"Антикризова реформа"
Події 12 січня у парламенті вже встигли стати надбанням сучасної історії. Раптова та неочікувана зміна (ще в перші дні 2007-го аналітики робили прогнози про "спокійний рік чергової стабілізації") політичних конфігурацій знову повернула до теми "політреформи".
Політична реформа! Це словосполучення вже багато років не дає спокою українським громадянам. Нею лякають та спокушають, її шукають та втрачають, тільки-но знайшовши.
Політична реформа була хітом вітчизняної політики, поступово перетворюючись на її головний біль.
Мабуть, голосування щодо кабмінівського закону теж мало стати продовженням політичної реформи. Але чи стало? І яким чином були створені передумови для подібного розвитку подій?
Навіщо?
Будь-яка реформа не виникає на порожньому місці. Існуючі недоліки провокують їх виправлення. Рецепт лікування виглядає, зазвичай, привабливо. Але пацієнт не завжди готовий до лікування.
Чи винен лікар, що виписав такий рецепт?
Чи допоможе консіліум?
Чи, може, треба класти пацієнта на операційний стіл?
Українська політична система відчувала себе хворою завдяки великій кількості повноважень, які мав президент. Автор не впевнений, що це були диктаторські повноваження, але їх було багато. Вітчизняна традиція склалася таким чином, що президенти в Україні не мають харизми.
Грушевський був непоганим істориком; Кучма вмів керувати, але не царювати. А Ющенко? Втім, про сьогоднішнього президента сказано багато. Не варто повторюватись.
Коли людина з якостями другої чи третьої особи в державі очолює всю вертикаль влади та не може її контролювати, починається хаос. До речі, це стосується не тільки Ющенка. Хоча читачі подумали, напевно, що це про нього.
Можливість вільної конкуренції еліт під час правління "тирана" Кучми створила передумови для Майдану (хоча про прагнення до змін, що було в серцях простих громадян, теж не варто забувати).
Пропозиція скоригувати баланс гілок влади була доречною, навіть якщо не згадувати про причини її появи. Отже, що планували зробити?
Враховуючи існуючий поділ України на два суперрегіони та унеможливлюючи ризик громадянської війни під час президентських перегонів, перекласти на уряд частину повноважень, які раніше мав голова держави.
Збалансувати таким чином відповідальність за внутрішню політику. Тим більше, що європейський досвід, про який так полюбляють розмірковувати українські інтелектуали, якраз свідчив на користь "слабких" президентів та "сильних" прем'єрів.
Сильні президенти, звісно, теж існують.
Але Росія та США Україні не приклад. З РФ ми вже давно розпрощались, а ставати 51-им штатом США теж не плануємо.
Інша річ – ЄС, де так шанують політичні коаліції, які складаються іноді з цілком різних сил. ЄС, в країнах якого є місце як для "рожевих" соціалістів, так і для правих народників (начебто з ними ототожнював себе НСНУ?).
Отже, парламентські вибори в цій системі відбуваються прозоро та демократично.
Далі створюється коаліційний уряд, який керує державою, в той час як президент має свою обмежену сферу впливу.
Помилка була якраз у невизначеності цих повноважень.
Фактично було повністю виконано лише перший етап реформи – проведення чесних та прозорих виборів. Далі почалося ґвалтування законодавства з боку усіх конфліктуючих сторін.
У цьому не було нічого дивного. "Політична реформа", хоча й була консенсусним поняттям для еліт, однак кожна з них по-своєму розуміла значення та мету цієї дії.
Хто б міг подумати?
Коли розробників ізраїльської виборчої системи (невдалої та реформованої у 2001 році), які працювали на юридичному факультеті Тель-Авівського університету, запитували: "Як ви створили таку систему, що безперервно провокує нестабільність?", вони відповідали: "Хто б міг подумати, що таке станеться?"
От і в Україні, хто б міг подумати, що створення парламентсько-президентської республіки призведе до конкуренції двох структур державної влади? Але сталося саме так.
Амбітна команда Партії регіонів одразу зрозуміла свою виборчу перемогу як можливість для реваншу.
Утім, помилялися всі. За канонами парламентської чи парламентсько-президентської республіки уряд формує партія, яка зайняла перше місце на перегонах.
Якщо їй це не вдається, тоді в гру вступають інші учасники. В Україні могло статися інакше. Це вже була відмова від законів жанру.
Але Партія регіонів також не дуже бажала бути канонічною у питаннях формування коаліції.
Спочатку була створена антикризова коаліція у Верховній Раді, потім виник уряд, начебто, на базі такої коаліції. Але кадровий аналіз показував, що члени уряду представляють не стільки коаліційні партії, скільки розширений варіант оточення Януковича.
Далі сталася складна ситуація із питанням про участь "Нашої України". Тобто, могла виникнути друга коаліція. А першу тоді куди? А уряд на основі чого створили? І що там без будь-якої коаліційної угоди робили міністри "за квотою НСНУ"?
Утім, кроки по впровадженню політреформи у життя, які були зроблені у 2006 році, були швидко затьмарені голосуванням 12 січня. На перший погляд, мова йде про продовження імплементації цієї "реформи".
Однак, у 2004 році сторони домовлялися про парламентсько-президентську республіку. А за новим законом про Кабінет міністрів, в Україні планують будувати республіку парламентську.
Утім, перевага Віктора Януковича у боротьбі з Віктором Ющенком була помітна весь минулий рік, і голосування 12 січня лише зафіксувало її юридично.
Реформа як мета чи як засіб?
Боротьба конкретних персон – це вже технологія. Якщо ж спробувати зрозуміти, чому в цьому випадку "хотіли як краще, а вийшло як завжди"?
Слабкість політичної реформи виявилася в тому, що вона була викликана кон'юнктурними передумовами, впроваджувалася в умовах громадянського конфлікту, що стало причиною її подальшої дискредитації.
Головне, що суспільство, громадяни, виборці, виявилися заручниками еліт, які, створюючи умови для розподілу влади, торкнулися досить серйозних речей.
Реформа, як мета для певних політиків чи реформа, як засіб для подолання існуючих складнощів та досягнення більш ефективного розподілу повноважень?
Таким чином, нікого вже не дивує, що зараз мова йде про парламентську республіку, хоча політреформа цього не передбачала. Так само як підвищення житлово-комунальних тарифів у столиці мало статися, але зовсім не в тому обсязі, як це було зроблено.
Ви спитаєте, яке це має відношення до політичної реформи? Начебто ніякого, але якщо згадати, що будь-які інституційні зміни мають в ідеалі бути на користь виборців...
При справжньому парламентаризмі виборці можуть певним чином контролювати депутатів. Якщо ні, якщо навіть захистити свої гаманці від комунального рекету неможливо, то політреформа провалилася.
І закон про Кабінет міністрів на цьому тлі – це лише дрібничка, яка свідчить про непогані бійцівські якості Януковича.
Реформу, як засіб для кращого життя виборців, поховали ще в минулому році, коли за кількамісячними чварами політиків зникли інтереси громадян, що віддали за них свої голоси.
Юрій Корогодський, для УП
