Український політик на шляху до ідеалу
Нещодавно Сергій Поярков зірвав шквал оплесків, звернувшись до представників вітчизняних політичних партій з риторичним запитанням: "Мавпа колись еволюціонувала до людини, а ви, ті-хто-тут-присутні, коли еволюціонуєте до політиків?!"
Що ж, усі ми хотіли б бачити на місці нинішньої української "еліти" цивілізованих політичних діячів європейського зразка. Але наскільки реальні такі чудесні метаморфози?
Адже будь-яка еволюція – процес поступовий і досить повільний. Стрімке перетворення пітекантропа на професора Сорбони неможливе.
Максимум, на що здатен печерний житель – навчитися видобувати вогонь і користуватися примітивними знаряддями праці. І для кам'яного віку це досить непогано.
Риси, якими народ волів би наділити політиків, добре відомі. Це повинні бути чесні, послідовні носії визначеної ідеології, гарячі патріоти України...
Загалом, картина виходить настільки ж чарівна, наскільки й неправдоподібна.
Очевидно, українцям варто пред'явити до політичного діяча більш реалістичні вимоги. А саме: він повинен навчитися мистецьки брехати, стати гарним комерсантом і розвити в собі інстинкт самозбереження.
Абсурд? Але, якщо розібратися, на даному етапі цей альтернативний набір якостей може слугувати цілком гідною заміною чеснотам ідеального політика.
Замість чесності
Невиправні оптимісти досі сподіваються, що в найближчому майбутньому українські політики перестануть обманювати своїх співгромадян. Надії ці досить примарні: навіть на зразковому Заході політикум не є особливо чесним.
Згадаємо хоча б хрестоматійний Вотергейт або новітні халепи угорського прем'єра Дюрченя.
Але закордонним брехунам варто віддати належне: обманюючи свій народ, західний політик виявляє максимум спритності та винахідливості. Тому що у випадку, якщо обман відкриється, йому буде непереливки...
В Україні справи йдуть інакше. Проблема українських політиків навіть не в тому, що вони брехливі, а в тому, що найчастіше вони навіть не дбають про правдоподібну імітацію чесності.
Брехня у виконанні вітчизняного політикуму банальна, алогічна, до безсоромності тупа.
Якщо політик не обтяжує себе створенням переконливої брехні, на те є дві причини. Або він досить недалекої думки про розумові здібності громадян (піпл з’їсть!), або на реакцію народу йому глибоко наплювати, оскільки від цього самого народу наш діяч не залежить.
Перша мотивація більше пасує представникам опозиції, друга – можновладцям.
Коли пані Тимошенко починає міркувати про воїнів світла або жерців Майдану, полум'яною опозиціонеркою рухає віра в бездоганне травлення піпла. Правлячий табір відрізняється ще більшим цинізмом.
Пан Бойко, котрий брав участь у створенні РосУкрЕнерго, може з неупередженим виглядом заявляти, що про засновників цієї компанії нічого не знає.
І, схоже, Юрія Анатолійовича абсолютно не хвилює, повірив йому хтось чи ні – адже реальних важелів впливу на стратегічну газову сферу суспільство все одно не має...
Виходить, що правдоподібна брехня політиків – це невід'ємний атрибут розвинутої демократії. І, як не парадоксально, ознака поваги до простих громадян.
Можливо, замість того, щоб марно мріяти про кришталево чесних діячів, нам варто було б змусити політиків брехати грамотно?
Здається, це принесе українцям не тільки моральне задоволення (огидно, коли нас відверто вважають чередою баранів), але й практичну вигоду. Щоб виглядати по-справжньому переконливо, брехня має містити хоча б невеликий відсоток правди.
Замість ідейності
Про те, що партії з чіткою та послідовною ідеологією необхідні Україні, як повітря, не говорить, напевно, тільки дуже ледачий політолог. Але помітного прогресу в цій області досі не спостерігається.
Звичайно, ідейні політики зустрічаються в усіх партіях, але таким діячам відведена роль "потішних". Що ж до партійних босів, то ідеологія для них – порожній звук. Будь-які програмні установки легко приносяться в жертву миттєвій політичній кон'юнктурі.
Чи є вихід з цієї безрадісної ситуації?
Навряд чи вітчизняна політична еліта здатна щиро перейнятися ідеями, закладеними в партійних програмах.
Однак кожен політик повинний усвідомити, що ідеологія – це своєрідний фірмовий бренд, торгівельна марка; те, що виділяє його з маси конкурентів і привертає увагу споживача-виборця.
Щоб твій товар мав успіх на виборах, необхідно піклуватися про репутацію торговельної марки, підтримувати її престиж, зберігати та розвивати традиції якості.
