Український шлях
Якщо поставити запитання, хто ми такі – як нація, як народ, як держава, спочатку треба сформулювати проблему. Найкоротше її можна визначити так: УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ.
Джерела і витоки
Якщо оглянутися на процес формування сучасної української нації, згадати, коли і як це відбувалося, а передусім – хто є духовними будителями й зачинателями цієї роботи, то неминуче повертаємося до 30-40-х років XIX ст. Причому, це був період не лише українського, а загальноєвропейського національного відродження.
Як апогей у 1848-49 роках відбувається низка національних і демократичних революцій. Саме тому цю епоху в історії Європи прийнято називати "весною народів". І Україна – не виняток. Будучи тоді частиною Російської та Австро-Угорської імперій, вона прокидається, причому одночасно на всіх землях – і на західних, і на східних.
У Києві сформувалося Кирило-Мефодіївське братство, яке діяло до 1847 року й було розгромлене царською самодержавною машиною. Воно не встигло навіть до кінця визріти, як політична та організаційна структура. Однак дало Україні таких видатних діячів, як Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш.
Національне визволення братчики розглядали як складову загальнослов'янського руху, політичне – як необхідність побудови федерації рівноправних народів, поза імперськими впливами, а соціальне – передусім як знищення кріпацтва, запровадження загальної освіти, тощо.
Натомість у поглядах і творчості Шевченка ці ідеї набули рис нового суспільно-політичного ідеалу. Його сутність виражали заклики до повного національного й соціального визволення, до побудови власної держави – "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".
У Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії, провісниками "весни народів" стали громадсько-політичні й духовно-культурні діячі з групи вихованців Львівської духовної семінарії "Руська трійця" (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), які 1837 року видали альманах "Русалка Дністровая".
З часом їхні ідеї набувають поширення, перерісши згодом у широку течію, що отримала назву Галицького національного відродження. 1848 року у Львові створено першу українську організацію – Головну руську раду, а також почала видаватися перша українська газета – "Зоря Галицька".
Головною рисою й відмінністю нового національно-демократичного руху було розширення національних вимог від етнокультурних і мовних до соціальних і політичних, які передбачали республіканський устрій, конституцію, ліквідацію кріпацтва, громадянські права, свободу совісті, власну пресу тощо.
Народники та народовці
Наступниками кирило-мефодіївців на сході стали народники та громадівці, а на заході – народовці. Найбільшими заслугами вихідців зі східних, центральних і південних земель стали заснування української друкарні в Санкт-Петербурзі, видання там журналу "Основа", створення масових громад у Києві (понад 300 осіб), Полтаві, Одесі тощо, а також перенесення центрів національно-визвольної боротьби після репресій царату за кордон.
Найвидатнішою постаттю цього періоду став Михайло Драгоманов, який у своїй книзі "Историческая Польша и великорусская демократия" (вийшла друком у 1882 році) та низці інших праць сформулював нову платформу українського визвольного руху – на засадах демократичних свобод і прав кожного народу на самостійне політичне життя.
Галицькі інтелігенти-народовці назвали себе саме так, оскільки вважали основним у своїй діяльності зв'язок з народом, обстоювання його інтересів і прав. Коли на Наддніпрянщині настали часи реакції, вони прийняли українських громадсько-політичних діячів і письменників.
У Галичині відкрилися нові періодичні видання, виникло товариство "Просвіта" та "Наукове товариство імені Шевченка", склалися сприятливі умови для виникнення українських політичних партій.
Отже, як велика ріка утворюється з багатьох струмків і приток, так і український національно-визвольний рух другої половини XIX століття увібрав у себе ідейні надбання й досвід багатьох українських громад, організацій і рухів народницького й демократичного спрямування.
Головним завданням цього руху на той час було визволення України з-під гніту імперій та створення власної держави. Водночас, чимало українських демократів, включно з їхніми лідерами Михайлом Драгомановим та Іваном Франком, не уникли впливу ідейно-політичної "епідемії" другої половини ХIХ століття – соціалізму.
Перші українські партії
На рубежі 90-х років ХIХ століття естафету боротьби за народні та демократичні ідеали приймають політичні партії. Ідею політичної самостійності України першою висунула Русько-українська радикальна партія, створена 1890 року в Галичині. Її очолювали Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.
Подолавши відчутний соціалістичний вплив Михайла Драгоманова, ця партія, замість головної мети – "колективного устрою праці й колективної власності", у 1895 році проголосила ідею державної самостійності України. 1899 року від цієї партії "відбрунькувалися" ще дві — Націонал-демократична й Соціал-демократична.
За два роки перед цим у Києві відбувся з'їзд громад, які об'єдналися в загальноукраїнську безпартійну організацію. У 1900 році група харківських студентів на чолі з Дмитром Антоновичем проголосила створення Революційної української партії (РУП). За два роки з неї виділилася група на чолі з Миколою Міхновським, яка створила Українську народну партію, а саму РУП в 1905 було перейменовано на Українську соціал-демократичну партію.
