Хиткий ґрунт історії
Любов нашого президента до історичного минулого є загальновідомою.
Отримавши чергову поразку від цинічних сучасників, Віктор Ющенко кличе на допомогу якщо не трипільські горщики та козацькі чайки, то борців за незалежність України у ХХ столітті.
У цьому плані кінець січня зручний для гаранта з урізаними повноваженнями: 22 числа він мав можливість привітати українців з черговою річницею Злуки УНР і ЗУНР, а 29-го дав розпорядження провести урочисті заходи у зв'язку з 89-літтям бою під Крутами.
Проте, муза Кліо вабить не тільки Віктора Андрійовича, а й інших вітчизняних політиків із найрізноманітніших таборів.
Мабуть, історія в Україні заполітизована, як ніде в світі. До будь-якої ідеологічної платформи у нас додається готовий комплект героїв і злочинців минулого.Щороку росте кількість тих, хто прагне ствердитися на ґрунті історії, перетворивши її на плацдарм для завоювання електоральних симпатій.
Хоча, здавалося б, ґрунт цей не обіцяє партійним ідеологам особливого комфорту – навколо суцільні ями та драговини, які доводиться мистецьки маскувати.
Наприклад, 22 січня красиві та справедливі слова націонал-демократів про моральне значення Акта Злуки заступили одну сувору істину: в практичному змісті знаменитий документ, на жаль, виявився фікцією.
Факт, начебто, незаперечний, але у свято згадувати про нього якось незручно. Очевидно, і 29 січня за героїчним пафосом будуть приховані деякі важливі деталі.
Скажімо, навряд чи буде надана моральна оцінка державним діячам, які відправили жменьку необстріляних юнаків проти могутнього більшовицького війська.
Але ігнорування "незручних" аспектів – це не єдина вада підвищеного інтересу політиків до історії.
Чим більш активно події минулого втягують у політичний оборот, тим більше внутрішніх протиріч таїть у собі історико-ідеологічна концепція, що претендує на стрункість і цілісність.
Досить яскравий приклад ми знаходимо на південному-сході країни. Основні віхи становлення української державності викликають тут мало ентузіазму.
З подачі місцевих і закордонних діячів значна частина населення захоплена зовсім іншим: ідеями Слов'янського Братерства, Щирого Православ'я та Великої Русі, а також боротьби з американським імперіалізмом і його прихвоснями – помаранчевими бандерівцями-уніатами.
Цьому популярному в регіоні світогляду притаманний також свій, досить цікавий комплект історичних символів.
Шапка Мономаха тут знаходиться поруч із червоним прапором, двоголовий орел – з п'ятикутною зіркою, серпом і молотом, а ікона царя-мученика Миколи Романова – з портретом більшовицького вождя Йосипа Сталіна.
Мабуть, настільки вибуховий сюрреалізм не снився навіть Сальвадору Далі!
Причому, ідейно стійкий слов'янофіл готовий битися за кожен елемент цієї химерної мозаїки, не допускаючи жодних критичних випадів на адресу кумирів, що відійшли в минуле.
До джерел формування такої мудрої політико-історичної платформи докопатися нелегко. Але спробувати все ж таки варто.
Почнемо з того, що у політики більшовицького режиму в довоєнні роки було мало шансів викликати симпатії в нинішніх апологетів Великої Православної Русі.
Чого варті хоча б шалена антирелігійна кампанія або популяризація марксистської тези про пролетарів, у яких начебто нема батьківщини!
Звернімо увагу, що навіть сам термін "Батьківщина" знаходився в СРСР під негласною забороною аж до 1934 р. У країні панував горезвісний "класовий підхід", який поширювався і на ймовірних суперників у майбутній війні.
Так, Адольф Гітлер в інтерпретації радянської пропаганди 30-х був насамперед не ворогом слов'ян або євреїв, а маріонеткою великого капіталу та гнобителем нещасних німецьких трудящих.
Завдяки фюреру опора на класові цінності виявила свою неспроможність у 1941-му.
З'ясувалося, що жителі СРСР зовсім не горять бажанням захищати колгоспний лад та інші соціалістичні набутки, а листівки "Стій! Тут країна робітників і селян!" чомусь не діють на німецький пролетаріат, одягнений у форму вермахту.
І тому що інстинкт самозбереження для будь-якого диктатора все ж таки важливіший за ідеологічні догми, Йосип Віссаріонович дав добро на проведення масштабної піар-акції "Back to the Russian Empire".
Почалося посилене розкручування бренду "Вітчизняна війна", зареєстрованого в далекому 1812 році; на радянських орденах з'явилися портрети царських фельдмаршалів і адміралів в оточенні п'ятикутних зірок, військовим повернули золоті офіцерські погони, а Православній церкві запропонували попрацювати особистим сталінським іміджмейкером.
