Політреформа за замовленням

Понеділок, 22 січня 2007, 11:06

Ухвалення закону про Кабінет Міністрів з елементами відвертого перерозподілу повноважень у сфері виконавчої влади є логічним кроком на шляху реалізації конституційної реформи, започаткованої 8 грудня 2004 року.

Нинішні дії Антикризової коаліції продовжують реалізацію задуму оточення Кучми щодо ліквідації інституту президентства в Україні як органу влади, що вийшов з-під контролю цієї корпоратизованої групи. Парадокс полягає в тому, що при цьому жодної іншої логіки ні в діях реформаторів, ні в їхніх деклараціях не простежується.

Серед основних факторів, які впливали і продовжують впливати на розвиток української політичної системи, в якості ключових, виділяємо наступні: інтереси суб’єктів політичного процесу, мотивацію ініціаторів змін, очікування населення, національні традиції та інституційна інерція, вплив зовнішніх сил.

Аргументація прихильників конституційної реформи зводилася в основному до тези про те, що нова модель забезпечуватиме більше демократії, відкритості органів влади і відповідальності політичних сил перед народом.

Проведені зміни мали убезпечити суспільство від загрози авторитаризму, утисків опозиції та безвідповідальності вищого керівництва держави. Усе це колишня опозиція приписувала режиму Кучми, і все це мало стати неможливим у разі здійснення нехитрої комбінації – відібрати частину повноважень у президента і передати їх парламенту.

При цьому само собою ніби розумілося, що цей орган у жодному разі не може виступати узурпатором влади, а його відповідальність перед виборцями на порядок вища, ніж президента.

Досі нікому й на думку не спадало порівнювати президентську і парламентську форму правління за рівнем демократизму. І в тому, й в іншому разі джерелом влади виступає народ і його волевиявлення на прямих виборах забезпечує легітимність керівництва державою та його політичного курсу.

Щоправда, між президентом і парламентом є досить суттєві інституційні відмінності, які впливають на ефективність самого волевиявлення, а також на діяльність обраного керівництва держави.

Парламент є колективним органом, у якому представлена і більшість, і опозиція. Натомість, той, хто програв президентські вибори, втрачає усе. Але ж той, хто програв парламентські перегони, отримує своєрідну компенсацію і гарантію присутності в політичній системі – депутатські мандати, фракцію, статус парламентської опозиції.

З цією обставиною багатьма оглядачами пов’язувався позитив переходу до парламентської моделі – як такої, що убезпечує опозицію від повного розгрому і витіснення з усіх сфер політичного й економічного життя.

Парламентська модель мала б покласти край феодальним війнам на знищення в українській політиці. Але чи відповідає в даному разі обраний засіб – меті?

Чи не було це питання розв’язане вже самим явищем демократичного волевиявлення на київському Майдані в 2004 році, де було відстояне право бути почутою будь-якої точки зору (і не тільки помаранчевої) на українську політику?

Криза 2004 року виникла саме тому, що в ході президентських виборів вирішувалися одночасно й значно більш кардинальні питання – про принципи політичної діяльності в Україні, про характер влади, про права громадян обирати собі владу.

Чому це було прив’язане саме до виборів президента? Тому що волевиявлення в ході президентських виборів має більш однозначний характер і рівень його імперативності є настільки високим, що з ним, як правило, не вступають у відкрите протистояння навіть диктатори. Тоді як розпуск парламенту і в демократичних країнах не є надзвичайною подією.

Всенародно обраному президенту делегуються повноваження, безпосередньо пов’язані з поняттям державного суверенітету. Тоді як парламент – представницький орган, функціонально пристосований передовсім для відображення і узгодження інтересів окремих верств і груп всередині країни.

При цьому консолідована відповідальність законодавчого органу настає лише у виняткових ситуаціях, перед загрозою розпуску, наприклад. У всіх інших випадках має місце політична відповідальність окремого депутата чи партійної фракції перед своїм виборцем.

А оскільки цей вид представництва й відповідальності рідко обходиться без зловживань і викривлень, то й довіра до самої інституції традиційно нижча, ніж до президента, що нерідко уособлює для громадян державну владу як таку.

Звідси випливає питання до ініціаторів політреформи: який сенс передавати повноваження від більш легітимного, в уявленні громадян органу, до менш легітимного? Невже саме це необхідно для розвитку демократії в Україні?

Олександр Мороз нещодавно заявив про те, що великим досягненням політреформи є відсутність суперечностей між парламентом і урядом. Але це досить сумнівний позитив. Тією ж зворушливою злагодою усіх гілок влади характеризуються і деякі президентські республіки – Туркменістан, Білорусь, Росія періоду суверенної чи керованої демократії.

Одностайність законодавчої і виконавчої влади, покликаних контролювати дії одна одної в інтересах всього народу є рисою не надто розвинутих форм демократії. А спільне протистояння уряду і парламенту президентові викликає аналогії скоріше з монархіями періоду буржуазних революцій. З тією лише різницею, що президент в Україні не лише всенародно обраний, але й має певні політичні зобов’язання перед своїми виборцями.

Між політичною стабільністю й узурпацією влади пролягає тонка межа, дуже чутлива для громадян демократичних держав. Полягає в двох важливих моментах. Узурпація має місце, якщо: а) формування влади відбувається незалежно від волі більшості населення, а її зміна простим волевиявленням цієї більшості неможлива.

Б) сама влада функціонує на непрозорій, неправовій основі, без чітких правил взаємодії її елементів та суспільства.