Таким чином, на межі ХIХ-ХХ століть, із виникненням низки політичних партій український національний рух поділяється на три течії – народно-демократичну, націонал-демократичну й соціал-демократичну.
Попри деякі відмінності в соціальних програмах і пошук опори в різних верствах населення, всі вони залишаються вірними національній ідеї, котру керівний орган Української націонал-демократичної партії – Народний Комітет – у день Різдва Христового 1900 року проголосив у своїй відозві так: "Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об'єдналися в одну новочасну культурну державу".
(Під "культурною державою" малася на увазі держава з високим рівнем культури загалом і культури демократії зокрема).
Отож усі національні партії готували ідейно-політичний грунт для незалежної Української держави. Водночас, їхній розкол згодом призвів до трагічного політичного та воєнного протистояння в роки революційних визвольних змагань і громадянської війни.
Уроки визвольних змагань і радянського експерименту
Обидва піднесення українського національно-визвольного руху – у 20-ті й 40-ві роки ХХ століття – зазнали невдачі, а їхнє найвище досягнення – Українська Народна Республіка – проіснувала недовго.
На авторів погляд, головні причини поразки двох українських революцій (чи, точніше, двох етапів Української революції) такі:
– національно-визвольний рух України не був єдиним, не зумів зібрати під своїм прапором більшість українського народу, не об'єднав його сили в боротьбі за самостійну державу, котра б захистила інтереси народу;
– ліве крило національно-визвольного руху (соціал-демократи, соціалісти-революціонери, українські соціалісти й комуністи) свої класово-соціальні та партійно-інтернаціональні завдання нерідко ставили вище інтересів українського народу;
– боротьба за здійснення віковічних мрій українського народу – про власну державу та її демократичний устрій – украй ускладнювалася двома світовими воєнними конфліктами. А оскільки Україна була полем бою й розділена воєнними фронтами, то національно-визвольні сили практично не мали можливості отримати хоча б мінімальну допомогу від країн європейської (західної загалом) демократії;
– спроби пошуку союзників і допомоги у двох найближчих і наймогутніших воєнних потуг (Росія (СРСР) і Німеччина) мали катастрофічні політичні наслідки – Україна де-факто втрачала державну самостійність, а її землі знову ставали складовими інших держав.
Варто наголосити, що ці уроки й висновки написані великою кров'ю кількох поколінь борців за самостійність Української держави, перед пам'яттю яких схиляємо голови.
Водночас слід відзначити, що певні прогресивні (в сенсі суспільного розвитку) економічні, соціальні, національні й культурні перетворення в період радянської влади відбувались. Інакше радянська держава не протрималася б понад сім десятиліть.
Йдеться, зокрема, про скасування станів, рівні виборчі права, 8-годинний робочий день, залучення значних верств населення до політичної діяльності, індустріалізація й електрифікація, розвиток великого товарного виробництва на селі, розгортання процесів українізації, безкоштовні освіта, медицина, система пенсійного забезпечення тощо.
Звичайно, багато в чому радянська влада лише декларувала привабливі цілі, а на практиці все зводилося до гіпертрофії класової боротьби, до жорстокого придушення будь-якого інакомислення, непокори. Саме тому й були настільки кривавими придушення повстань, громадянська війна, голодомори, численні репресії.
Водночас заради істини нагадаємо – тільки повна централізація сил і ресурсів допомогла СРСР встояти проти німецько-фашистської навали та вберегти від рабської долі слов'янські народи.
Замість революційного авангарду — народний рух
Чи можливо було взагалі змінити комуністично-радянську систему на справді демократичну не лише шляхом збройної боротьби, а й мирними способами та засобами, спираючись на позитивні соціальні перетворення, на волю більшості народу, демократичні вибори, переагітацію народних мас?
Відповіді на ці запитання протягом кількох десятиліть, починаючи з 40-х років ХХ століття, шукали й усі борці за незалежність України. Саме це питання було в центрі тодішніх ідейних пошуків усього українського національно-визвольного руху.
Звичайно, було ще дуже далеко навіть до поняття "мирна" чи "оксамитова" революція. Але саме тоді почалося переосмислення старих революційних теорій та покладено початок пошуку нових способів і методів (без гвинтівки й кулемета) досягнення революційних цілей у конкретних умовах України середини ХХ століття.
Головне значення започаткованих тоді дисидентами та їхніми спілками дискусій , на погляд автора, було в тому, що вони стали підмурівком для подальшого теоретичного та практичного пошуку шляхів здійснення революції не "озброєним авангардом" народу.
