Не треба підривати Дніпрогес, його слід відремонтувати
Третій Рейх з усіма його досягненнями та злочинами – це витвір австрійців. Коли вони захотіли, вони заснували цю наддержаву, надавши їй повновладного канцлера, ім'я якого увійшло в історію, та грізного керівника служби безпеки.
Саме у Відні до Першої світової війни сформувалися основи тієї ідеології, що її творець Третього Рейху проповідував потім у Мюнхені та Берліні.
А після того, як Австрія остаточно вирішила жити самостійно, Німеччина перестала претендувати на роль світової тоталітарної потуги й перетворилася на нормальну демократичну й політкоректну країну.
Але відлік часу своєї незалежності Австрія веде не з 1918-го року, а з 1945-го...
Ці умовиводи спали на думку під час прочитання двох статей: Павла Солодька та Дмитра Крапивенка "УРСР – це ми" і Юрія Глухова "10 незабутніх років із 100-літньої історії України".
Було це інтелектуальною провокацією, чи це всерйоз?
Якщо інтелектуальна провокація – а вона не зайва для того, щоб стимулювати розгляд справді складних проблем розвитку України за останні 90 років, то не вистачило витонченості та вміння вийти на грань абсурду, а то й поза неї, як це робить Дмитро Корчинський.
Якщо ж ідеться про серйозну публікацію, то автори виявляють неприпустиме незнання історичних фактів.
А тим часом проблеми справді серйозні. Адже українська самість на шістнадцятому році відновленої незалежності залишається невідь-чим.
Справді, не можна ж її зводити до радості від перемог футболістів чи боксерів, а тим часом, дуже схоже, нічого іншого, крім хіба що притаманного всім народам прагнення жити заможніше, не об'єднує Львів і Донецьк, Київ та Сімферополь.
Та для того, щоб вести серйозну розмову, спершу слід уточнити фактаж.
По-перше, співтворцем Союзу РСР 30 грудня 1922 року була не УРСР, а УСРР.
Дрібничка? Можливо.
Але треба знати, як називалася українська радянська держава на чолі з болгарином Раковським, німцем Квірінгом, євреєм Кагановичем, поляком Косіором, молдованином Фрунзе та примкнулим до них українцем Скрипником.
По-друге, співголова ВЦВК Петровський все ж таки звався не Петром, а Григорієм, а міст у Києві названий не на честь президента і ровесника НАНУ Бориса Патона, а іменем його батька, Євгена Патона.
По-третє, возз'єднання всієї України в одну державу ніколи не стало фактом, і саме з волі Кремля.
По-четверте, у створенні Радянського Союзу брала участь далеко не вся Україна – скажімо, Буковина, Галичина і Закарпаття, чиї інтереси представляв еміграційний уряд ЗУНР, навіть формально не були суб'єктами процесу створення СРСР, а паралельно з харківським радянським урядом існував еміграційний уряд УНР.
По-п'яте, ані УРСР, ані УСРР не була і не могла бути створена у грудні 1917 року у Харкові.
Останній факт надзвичайно важливий для нашої теми, отож дозволю собі процитувати професора Станіслава Кульчицького: "Створюючи паралельну Центральній Раді форму національної державності, більшовики залишили за нею стару назву – Українська Народна Республіка. Перший радянський уряд України вони назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом, як у Петрограді".
"Схожість з назвою уряду ЦР (Генеральний секретаріат) теж не була випадковою... Не бажаючи лобового зіткнення з національно-визвольним рухом, більшовики прагнули довести українському суспільству, що національна державність зберігається, але не в "буржуазному", а в робітничо-селянському вигляді... Після утворення Харківського радянського центру Раднарком здобув можливість воювати з Центральною Радою з-за його спини".
Схожим чином діяли більшовики і в 1918 році. Тільки 6 січня 1919 року вони остаточно відмовилися від назви "Українська Народна Республіка" і стали звати свою "державу робітників і селян" УСРР.
Те, що "незалежність" більшовицької України була дутою, засвідчує, крім усього іншого, резолюція I з'їзду КП(б)У (літо 1918 року, Москва), де ставилося завдання "боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки".
До речі, КП(б)У була створена на правах обласної організації РКП(б).
А в програмі останньої, ухваленій 1919 року, вказувалося: "Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом".
Іншими словами, підрадянська Україна для російських комуністів була тільки "однією з перехідних форм"; до 1917 року навіть автономію українських земель більшовики всерйоз не розглядали.
Проте, вони були змушені піти спершу на номінальне визнання УНР, а потім – на переформатування її в УСРР під тиском поважних обставин.
Ці обставини звалися національно-визвольними змаганнями: ідея вільної України була настільки популярною, що її підтримали не лише маси етнічних українців, а й чимала кількість представників інших етнічних груп, що жили на українських землях – білоруси, євреї, поляки, татари, німці.
Тому більшовики крок за кроком змушені були поступатися українським самостійницьким силам і, головне, настроям мас і, врешті-решт, піти на створення Союзу РСР замість запланованої комісією на чолі зі Сталіним "автономізації" та входження всіх радянських республік до складу федеративної Росії.
