Нові задачі в нових умовах

Нещодавно ми схарактеризували ситуацію, що склалася в Україні, як екстраординарну та небезпечну для її подальшого розвитку як суверенної держави.

Відтоді в країні відбулися деякі зміни. У тому числі й зміни на краще.

Зокрема, вихід у відставку з кабінету Януковича міністрів від Ющенка – вчинок правильний, і, з погляду небезпеки розколу, вкрай корисний.

Однак жодні, навіть найбільш благородні та мужні вчинки окремих політиків і груп не скасовують необхідність впровадження в країні продуманих і обґрунтованих законів і норм, які виключають появу подібних тривожних ситуацій.

Так само, як і необхідність аналізу причин цього та розробку адекватних політичних курсів і стратегій поведінки. 

Помаранчева революція насправді ставила перед собою дві задачі. 

Перша – подолання авторитарних і корумпованих начал у політичному житті України та досягнення нормальної конкурентної або, як її називають політологи, консолідованої демократії в країні.

Реальні ідеологи й організатори тієї революції формулювали  проблему, котра стояла тоді перед українським суспільством так: Україна досягла незалежності від комуністичної імперії, але Україна не досягла демократії.

В обстановці 2004 року це зводилося до забезпечення чесних, справедливих і демократичних виборів президента.

Другою була конкретна політична задача: привести до реальної влади Віктора Ющенка, котрий виступав тоді від імені проєвропейських сил країни з соціальною базою в основному в регіонах західної та центральної України. І головне – зміцнення позицій його прихильників у всіх галузях влади.

Тепер, коли пройшло майже два роки, можна з упевненістю сказати: першу задачу Віктор Ющенко та його соратники вирішили. У правовому сенсі, у сенсі ствердження вільних і справедливих демократичних процедур у країні, українська революція кінця 2004 року, а з нею і багатомільйонний український народ – перемогли.

Більше того – вперше в історії України, і одними з перших серед країн СНД, що пішли за революцією, перші парламентські вибори в Україні 2006 року були визнані всіма спостерігачами і від ОБСЄ, і від СНД вільними та справедливими.

Однак друга задача – формування після перемоги на президентських виборах нового Кабінету Міністрів, була фактично провалена. Нині главою уряду України є конкурент Ющенка на президентських виборах, якого президент своєю рукою був змушений призначити. Що і призвело до нинішнього розламу у виконавчій владі. 

Пригадується фраза Микити Хрущова після його відставки: сам факт поразки у другій, політичній грі, є найкращим доказом перемоги у першій, набагато більш важливій політико-правовій грі.

Так, Ющенко та політики, що підтримували його, встановили демократію в Україні. Але вже в умовах цієї наново встановленої демократії, він же в чесній боротьбі програв політичне змагання на парламентських виборах 2006 року.  

Ющенко виявив себе як гарний демократ і як слабкий політичний гравець. Честь і хвала йому за перше і співчуття йому в другому.

Але при цьому, програвши боротьбу за виконавчу владу на парламентських виборах, Ющенко залишився обраним президентом України. Що в умовах нинішньої Конституції України прямо призвело до розламу всередині виконавчої влади з усіма небезпеками для країни.  

Що ж робити зараз, коли виконавча влада раптом виявилася такою ж розламаною, як і сама країна?

У сформованих умовах необхідними є насамперед правильні та вивірені новації в Конституції України. Професійні, не обтяжені вульгарною політичною кон’юнктурою зміни. Тобто такі, що ґрунтуються не на власних поглядах і інтересах, а на аналізі досвіду інших країн, що пройшли через схожі труднощі та перешкоди.

Будемо виходити зі збереження напівпрезидентської політичної системи – аж надто популярною є ідея, що нав'язується народу, про неготовність України до введення чистого парламентаризму.

Відомі кілька європейських конституцій, що включають у себе напівпрезидентську систему правління. Зокрема, це конституції Болгарії, Литви, Польщі, Португалії, Румунії, Фінляндії та Франції. 

У даній статті ми розглянемо тільки одне питання: про так звану квоту українського президента на призначення міністрів оборони та закордонних справ.

Просто наведемо відповідні витримки з конституцій цих країн. З чого буде видно, що таких квот там просто не існує:

Болгарія

 Стаття 84

Народні збори:

6. обирають і звільняють з посади міністра-голову та за його пропозицією – членів Ради міністрів; за пропозицією міністра-голови вносить зміни до складу уряду;

Литва 

Стаття 92

Прем'єр-міністр за схваленням Сейму призначається та звільняється Президентом Республіки.

Міністри за поданням Прем'єр-міністра призначаються та звільняються з посад Президентом Республіки.

Польща

 Стаття 154

1. Президент Республіки висуває кандидатуру Голови Ради Міністрів, котрий  пропонує склад Ради Міністрів. Президент Республіки призначає Голову Ради Міністрів разом із іншими членами Ради Міністрів...

Португалія

Стаття 187

1. Прем'єр-міністр призначається Президентом Республіки після консультацій із політичними партіями, представленими в Асамблеї Республіки, і з урахуванням результатів виборів.

Інші члени Уряду призначаються Президентом Республіки за пропозицією Прем'єр-міністра.

Румунія 

Стаття 85

Призначення Уряду

(1) Президент Румунії пропонує кандидатуру для здійснення функції прем'єр-міністра і призначає Уряд на основі вотуму довіри, вираженого Парламентом.

Стаття 102

(2) Кандидат на посаду прем'єр-міністра у 10-денний термін після висунення жадає від Парламенту вотум довіри для програми та всього складу Уряду.

Фінляндія 

§ 61

Формування уряду

Едускунта обирає прем'єр-міністра, якого потім Президент Республіки призначає для виконання його обов'язків. Інші міністри призначаються Президентом відповідно до обраного прем'єр-міністра.

Франція

Стаття 8

Президент Республіки призначає Прем'єр-міністра. Він припиняє його повноваження за заявою останнього про відставку Уряду. За представленням Прем'єр-міністра Президент призначає інших членів Уряду і припиняє їхні повноваження. 

Отже, скрізь (крім Болгарії, де їх призначає парламент) усі міністри призначаються президентом тільки за представленням прем'єр-міністра. Усі – без жодних квот президента. 

В Україні ж пішли шляхом Росії й інших країн СНД, залишивши за президентом право одноособово призначати ключових міністрів. Зрозуміло, для чого це вводилося свого часу: співтовариство президентів країн СНД на чолі з Єльциним, застрахувало себе цим від різних несподіванок з боку силових відомств.

Але чи можна в сьогоднішній, демократичній Україні керуватися цими принципами?

І через це, по суті, розколювати уряд країни?

Чи можна говорити про європейські виміри демократії й одночасно в такому важливому питанні відверто їх ігнорувати?

Або не знати про них – що є ще більш неприпустимим. 

Ця маленька спроба порівняльного аналізу претендує тільки на обґрунтування необхідності самого факту професійного, а не політико-кон’юнктурного підходу до основного правового документа суспільно-політичного життя країни – її Конституції.

Розмір публікації не дозволяє нам навести інші відомі нам подібні розбіжності.

Автор: Геворг Карапетян, політолог, Швейцарія, Берн