А, власне, самим "переагітованим" народом задля побудови власної незалежної та демократичної держави ненасильницькими засобами.
Україна, як відомо, здобула незалежність у серпні 1991 року, однак не в результаті національно-визвольної революції, а завдяки сприятливим обставинам під час розвалу СРСР. Причому, і в наступний перехідний період (1991-2004 роки) не були реалізовані завдання демократизації всієї політичної системи України.
Це вкрай загострювало внутрішні протиріччя та протистояння між народом і авторитарно-олігархічною владою. Створювалася класична революційна ситуація: низи не хотіли жити по-старому, а верхи не могли управляти не по-старому й не хотіли віддавати владу.
Вирішити ці суперечності багато хто сподівався під час президентських виборів, призначених на 31 жовтня 2004 року.
Однак, якщо перефразувати відомий вислів, у повітрі явно запахло грозою-революцією, до якої політичні та громадські сили, безперечно, почали готуватися. Зокрема, було багато розмов про можливість реалізації югославського сценарію "оксамитової революції" або грузинського – "революції троянд".
Українська революція: цілі не досягнуті
Основною рушійною силою Української революції в листопаді 2004 року виступив сам народ як політична нація і як громадянське суспільство, які вперше проявили себе в такому масштабі та з великою активністю. Це була революція не прихильників Ющенка чи Януковича (між собою вони взагалі не билися, а здебільшого, принаймні в Києві, браталися), а саме народу.
Те, що Українська революція – наймасовіше мирне повстання народу проти старої влади в новітній історії XXI століття, – вже факт.
А те, що перемога була здобута шляхом народного волевиявлення, без гвинтівок і кулеметів, без насилля і без кровопролиття, свідчить, що сучасна народно-демократична революція, на відміну від минулих епох, здатна перемогти мирними методами.
Водночас, після досягнення компромісу між основними учасниками президентських перегонів і владою за "круглим столом" за участі міжнародних посередників, а також після прийняття Верховною Радою компромісного пакету законів про політреформу, всі представники політичної еліти – учасники тих подій – відступилися від основних завдань і мети Української революції.
Саме тому й зміна системи владоустрою, демократизація всіх сфер суспільного життя досі не відбулися. Понад те, з весни 2005 року йде відступ від принципів та ідеалів Української революції в усіх напрямах. І передусім це зробила нова влада.
Тому перед національно-демократичними силами України знову постало головне завдання – розбудувати демократичну систему влади, яка б відстоювала інтереси всього народу, а не олігархів, кланів чи провладної еліти.
Куди йти далі? Штрихи до концепції облаштування України
Отже, на сьогодні будівництво Української держави, як спільного дому всієї політичної нації (народу), далеко не завершене. Зокрема, досі не є повністю демаркованими та офіційно визнаними окремі ділянки кордону. (Чи може бути самостійна держава без власних кордонів узагалі?).
Самопроголошений Україною позаблоковий (нейтральний) статус ніким у світі офіційно не визнаний і відповідними угодами не закріплений. Та й, вочевидь, цього не можна зробити, допоки на нашій території (всупереч Конституції!) залишаються війська іншої держави.
Йдеться про Чорноморський флот Росії, яка водночас є провідною потугою Ташкентського воєнно-політичного пакту.
Вельми проблемним військові фахівці інших держав називають і без'ядерний статус, посилаючись на те, що згаданий ЧФ Росії здатний протягом кількох годин отримати й узяти на озброєння ядерні боєзаряди. І це лише окремі "чорні діри" міжнародного визнання України, як самостійної держави.
Ще більше проблем державного будівництва маємо у своєму домі. Щодо типу владоустрою та політичної системи загалом Україна досі є авторитарною державою.
Понад те, остання напівполітреформа лише загострила боротьбу за авторитарні повноваження між гілками влади. Звідси – війна між президентом і парламентською більшістю та урядом, які сформовані антикризовою коаліцією.
Яскравий епізод цієї боротьби останніх днів – закон про Кабінет Міністрів. Як вирішити весь комплекс цих владно-політичних проблем? Глава держави знову пропонує круглий стіл. Начебто для всіх, хто представляє інтереси "і вовків, і овець".
Однак, що там можна вирішити в принципі? Змінити систему влади? Ні. Виробити план облаштування України? Ні, бо це по силам тільки фахівцям. Тому й виникає підозра, що за лаштунками цього столу вкотре перерозподілять "баранину" для владних частин еліти. І не більше.
Причому, тоді, коли всім очевидно: політичний каркас сучасної цивілізованої Української держави можна збудувати лише за умови, якщо викинути геть загниваючі підпорки авторитаризму та вимурувати стіни демократичного владоустрою.
Отже, розбудова демократії – це і є основний політичний напрям українського шляху до кращого завтра.