Перемога ж "червоного" варіанту розвитку України була зумовлена зовсім не народними прагненнями і не міфічним виграшем українськими більшовиками громадянської війни.
Тут було інше: колоніальний статус України.
Власне громадянська війна в Україні точилася дуже недовго – з літа 1918 року до початку 1919 року, коли повстанці різного ґатунку воювали з гетьманом Скоропадським і між собою, більшість же інших тогочасних подій описується поняттям колоніальних воєн.
Власне, колоніальний статус Наддніпрянщини у складі Російської імперії навряд чи заперечуватиме будь-який ліберал, марксист чи консерватор.
Самостійницький – "мазепинський" у трактуванні російських діячів – рух та проголошення УНР були типовими антиколоніальними явищами – з усіма проблемами, які звідти випливали.
А до кінця 1919 року всі – "червоні", "білі", вояки Антанти – намагалися приборкати волелюбну колонію – як і ведеться у таких випадках, за допомогою певної частини місцевого населення.
Так, як Британія у ХІХ столітті впокорювала бунтівну Індію, а на початку ХХ – норовливу Ірландію.
Саме у (пост)колоніальні сюжети вписуються й непослідовність лідерів Центральної Ради, і федералістичні ілюзії Скоропадського, й отаманщина та махновщина з їхнім неприйняттям необхідності жорсткої дисципліни і побудови державної машини, і глибинний конфлікт між містом та селом, який виливався у численні трагедії, і, нарешті, неготовність стояти до кінця за рідну землю і здатність до співпраці зі "своїм" колонізатором проти всіх "чужих", відлуння чого ми спостерігаємо зараз у негативній настанові більшості українців до НАТО та у їхній ірраціональній любові до авторитарної Росії.
Ну, а стосовно ролі етнічних українців в російській та радянській історії, то порахуйте самі, скільки прізвищ на кшталт О'Браєн, О'Коннор, Кеннеді, О'Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Макбрайд, Кларк, Мерфі тощо зустрічається в британській чи американській історії у ті часи, коли Ірландія перебувала під владою Лондону.
Та й пізніше – аж до Бернарда Шоу та Елвіса Преслі. Але чи стає від того британська історія частиною ірландської і чи зливаються ці дві історії в одну?
Так само вписуються в колоніальні сюжети й українські націонал-комуністи, яких серед більшовиків було дуже небагато (Скрипник, Мазлах, Шахрай), їхня основна маса – серед представників тих лівих партій, які в період з 1918 до 1920 року стали на бік більшовиків, вступивши до їхніх лав чи залишившись у межах "паралельної" УКП.
Справа в тому, що у ситуації, коли визначилося категоричне неприйняття самого факту існування України як з боку Антанти, так і з боку різних "білих" російських центрів влади, коли політичні чвари у власне українському таборі дійшли до громадянської війни, чимала кількість лівих політиків зробила вибір на користь Леніна і Троцького як меншого зла у порівнянні з Денікіним і Колчаком.
Перші ж блискуче зорієнтувалися в ситуації й модифікували національну політику більшовизму на користь дещо більших прав радянських республік – бо ж інакше чим було піднімати на світову революцію колоніальні народи Сходу, якщо відверто душити народи російських колоній?
Результат: доба українізації, тобто швидкої національної модернізації, коли комуністичні ідеї, як це траплялося потім не раз у ХХ столітті, видавалися місцевій еліті ефективним засобом такої модернізації.
У свою чергу, Голодомор став черговим етапом приборкування української нації, чий розвиток за 1920-ті роки перейшов потрібні Кремлю рамки.
До речі: давно не відремонтований Дніпрогес, про який ведуть мову автори статті – це накинута колонізаторами назва, питома його назва – Дніпрельстан, і проектували у часи націонал-комунізму як один із засобів тієї ж модернізації...
Загалом же, сьогоднішня Україна – це конгломерат упокореної Сталіним колонії (Наддніпрянщина), окупованих під час війни земель (Західна Україна) і заселеної після депортації корінного етносу території (Крим).
Який тут можна знайти спільний знаменник, що об'єднав би всіх? Це справді питання.
Проте, радянське минуле як "позитив" – це надто проблематична річ; адже, як не крути, це тоталітарне минуле.
Не забуваймо: радянський лад знищив десятки мільйонів своїх підданих і мільйони громадян інших країн.
І чому українці мусять вважати своїми тих, хто, як Леонід Брежнєв, відмовилися від належності до числа українців чи, як Григорій Петровський, були слухняними знаряддями Кремля?
І чому саме ми мусимо відповідати за Угорщину, Чехословаччину й Афганістан – невже ж весь український народ й сама УРСР були суб'єктами великої геополітичної гри, яка розгорталася впродовж 1930-80-х років?
...А щодо нагород та здобутків радянської доби, то ніхто в Німеччині не висадив у повітря автобани чи спалив креслення "Фольксвагена", хоч це все зроблено за Гітлера, або заборонив ветеранам Вермахту носити бойові ордени.
Тим більше не знищили надбання колоніальної доби індуси і не відмовилися носити британські військові нагороди, от тільки найбільше вони шанують все ж таки борців за незалежність своєї країни, а не місцевих ландскнехтів імперії.
