Червоний і олігархічно-кримінальний реваншизм. Або: Закони ентропії

22 перегляди
Олег Надоша, Володимир Гонський, для УП
Понеділок, 11 грудня 2006, 13:45

Чому деструктивні та ще й відверто криміналізовані політичні суб’єкти можуть мати успіх в українському суспільстві?

Однаково здискредитовані, – олігархічно-кримінальний чи червоний реваншизми можуть мати хоч якийсь електоральний результат, поки не буде аргументаційно розвінчана їхня, в цілому, спільна ідеологічна база. Тією чи іншою мірою, в тих чи інших формах цією базою залишається агресивний російський шовінізм та виплеканий ним пасивний національний опортунізм – наш совково-малоросійський світогляд, спосіб мислення, оцінок і дій.

Чому і "червоні", і "чорні" (за кольором рекетирських курток-шкірянок, бо називати їх "синьо-білі" надто благородно) так жадібно і подекуди успішно експлуатують теми мови, Росії чи подій Другої світової? А в якій ще державі можна було б так бездушно-цинічно говорити про Голодомор?

Тому що чисельні державні інституції з гуманітарними батьками нації (і щирими, і тими, що на півставки) не спромоглися наповнити інформаційне поле суспільства простими, але яскравими і переконливими українськими змістовими парадигмами, суперечити яким було б невигідно нікому.

Але, знову ж таки, – чому? Де першовитоки цієї першопроблеми?

Вічний закон ентропії говорить: складні структури прагнуть до спрощення. Закони природи кажуть не про прогрес матеріальних форм, а про їхній регрес. У разі, якщо природній силі спрощення, розпаду, деградації, примітизації не протидіятиме інша сила – сила розвитку.

Існування людства у вигляді етносів чи націй є закономірним. Але взаємовідносини між ними можуть служити як прогресу, так і регресу.

Шовінізм, нацизм, расизм та їхній продукт – національний опортунізм – є проявами ентропії людства, нації і людини. Їхнім антиподом, тобто силою, яка визначає розвиток людини, націй і людства є національна ідея.

По-перше, людині національна ідея подає інструменти національну свідомість і патріотизм, розширюючи та збагачуючи системи її індивідуальних потреб, інтересів, почуттів, прагнень, ціннісних орієнтацій, мотивацій, стимулів, ідеалів. Вони стають потужними соціально-психологічними рушіями розвитку особистості і визначають її активно-перетворюючу, творчу, продуктивну роль в суспільстві.

По-друге, для людської спільноти національна ідея відіграє інтегруючу, консолідуючу, ідентифікаційну, регулятивну, цілеутворюючу функції, вмонтовуючи таким чином нації в загальнолюдський прогрес.

По-третє, національна ідея, націоналізм народів є рушійною силою поступу всього людства, бо мотивує нації на ґрунті властивого їм світовідчуття і світотворення до конкуренції, взаємодії та взаємозбагачення.

Національна ідея, націоналізм спонукають людину і націю до прогресу, бо, визначаючи рівність всіх людей і народів, підштовхують їх: прагніть бути кращими!. Шовінізм і нацопортунізм, проголошуючи вищість, первинність одних та вторинність інших, таким чином сприяють деградації людини і нації, бо спрямовують їхню енергію на деструкцію/пасивну покору та збіднюють їх мотиваційно-спонукальну сферу: ми і так кращі/гірші….

Отже, все, що лежить в основі національного (етнічного), – мова, культура, релігія, історія, в принципі, слугує благу як людини, так і людства, бо зберігає різноманітність вибору у взаємозбагаченні націй та цивілізації. Усе, що нівелює, руйнує, обезличує їх, є проявом ентропії, деградації.

Зрештою, мудрий світ, що мислить категоріями розвитку, це давно зрозумів. "Лише національна свідомість робить народ свідомою рушійною силою людської, зокрема, політичної діяльності", – писав Бауер. "Людина входить в людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не безлика людина", – Бердяєв. "Кожна особа є національна, інакше вона ущербна. Кожен суспільний рух є національним, інакше він наслідуваний", – Джілас.

А як геніально просто ще батько економічної теорії Рікардо розв’язав нашу дилему "національна гідність (мова, культура…) чи ковбаса": "Народ, який не має честі, не матиме і хліба"! Щодо "язика, которий нас разделяет", видатний гуманіст Ян Парандовський сказав: "Переходячи на іншу мову, людина втрачає і сама, і її нащадки багатовікові надбання рідного народу: історію, культуру, звичаї, генетичну інформацію – все це робить людину неповноцінною, вона не може цілком реалізувати своїх природних здібностей, має почати все з початку".

Перегляньмо свої стереотипи! – таке гасло має опанувати всіх, хто шукає "що таке добре і що таке погано". Якщо визнаємо бездискутивною тему суверенної України, то не можуть дискутуватися ідеологічні аксіоми щодо боротьби за її незалежність, існування української нації, її культури, мови…

Ці аксіоми повинні бути винесені за рамки політичних дискусій, а завжди і всюди бути пропаговані державними чинниками – від освіти до телебачення. Тобто, технологи суспільних переконань мають зрозуміти, що ставити на шальки одних дискусійних терез, наприклад, Василя Кука чи Левка Лук’яненка з апологетами імперських догм так само непрофесійно, як Бакая чи якогось Вована з тими, кого вони обібрали.