Поріг "демократичної чутливості" громадян України, можливо, трохи нижчий, ніж у країнах, обійдених тоталітарними експериментами ХХ століття. Але він є, і на певному етапі "невинні" маніпуляції з Конституцією можуть отримати досить різку реакцію.

Одним з найпоширеніших аргументів прихильників політреформи є посилання на те, що парламентська форма правління є, мовляв, "більш європейською", а отже відповідає тому взірцеві політичної системи, до якого прагне Україна.

По-перше, ще невідомий жодний приклад, коли б в історії були побудовані гармонійне суспільство чи сильна держава на основі запозичення якихось взірців. Україна буде значно ближчою до духу європейської демократії, якщо уважніше і критичніше вивчить власний досвід, свій нинішній стан. А на основі виявлених проблем і закономірностей скоригує вітчизняну політичну систему в напрямку підвищення її ефективності, відкритості і справедливості.

По-друге, демократія, як і всі суспільно-політичні феномени, не є чимось сталим і визначеним у своїх формах за будь-яких обставин. Коли говоримо про європейську традицію, то виникає питання – про який період чи етап розвитку європейських політичних систем йдеться?

Очевидним абсурдом є порівняння соціальних потреб школяра і пенсіонера. Але чи не таким самим нонсенсом є порівняння політичного інституційного дизайну Австрії і України? Навіть Польща й Україна, близькі нині за соціальними і культурними аспектами свого розвитку, стоять на досить віддалених щаблях становлення державності й політичних традицій.

А якщо так, то чи не доречнішим буде порівнювати нинішні реалії української політики з європейськими інституціями, скажімо, середини ХХ століття?

Отже, якщо аргумент демократичності не спрацьовує в питанні вибору моделі правління, то слід шукати інші критерії успішності такого вибору. У цій ролі, на авторову думку, можуть виступати критерії стратегічної доцільності. Адже перед українською нацією, державою і громадянським суспільством стоять певні завдання і навіть історичні виклики, що вимагають термінової відповіді.

Якщо розглядати функціонування політичної системи не як самоціль, що забезпечує когось роботою, когось видовищем, а когось почуттям морального задоволення, то слід визнати, що ця система, окрім іншого, повинна забезпечити оптимальну взаємодію в межах суспільного цілого під назвою Україна для розв’язання певних завдань.

Серед цих завдань і викликів варто виділити наступні.

1) Україна, як політична нація, повинна подолати внутрішнє протистояння, невмотивовану агресію однієї частини громадян стосовно іншої. Виробити чіткі й справедливі правила, за якими будуть надалі ухвалюватися важливі політичні рішення. Накласти табу на насильницькі, протиправні і спекулятивні засоби в розв’язанні політичних конфліктів. Знайти формулу сучасного українського патріотизму.

2) Україна як держава має виступити цілісним і мобілізованим суб’єктом на міжнародній арені, розробити довгострокову стратегію забезпечення національних інтересів і сформувати дієву виконавчу інфраструктуру, яка б забезпечувала реалізацію цієї стратегії, незважаючи на віяння політичної моди всередині країни.

Крім того, держава терміново повинна виступити гарантом прав і свобод своїх громадян, ліквідувати саму можливість привласнення чужого майна, праці і національних багатств будь-яким суб’єктом, незалежно від його матеріального чи політичного статусу.

3) Україна як громадянське суспільство повинна відновити вплив на політичний процес у державі, створити механізми поточного контролю за діями органів державної влади, а також отримати засоби впливу на прийняття цими органами рішень, які зачіпають права та інтереси громадян.

Громадянське суспільство, якщо воно існує в країні, змушує окремих діячів і політичні сили нести політичну відповідальність одразу, як тільки для цього виникають підстави. З цією метою воно має опанувати такі інститути, як вільна преса, громадська думка, суд, відкликання делегованих даному представницькому органу повноважень.

Для реалізації більшості з цих завдань потрібна чітка й зрозуміла для громадян система координат – хто в країні за що відповідає. Потрібна сильна виконавча влада, в основі якої не корпоративні домовленості й групові інтереси, а мандат довіри від усього народу, чи принаймні його стійкої більшості.

Україні потрібен запас часу і концентрація ресурсів на ключових напрямках національного розвитку. А ще – гарантія, що цей час і ресурси не будуть розкрадені на задоволення приватних інтересів.

Натомість ті варіанти політичних коаліцій, які спостерігаємо за підсумками виборчої кампанії 2006 року, не здатні забезпечити вирішення цих стратегічних завдань. Причому ні в якості ініціаторів відповідних процесів, ні в якості гаранта дотримання узгоджених правил і політичних домовленостей.

Над цими коаліціями завжди тяжітиме загроза "переформатувань", тому їхня політика буде підпорядкована поточній кон’юнктурі і визначатиметься ситуативним співвідношенням сил. Ці коаліції завжди стоятимуть перед необхідністю задовольняти групові інтереси своїх "акціонерів", як в питаннях внутрішньополітичних, так і на міжнародній арені.

Нарешті, для цих коаліцій, що складаються переважно з людей, далеких від публічності, завжди існуватиме спокуса сховатися за авторитарною спиною нелегітимного "хазяїна".

Тому значно ефективнішою в контексті стратегічних завдань і викликів, які постали перед Україною, є президентська модель, в якій лідер нації спирається безпосередньо на волевиявлення громадян.

А головне, він несе перед ними персональну відповідальність за роботу всієї бюрократичної машини – у межах, визначених законом, і протягом терміну, достатнього для досягнення поставлених цілей.

Максим Розумний, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді