Корупція, за яку не судять

Явище, коли державні діячі, котрі досягли вершин ієрархії, просувають у владу своїх близьких, ганебне.

Це зрозуміло кожному, хто, ґрунтуючись на власному моральному сприйнятті, зрозумів суть принципів демократії.

Закордонні та радянські родичі

Не дивно, що в державах зі сталими політичними механізмами збіги прізвищ серед державних діячів майже не трапляються. А якщо таке трапляється, то лише за умови, що громадськість на 100% упевнена у відсутності нечесної гри.

Наприклад, у жовтні 2005 року президентом Польщі обирають Леха Качиньського, а у липні 2006 року прем'єр-міністром країни стає його брат-близнюк Ярослав, котрий на той момент очолює правлячу партію.

Фото "Независимой газеты"

Але поляків такий збіг не бентежать: брати не тягли один одного "за шкірку", вони рухалися паралельно. Менше з тим, Ярослав Качиньський заявляв ще до перемоги брата, що не обійматиме посаду прем'єра, якщо Лех буде президентом.

І тільки, варто гадати, ретельне вивчення суспільної думки дозволило братам зробити крок у бік родинного владного дуету.

Ще двійко відомих правителів-родичів – Буш-син і Буш-батько. Але й у цьому випадку приводів для підозр немає, бо посада президента США не була передана з рук у руки – від старшого Джорджа Буша до молодшого. Як це мало місце, наприклад, у Північній Кореї – де після Кім Ір Сена диктатором став його син Кім Чен Ір, або на Кубі – де правління від Фіделя автоматично переходить до його брата Рауля Кастро.

І ніхто з американців не почав сумніватися в демократичності президентських виборів 2000 і 2004 років, коли Джордж Буш (молодший) спочатку виграв у Альберта Гора, а потім, у 2004, з невеликою перевагою обійшов Джона Керрі.

Комуністичні лідери часів СРСР також усвідомлювали моральну недолугість надмірної турботи про кар'єру та благополуччя своїх родичів. І строго дотримувалися даної ідейної установки – за винятком часів пізнього Леоніда Брежнєва.

Батьки та діти в українській політиці

Вітчизняні лідери лівих політичних партій – КПУ та СПУ, мабуть, єдині, чиї діти та найближчі родичі залишаються поза кріслами в політиці. Донька лідера українських соціалістів і двічі спікера парламенту Олександра Мороза – Руслана – стала перукарем і відкрила власний салон.

Один із двох синів комуніста Петра Симоненка – Костянтин – працює хірургом у клініці Донецька. Другий – Андрій – раніше працював юристом у великому банку і лише нещодавно, за неофіційними даними, перейшов на державну службу.

Першим, хто серйозно та масштабно почав опікуватися політичним і матеріальним майбутнім своїх нащадків, став Леонід Кучма. Свою президентську адміністративну могутність Леонід Данилович на повну силу використав на користь власного зятя – Віктора Пінчука.

Володимир Литвин, який очолював адміністрацію президента, а потім зайняв крісло спікера Верховної Ради, явно патронував свого брата. Інакше важко пояснити запаморочливе кар'єрне зростання Миколи Литвина, керівника внутрішніх військ МВС, а потім – голови Держкомітету з охорони державного кордону та прикордонного військ. Ким він, до речі, залишається донині.

Ціла хвиля роздачі високих посад родичам і друзям прокотилася після перемоги на президентських виборах 2004 року Віктора Ющенка. І тенденція тільки підсилилася після завершення парламентських виборів 2006 року.

На відповідальних державних посадах побували куми нинішнього українського президента – незалежно від професійних, інтелектуальних або моральних якостей. Зокрема, міністерством культури в 2005 році завідувала співачка та кума президента Оксана Білозир, секретарем РНБО був призначений бізнесмен і кум глави держави Петро Порошенко. У цьому році парламентарієм ВР став до того непомічений у політиці брат Віктора Ющенка – Петро, а заступником Харківського губернатора – племінник президента Ярослав Ющенко.

Фото з сайту "Нашої України"

Вирішили не відставати від Віктора Ющенка й лідери Партії регіонів. Депутатський корпус доповнив син лідера регіоналів – двадцятип'ятирічний Віктор Янукович. Депутатом ВР став Артем Щербань – син екс-губернатора Сумщини. Донька Євгенія Кушнарьова – Тетяна Кагановська – стала депутатом Харківської міськради.

У цілому родичі та віддані друзі лідерів ПР сьогодні широко представлені в усіх галузях влади в центрі та в регіонах.

Сімейні клани

Однак засунув за пояс і колишніх, і теперішніх правителів України київський мер Черновецький. У порівняно компактний по чисельності блок Леоніда Черновецького в Київраді увійшли не тільки працівники Правексу, котрий йому належить, але й практично вся родина мера.

Фото Анни Андрієвської

Брат дружини міського глави Денис Комарницький очолює фракцію блоку Черновецького та контролює "Київміськбуд". Син мера Степан Черновецький – депутат Київради і спостерігач за столичним ігровим бізнесом. Зять міського голови – В'ячеслав Супруненко, депутат Київради, а також куратор земельних питань у Києві. Брат зятя Черновецького, Олександр Супруненко — депутат Київради, контролює питання власності.

"На сьогоднішній день для того, щоб обійняти будь-яку посаду в Києві, треба бути членом родини Черновецького, родини Супруненків або родини Комарницьких", – розповів з трибуни ВР про родинний бізнес-проект мера Микола Томенко. І до цього нема чого додати…

Україна – це "східна" Європа

Нинішні можновладці в Україні вже перейшли всі мислимі межі політичної акуратності та людської порядності.

Використання тим або іншим керівником службового становища для кар'єрного просування своїх родичів – є нічим іншим, як корупцією. Але це один із тих її різновидів, який практично неможливо довести. І тому не варто й згадувати про можливості карного переслідування за такі дії.

Що відчувають громадяни країни, спостерігаючи, як у владні крісла сідають "однофамільці" вітчизняних вождів, котрі не в змозі зв'язати й пари слів, або юнаки, котрі ще не оперилися й явно що не хапають зірок з неба, котрі апріорі не мають необхідних знань і досвіду? Котрі мріють тільки про дорогі яхти, автомобилі та дівчат?

Керівники, що пристроюють своїх родичів і друзів, поза сумнівом, примітивні. Є один влучний і популярний термін, що визначає моральні якості таких людей – жлоби.

У зв'язку з цим виникають два, на жаль, природні запитання. Одне з них гірко-іронічне: хто вони – наші сьогоднішні володарі? Друге – риторичне, яке випливає з очевидної відповіді на перше: чи здатні представники нинішнього українського владного бомонду думати про ще чийсь добробут, крім свого та своїх близьких?

Юрій Глухов, для УП