Тобто утримуватися від непристойних хитань з одного табору в іншій і відвертого ігнорування програмних установок. В іншому разі різке падіння електорального попиту на фірмову політичну продукцію є неминучим.
На жаль, поки що українські політики не доросли навіть до такого прагматичного розуміння ідеології.
"Ідеологічні платформи" вітчизняних партій нагадують дешеві товари китайського виробництва, що заполонили наш ринок на початку 90-х. Сподіваючись на асоціативне мислення, виробники давали цим виробам характерні імена: "Adibas", "Pawasonic", "Reedok", "Sonny", "Filips"....
Українському виборцеві також пропонуються нескладні підробки під класичні зразки політичної думки начебто ліберального консерватизму або демократичного соціалізму.
Низьку якість такого продукту не здатен підвищити навіть красивий сертифікат, виданий Соцінтерном.
Вітчизняний політик не відчуває прихильності до своєї торговельної марки, він і не думає про збереження традицій або перспективи розвитку.
Задача максимум – продати сумнівний товар на найближчих виборах, а там – будь що буде. Виникнуть проблеми з реалізацією кросівок "Adibas" – почнемо клепати магнітофони "Pawasonic".
Збанкрутує НСНУ – за півроку зробимо новий партійний проект.
Навряд чи варто пояснювати, що солідна фірма з бездоганною репутацією приносить куди більше прибутків, аніж зубожіла майстерня, котра наслідує то одного, то другого відомого виробника.
Проте, вітчизняні політики дотепер не сподобилися створити хоч одну пристойну партію європейського зразка. Комусь не вистачає мозків, комусь – часу та засобів.
Але, напевно, більшість партійних лідерів керується наступним мотивом: а навіщо працювати по-новому, якщо піпл їсть те, що дають?
Очевидно, пересічний громадянин, який виступає в ролі покупця, повинен оголосити несумлінним виробникам бойкот.
Український політикум необхідно поставити перед фактом повної неліквідності дешевих ідеологічних підробок. Тільки це змусить нашу еліту освоювати ази цивілізованої політичної комерції.
Замість патріотизму
Любов українського політикуму до Батьківщини – тема особливо болісна. Теоретично цією якістю повинен володіти будь-який політик, але на практиці наші вожді благополучно обходяться без нього.
Антипатріотичність характерна і для "неотесаних донецьких", і для респектабельних галичан. Лідер Конгресу Українських Націоналістів, що подарував "рідній неньці" газову кабалу – яскраве тому свідчення.
На жаль, усі вказує на те, що українські жанни д'арк і шарлі де голлі з'являться ще нескоро, якщо взагалі з'являться.
Однак є аргумент, який міг би вплинути на поведінку сучасного політичного діяча: у перспективі стратегічні державні інтереси збігаються з його власними.
Адже політик є впливовою фігурою лише доти, доки його країна має реальний суверенітет.
Плетучи інтриги один проти одного, лідери легко підставляють Україну під удар. Але що станеться, якщо цей процес буде доведений до логічного кінця, і Україна де-факто втратить незалежність, опинившись під повним контролем сусіда?
Очевидно, з партійними вождями відразу трапиться сумна доля похованої Вітчизни. Політикам буде ще складніше, ніж пересічному громадянинові – адже в них є, що втрачати. Кануть у Літу амбітні небожителі, що розпоряджаються долями партій і урядів.
Їх замінять хлопчиками на побігеньках, кумедними маріонетки, змушені танцювати гопака в руках досвідчених московських кукловодів.
Безвісти зникнуть полум'яні трибуни, що змагаються в красномовстві та дотепності. Їхнє місце займуть тупі ретранслятори месседжів, складених у кабінетах Кремля. Та й на тих, хто прийшов у політику винятково для лобіювання власних бізнес-інтересів, очікує жорстоке потрясіння.
З усесильних металургійних баронів вони перетворяться на розторопних прикажчиків Газпрому.
Рідна держава – це природне середовище існування будь-якого політичного діяча. Поступаючись стратегічними інтересами країни заради хвилинної вигоди, політик здійснює повільний суїцид.
З таким же успіхом можна по цеглинці демонтувати свій будинок або пиляти гілку, на якій сидиш. Уява малює і більш яскраві образи – наприклад, зграйку строкатих рибок, які влаштували жваву торгівлю водою з власного акваріума...
Елементарний інстинкт самозбереження – ось що має замінити безпринципному українському політикуму патріотичні почуття.
Тому що особи, у яких цей інстинкт розвинутий недостатньо, просто вибраковуються еволюцією.
Михайло Дубинянський, для УП
