Опозиція заради влади
За останні два роки влада та опозиція не раз мінялися місцями. Під час парламентських виборів 2006 року Янукович і компанія стали затятими опозиціонерами, навчилися блокувати трибуни і поливати владу популістським брудом. А БЮТ, "Наша Україна" та СПУ десь захищалися, а десь використовували адмінресурс, будучи тією ж самою владою.
Після "коаліціади" все знову перевернулося з ніг на голову – тепер Партія регіонів і СПУ при владі, а "Наша Україна" та БЮТ знову в опозиції.
Що змінилося внаслідок таких каруселей?
За великим рахунком, абсолютно нічого – країна продовжує спостерігати за новими серіями одного і того ж політичного шоу, і топтатися на місці.
Влада досі сприймається як конкурентна перевага одних ФПГ над іншим, а в опозицію йдуть лише заради влади, а не пошуку і пропонування суспільних альтернатив. Такою є нинішня українська модель політичної поведінки.
Опозиція, як владна альтернатива
Традиційно влада розглядається як центральне, організаційне й регулятивно-контрольне начало політики, здатність, право і можливість суб'єкта політики нав'язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами, державами за допомогою авторитету, закону, примусу й інших методів.
Проблема влади, за Фуко, набуває рис фатальної неминучості, яка однаково спроможна слугувати як злу, так і добру, оскільки може бути і силою, яка пригнічує та подавляє, і силою, що вивільняє та вдосконалює.
Будучи покликаною обслуговувати потреби суспільства, влада парадоксальним чином, трапляється, опиняється в конфлікті з ним та з інтересами людей і громад.
Досить часто влада вступає в протиріччя з потребами й очікуваннями суспільства через дію таких причин, як суб'єктивне бачення урядовцями проблем і способів їх подолання. Внутрішнє відчуття необхідності зміни влади породжує в суспільстві пошук альтернативної владі сили. Таку альтернативу в західній демократичній традиції зазвичай становить опозиція.
Зміна влади за цих обставин відбувається через інститут демократичних виборів. Справжня соціальна роль і призначення політичної опозиції – вона є знаряддям розв'язання контроверзи спільноти та влади, узгодження протиріч у стосунках між ними, породжених відмінністю єства кожної з цих взаємопов'язаних царин суспільного життя.
Тому прихильники опозиції в західних демократіях ставлять собі за мету не тільки зміну однієї влади на іншу. Голосувати чи підтримувати опозицію означає поліпшувати демократію зсередини, а не замінювати її чи ставити під загрозу демократичні принципи.
Опозиція також гарантує більш широку участь громадян у політичних процесах, опозиція тисне на уряд для того щоб той не зациклювався лише на своєму бюрократичному егоїзмі, а для того щоб уряд і правителі ставали у своїй діяльності більш чутливим до потреб тих хто їх обрав.
Загроза нецивілізованої опозиції
На думку відомого німецького політолога Оберройтера, про цивілізовану опозицію може йтися лише тоді, коли суперечності між більшістю і меншістю ґрунтуються на фундаментальній єдності по цей і другий бік альтернативи та не ставлять під загрозу основи конституційної і правової системи.
А що ж у нас?
Нині у Верховній Раді зареєстровано вже спільний проект закону про діяльність опозиції, внесений депутатами Партії регіонів, "Нашої України" та БЮТ. Цей закон набагато кращий і прогресивніший за всі попередні, принаймні, він не прагне зробити з опозиції другу виконавчу владу, як цього раніше хотіла Юлія Тимошенко.
Опозиції віддається керівництво 12 комітетів, зокрема: свободи слова; законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; прав людини; бюджету; регламенту; функціонування судочинства; контролю над захистом прав промисловців, підприємців та інвесторів.
А також комітети з питань контролю за дотриманням соціальних стандартів та забезпечення належного рівня життя громадян; контролю за діяльністю державних монополій; енергетичної безпеки; аграрної політики; охорони здоров'я, науки та освіти.
Крім того, опозиція отримає перших заступників всіх комітетів Верховної Ради, крім тих, які очолюють представники парламентської опозиції.
