Коли зв'язані руки
Мене загребли в ментуру. Тому що просто запитав в охоронця у "Глобусі" про послугу.
Навчений європейськими послугами, я думав, що можна попросити знайти свого друга, що загубився. Виявилося, що натомість отримаєш зв'язані ременем руки, а потім відділок міліції із погрозами оперів убити "нахєр". Україна...
Це справжня ситуація, що трапилася в центрі Києва. Боюся навіть думати, що відбувається за околицями столиці...
Ситуація проста до нестями: ідеш, питаєш, тобі хамлять, ти відповідаєш, скручують руки, абсолютно не маючи на те підстав. А потім принижують у відділку. Не пишеш про це, поки не відчуєш на шкурі.
По порядку. Виходжу в "Глобусі" з туалету. Товариша немає, загубився. Щоби дізнатися де він, прошу в охоронця оголосити по інтеркому про пошук. У відповідь чую "доброзичливе" посилання "на три літери" і пропозицію пошукати товариша за межами підвідомчої території.
Настійливі прохання лише дратують чоловіка, і він гарячково викликає по рації підмогу.
Приходить молодий, весь у прищах чоловік, після коротких перемовлянь вони накидаються на мене, скручують руки за спиною і зі словами "знайшли нарешті порушника" починають штурхати кудись у невідь.
"Невіддю" виявляється якась підсобка, куди кидають мене на лавку.
На прохання викликати міліцію багатозначно кивають, що та вже викликана, а поки мають поспілкуватися.
Руки зв'язані за спиною, тому спілкування виходить однобоким.
Грубі відповіді та пояснення, що ти собою являєш, починає прояснювати, що до чого.
З'являється чи то адміністратор, чи то керівник охорони. На прохання про допомогу віджартовується.
Виникає враження, що звідси вже не вийдеш.
Солоні жарти наймолодшого охоронця спонукають зробити відчайдушну спробу. Наслідок – розбита губа і "гард", що театрально тримається зо щоку.
Приїздить наряд міліції. Майор і сержант. Вони не знають, що трапилося, не слухають пояснень і дотримуються позицій більшості (охорони). На зв'язані руки за спиною ременем не зважають – "потім розберемось".
Потім принизлива процедура супроводження зі зв'язаними руками через Майдан. Кілька переходів і відділок.
20.30 вечора. Відділок живе. Діловито ходять люди у погонах. Хтось прощається, хтось сумовито говорить про початок роботи. Доводиться чекати, бо інша сторона (охоронці) дають свідчення. Про що?
Охоронець Славік взагалі не міліціонер (за його означенням) – він у внутрішніх військах. Супроводження – це так, ліве навантаження.
З сусіднього кабінету вириваються два, не можу стриматися, "жлобки" – міцно збиті "козли". Виходячи на сходи, останній повертається: "Чєго вилупився? Руки по швах... Шо, хочеш щоб я тебе зараз ... накачав, наріком станеш?.. Руки, я сказав!"
Розумію, що краще не суперечити... Нарешті за годину чекання (як сказав якийсь лейтенант – "добре, що не на ніч"), викликають у кабінет писати заяву. Хлопець, що заповнює форму, працює тільки чотири місяці. Він поки що толерантний...
Губа болить. Бо хочеться відповісти хамовитому охоронцю, який уявив себе царем і богом. Хочеться відповісти "менту", який після зміни хотів розслабити "булки", але клієнт попався покладистий...
Хочеться вити, що ти потрапиш у схожу ситуацію, де б це не було в Україні, і ніхто тебе не врятує. Лише потім хтось, може, напише статтю, у відчаї...
Олександр Піддубний, для "УП"