Тепер про основу основ народного добробуту – економіку. Здійснюваний в Україні курс радикально-ліберальних ринкових реформ насправді лиш занурив українство у середовище первісного нагромадження капіталу, де всі виживають, як можуть.
Так звана ваучерна приватизація стала просто ширмою для олігархічно-кланової "прихватизації" та обману "соціалістичних мас", коли народу видали папірці, що начебто перетворюють кожного у мільйонера.
Що далі? Очевидно, що Україні потрібен фаховий план економічного розвитку, який би спирався на глибокий науковий аналіз, у тому числі, кожної галузі й кожного сектора – приватного, колективно-приватного й державного.
Здійснити економічний прорив, вийти на траєкторію швидкого і сталого зростання ВВП (не менше 10% на рік), змінити ресурсно-сировинний вектор розвитку народного господарства на постіндустріальний (високі технології) – для здійснення цього потрібен свій, український "новий курс", національний план реформ.
Одне слово, треба знайти свій, український шлях розбудови економіки. А для цього, певно, потрібен свій чи то Рузвельт, чи то Бальцерович.
Варто також нагадати, що в принципі розвиток економіки має слугувати підвищенню добробуту народу. Це тільки "професори", уряд Януковича, розробили бюджет-2007, який начебто є планом економічного зростання, однак доходи громадян, навпаки, зменшуватимуться.
Тому що, наприклад, у першому півріччі, коли мінімальна зарплата заморожується, доходи громадян уже зменшені на 2% (прибутковий податок зріс із 13 до 15%).
Щодо другого півріччя, коли обіцяють збільшити реальні доходи громадян десь на 1,5%, то це повне лицемірство й обман, оскільки лише інфляція очікується не менше 10%.
А скільки наших реальних доходів з'їдять нові тарифи, що зростають уже з 1 січня, причому, наприклад у Києві в майже 3 рази?
І це наші урядовці ще сміють називати «соціальним» бюджетом! В усьому світі це називається не соціальною політикою, а розбоєм на великій дорозі.
Тому й у соціальному плані не гоже йти таким шляхом. У розвинених країнах давно вже діють інші соціальні моделі. У США та інших країнах уже десь піввіку як корпорації продають частину акцій своїм робітникам (народний капіталізм).
А Старий світ демонструє різні моделі європейського соціалізму – шведського, німецького, французького, швейцарського, австрійського… Головна їхня особливість – сильна соціальна політика держави та всіх суб'єктів господарювання.
Надприбутки й великі прибутки найбагатших категорій громадян і фірм через системи оподаткування, соціальну політику перерозподіляються так, щоб забезпечити гідні умови життя для всіх верств населення.
У зв'язку з цим можна зробити лише один висновок – Україні потрібна своя соціальна модель, яка б спиралася на перевірені цивілізаційною практикою принципи справедливого перерозподілу прибутків.
Тобто треба знайти свій, український шлях – збудувати соціально справедливу модель держави й суспільства (чи то народного капіталізму, чи то українського соціалізму).
Справа не в назві, а в суті. Бо якщо бути до кінця чесним, то треба визнати, що і за соціальною поляризацією, і за різницею в доходах українське суспільство відкинуте нині не в середньовіччя, а до епохи рабовласництва (котрого в історії народу в суспільному масштабі не було).
То невже хтось думає, що нинішні покоління довго терпітимуть таке рабське становище? Історія вчить, що за таких обставин соціальні заворушення, бунти, повстання й революції неминучі.
В національній та духовно-культурній сферах український шлях – це продовження процесів українського відродження (українізації), але з урахуванням особливостей XXI століття, тенденцій гуманізації, глобалізації тощо.
Україна – багатонаціональна держава, тому розвиток титульної нації та автентичної культури при всій своїй пріоритетності має супроводжуватися створенням умов для вільного розвитку всіх національних меншин, їхніх культур, мов тощо.
Це означає, що майбутнє українського народу можливе лише як розбудова сучасної політичної нації, в якій основну державотворчу роль, безперечно, відіграватимуть українці.
Водночас слід розуміти, що політична нація – це оркестр чи хор, в яких кожна національна меншина, виконуючи роль окремого музиканта чи співака, може працювати задля спільної мети лише за умови суспільної гармонії, злагоди, без фальшу в будь-якій ноті.
***
Залишаємо за рамками цієї статті питання про те, яким методам і способам цього будівництва слід віддавати перевагу – еволюційним чи революційним. Зазначимо тільки, що це визначається об'єктивними факторами й тенденціями суспільного розвитку.
У мирні періоди йдеться, звичайно, про еволюційний шлях – послідовне реформування всіх сфер суспільства. Але якщо складається революційна ситуація – провідні демократичні сили, які відстоюють інтереси більшості громадян, повинні завжди бути з народом. Цьому вчить Історія.
Микола Рубанець, для УП