Отже нинішній законопроект обмежується переважно парламентськими механізмами контролю над владою, що, в принципі, відповідає європейським традиціям опозиційної діяльності.
Можна спрогнозувати, що узгоджений з усіма парламентськими фракціями законопроект "Про парламентську опозицію" має всі шанси бути ухваленим уже найближчим часом. Це означатиме початок створення інституту парламентської опозиції. Однак для завершення цього процесу прийняття одного лише закону замало.
Тут виникає інша проблема – суто світоглядна.
Чи будуть захищені законом опозиціонери працювати на благо країни, а не, користуючись цим же законом, поширювати корупцію, дестабілізувати ситуацію зсередини і зводити рахунки з владою, як в цілому, так і з неугодними їй персоналіями?
Опозиційність у сучасного покоління наших політиків розглядається, як екзистенція боротьби з кимось особисто, або з чимось у цілому, наприклад, з "ворогом", "злочинним режимом", "реваншистами". І ця установка досить сильно вкарбувалася в загальне розуміння ролі влади й опозиції.
Більше того ця традиція вочевидь передається й більш молодому поколінню політиків. Опозиція в даному випадку вважається "зброєю масового знищення" направленою на дестабілізацію, повалення певної системи, руйнування її зсередини. Замість пошуку суспільного й політичного консенсусу, діалогу.
Одвічний дефіцит консенсусу
Головна проблема вітчизняної опозиції полягає в тому, що їй як ніколи не вистачає консенсусу. Вже сьогодні можна констатувати наявність принаймні трьох опозицій: БЮТ, "Наша Україна" та позапарламентська опозиція – УНП, "народники" Литвина, "неопомаранчеві" Катеринчука, інші.
Усі плани та наміри створити чи то Всеукраїнську опозиційну конфедерацію, чи то єдине опозиційне об'єднання демократичних сил поки що закінчилися провалом.
Кожен намагався при цьому тягнути ковдру лідерства в опозиційному таборі на себе. Хоча перспективи спільного загально-державного опозиційного руху слід розглядати виключно у створені колегіальних механізмів взаємовідносин в опозиційному таборі.
Попри дружні заяви на адресу один одного про координацію спільних дій зі сторони БЮТ та "Нашої України" – співпраця парламентської опозиції не носить системного характеру. Складається враження, що між ключовими опозиційними політичними діячами досі існує, як прихована, так і явна недовіра один до одного.
За таких умов об'єднання опозиції скоріше за все відбуватиметься за традиційним для України "ситуативним сценарієм" – коли зусилля опозиційних сил консолідуються з метою боротьби із спільним ворогом.
Такою на даний час є антикризова коаліція й уряд Віктора Януковича.
Тимчасове об'єднання опозиції може початися, наприклад, зі скріпленого підписами БЮТ на "Нашої України" подання до Конституційного Суду з приводу легітимності політреформи, а також спільної діяльності у напрямку відставки уряду й проведення дострокових виборів.
Втім, вже після проведення таких виборів й ліквідації політреформи, кожна частина опозиції буде знову діяти сама по собі й переслідувати власні егоїстичні політичні цілі.
А вже під час президентських виборів про колишню єдину опозицію можна буде взагалі забути. Адже влада досі сприймається, як конкурентна перевага одних ФПГ над іншими.
Омана владою та небажання знаходити консенсус поміж себе – все це є великою пасткою для української опозиції.
Бо всім зрозуміло, що Партія регіонів братиме участь у виборах 2009 року із власним кандидатом. Тож окремо ні Юлія Тимошенко, ні Віктор Ющенко не зможуть його здолати.
Якщо опозиція прагне не тільки завоювати, але й утримати владу – вона повинна сконсолідуватися та досягти взаємного розуміння хоча б у тому, що вся енергія спільної боротьби має бути направлена не тільки на повалення уряду Віктора Януковича.
А ще й на вироблення спільних законодавчих ініціатив, пропонування альтернативних поглядів на шлях розвитку країни, планування бюджету, політику виконавчої влади.
Суспільство повинно мати впевненість у тому, що саме опозиції можна довірити владу. Що саме вона здатна працювати краще, бути більш моральною, чесною та професійною, ніж правлячий уряд.
 |
Автор
Павло Булгак для УП