Оскільки великодержавний тюнінг комуністичного режиму приніс бажані результати, Коба вирішив продовжувати в тому ж дусі навіть після закінчення війни.
Можна згадати знаменитий тост генсека "За великий російський народ" від 24-го травня 1945-го, переслідування безрідних космополітів, боротьбу з низькопоклонством перед Заходом...
Помножені на розширення сфери кремлівського впливу в Європі, подібні заходи забезпечили щиру прихильність сучасних шовіністів-слов'янофілів до Йосипа Віссаріоновича.
Але от невдача: тов. Джугашвілі був єдиновладним господарем країни не з 1941-го, а, як мінімум, з 1929-го. Тому "істинно православні" громадяни змушені автоматично розхвалювати і більш ранню діяльність генсека.
З піною у рота вони захищають сталінську політику початку 30-х, зморщуючись при згадуванні Голодомору чи політичних репресій.
До речі, саме в цей час православних панотців масово гнали в ГУЛАГ, православні святині перетворювалися на овочеві склади чи просто злітали в повітря, а російські культурні цінності масово відправлялися в бездуховну Америку – в обмін на зелену валюту, необхідну для потреб індустріалізації та фінансування західних компартій.
І ця вакханалія проходила під чуйним керівництвом товариша Сталіна, улюбленця великоросійської громадськості в усіх куточках СНД.
Та чорт з ним, з Вусатим. Звернення до заклятих ворогів Йосипа Віссаріоновича принесе нам не менш цікаві логічні пастки.
Візьмемо, наприклад, таку слизьку тему, як ідеологія та діяльність Організації українських націоналістів у 30-х – початку 40-х років ХХ століття.
Не викликає жодного сумніву, що, при всій своїй патріотичності, її лідери тяжіли до досить твердого авторитаризму – це рівною мірою стосується і Коновальця, і Мельника, і Степана Бандери.
Будучи прихильниками однопартійної диктатури на чолі зі строгим і справедливим Вождем, діячі ОУН досить презирливо ставилися до "індивідуалістично-гуманістичного світогляду", ліберальних цінностей та демократичного ладу.
""Свою "коронну" роль політична демократія вже зіграла. Вона без будучності"", - таку безапеляційну тезу можна зустріти у Миколи Сциборського, одного з провідних оунівских ідеологів.
У сучасній Україні зважені оцінки ОУН та її лідерів непопулярні. Населення країни досить чітко поділяється на затятих ненависників цієї організації та її беззаперечних апологетів. І тут ми знову стикаємося з дивним парадоксом.
"Ідейний" житель Південного-Сходу України, котрий демонізує ОУН, власне кажучи, багато в чому солідарний з її керівниками.
Він також переконаний у порочності демократії, яку насаджує проклятий Захід, шкоді лібералізму, необхідності "сильної руки" та "твердого лідера".
Поза сумнівом, населенню Криму надзвичайно сподобалися б яскраві цитати з того ж таки Сциборського – якщо, звичайно, перекласти їх російською та завбачливо не розкривати джерело.
В той же час серед захоплених симпатиків ОУН переважають переконані демократи, шанувальники ліберальних цінностей, романтики євроінтеграції.
Навряд чи хто-небудь з них почував би себе комфортно в незалежній, але авторитарній Україні.
І якщо вже мова зайшла про політичне життя 1930-х років, то сучасні ліберали радше повинні були симпатизувати таким самим лібералам з УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання), найбільшої легальної української партії в довоєнній Польщі, чию діяльність зараз помітно призабули...
Що ж, напевно, сприйняття минулого по обидва боки Дніпра ще довго буде оточене дивними логічними непогодженнями.
Адже такі непогодження – вічні супутники історичних міфів, а міфи незмінно виникають під час спроб узяти історію на службу тій чи іншій політичній силі.
Політик має потребу в прапорі, вільному від будь-яких темних плям або цяток.
А оскільки знайти таку непорочну чистоту в реальній історії (особливо в історії жорстокого та цинічного ХХ століття) абсолютно неможливо, мимоволі доводиться використовувати недомовки, спрощення, однобоку інтерпретацію фактів, ідеалізацію або демонізацію – словом, займатися міфотворенням.
В іншому разі, на хиткому історичному ґрунті не втримається жодна політсила.
Проте, авторові цих рядків доводилося чути думку, що позитивна історична міфологія потрібна не тільки політикам, а й усьому суспільству.
Тому що вона підвищує самоповагу громадян і сприяє духовно-моральному вихованню молоді. Цілком можливо, що так воно і є.
Виникає тільки одне запитання – чи знайдеться серед корисних і необхідних народу міфів місце для більш-менш об'єктивної історії?