Навіть наймолодша і "найполітичніша" нація, американська, все наполегливіше плекає свої національно-етнічні витоки, які, в основному, коріняться в англо-саксонській культурі. Таким і тільки таким шляхом розвивалися і продовжують розвиватися респектабельні європейські і не тільки європейські нації, попри всю їх позірну відмінність – Франція, Німеччина, Італія, Польща, Росія, Японія, Китай і так далі.

Примирити учасників суперечок на військові теми, – а вони не вщухатимуть ніколи, – буде неможливо якщо не переконати суспільство у простій істині: всі світові війни не були боротьбою абсолютного добра з абсолютним злом. Це була боротьба тих, хто вже завоював світ з тими, хто хотів його завоювати. Україна не була ні серед перших, ні серед других, а мусила використовувати – і використовувала - свій шанс стати суб’єктом світової політики.

Проблема мови. Неприпустимо заперечувати її існування, ховатися від проблеми ідеологемами на зразок "ну, зате нас об’єднують соціальні питання", бо такі питання об’єднають і з прогресивним народом Куби, і з народами визволеної Африки. А тим часом мова – а, отже, і українська культура, а, отже, і нація – потихенько зникають. Бо на боці тих, кому українство, як фактор, заважає, виступає вона, ентропія. Але вона, як вже було сказано, не всесильна.

Націю об’єднують і роблять непереможною спільні прагнення. Якщо зараз українське суспільство не об’єднує українська мова, то має об’єднати спільне прагнення її відродити, утвердити (врятувати). На початку 90-х років щось подібне проглядалося у вітчизняному інформаційному просторі і суспільстві. Але зайва наполегливість та непослідовність одних і відверта ворожість інших закінчились тим, чим закінчились.

Від Ющенка очікували нового системного гуманітарно-ідеологічного витка, зокрема, і мовного оздоровлення суспільства. Але нічого новішого і переконливішого, ніж невпевнені виправдовування щодо конституційного (на жаль?) статусу державності української мови, "український" президент не запропонував. Ставимо лапки з великою гіркотою, бо знаємо, скільки надій і боротьби вклали українці, щоб мати свого лідера – мудрого, чесного і українського (не за генами, а за прагненнями), який хоче і може…

На фоні ідеологічної ніякості команди президента теоретичні борсання новітніх ідеологічних прорабів від Януковича на практиці втілюються в дуже знайомі і небезпечні тенденції "до основанья…, а затем…". Ворогування політиків і партій останнім часом все більше трансформується у ворогування конфесій, мов, культур і, як наслідок, людей.

І це є вельми шкідливий але закономірний результат ідеологічної діяльності реваншистських політичних сил і бездіяльності "любих друзів". Бо нічим не можна підмінити культурно-історичну, мовну, духовну, психологічну спорідненість і відповідні прагнення людей, органічно об’єднаних в націю. Будь-які спроби нав’язати нації інші ерзац-орієнтири ведуть до руйнування.

Тій же частині української спільноти, яка тією чи іншою мірою відійшла від цієї спорідненості, тобто піддалася денаціоналізації, треба запропонувати реальні та привабливі шляхи повернення до рідного, а не малювати ефемерні міражі якоїсь "восточно-славянской" утопії без чітких традицій і змісту. А головне, ще раз наголосимо, – без органічних рушіїв існування та розвитку. Безумовно, права нацменшин при цьому мають бути забезпечені.

Таким чином, ідеологічні гасла сучасної української влади можна охарактеризувати двома "не можу": "не можу, бо не вмію" і "не можу, бо хочу зовсім іншого".

Ідеологію розвитку українського суспільства не потрібно вигадувати чи "разрабатывать". Вона органічно випливає з природного шляху людства і унікального культурно-історичного досвіду кожної нації. Цю ексклюзивну ідентичність етносів треба берегти і розвивати як джерело, як вівтар розвитку цивілізації. На цей вівтар українська нація поклала надто багато жертв, щоб розчинити свою унікальність в мутній багнюці чиїхось новоімперських потуг.

Тільки вести свій народ до прогресу мають не голі королі, не пахани і не банальні зрадники. А люди, які здатні перетворити регіональне різноманіття України з одвічної її біди в джерело її поступу.

Олег Надоша, народний депутат України, Володимир Гонський, для УП



powered by lun.ua
Святослав Вакарчук: Я ніколи не заявляв, що збираюся йти в президенти. Я нікому нічого не обіцяв
Diversity tech: як штучний інтелект допомагає людям з поганим слухом
Гра у миротворця: як спроба Варшави допомогти Америці принесла Польщі самі проблеми
"Немає Європи без України": текст історичної промови Туска у Верховній раді
Усі публікації