ілюзією про те, що ця земля належала Росії, от і все. Росія, зрозуміло, не відмовляється від амбіцій, вона просто повертається в свої реальні межі – і територіально, і ментально.

Відбувається народження нової нації, нової Росії з новими кордонами.

А що об’єднує націю? Зрозуміло, зовнішній ворог по периметру!

А це значить, що попереду – сумний і болісний процес розлучення народів України й Росії. Однак, з історичної точки зору, він неминучий. І настільки ж зрозумілий, справедливий і необхідний.

Автор готовий закластися, що найближчим часом, ще до президентських виборів, Росією прокотиться хвиля "антиукраїнської істерії" або, якщо сказати більш м'яко, соціальної ненависті до громадян нашої країни.

Дипломатичні приводи не дуже й важливі. Вони знайдуться. Але цунамі, котре змиє залишки "дружби народів", пройде неминуче. Навіщо це Росії?

Це – данина президентській кампанії-2008. Вона, і це вже очевидно, буде ґрунтуватися на патріотизмі, "російськості", національній ідеї. А патріотизм повинен здійснюватися в чітких територіальних рамках: тут – "свої", а там – "чужі". "Там", любі співвітчизники, це в нас, в Україні, тобто.

Ми остаточно станемо "чужими" для росіян. Причому, спочатку смертними ворогами, а потім, з плином часу, просто іноземцями.

І те, що незабаром станеться в Росії стосовно українців, буде переломним моментом для самовизначення величезної спільноти українців, котрі проживають на південному сході країни. Ті, хто сьогодні розмовляють російською мовою, і, десь дуже глибоко, продовжують вважати керівників нашої держави "окупантами", раптом зрозуміють, що СРСР впав остаточно.

Вороття немає, "back to USSR" вже неможливо. Не має вороття й Росія. Тобто доведеться будувати свою країну – Україну. Як завжди, "завдяки москалям".