Всерйоз та надовго

Четвер, 1 лютого 2007, 18:33

На політичному порядку денному знову і знову тема конституційної реформи. На жаль, недієздатність політичних еліт у питанні доведення реформи до формального завершення або її скасування з подальшим переглядом, продовжує підігрівати до неї інтерес.

На тлі серйозних обговорень і дискусій, наростає боротьба за повноваження при владі. У безперервному дрібному шантажі, дешевих скандалах, бійках і настільки ж безперервному перегрупуванні сил часто втрачаються суть і ціна питання.

Якщо відкинути всі подробиці, якими щедро всіяний шлях протистояння президента, ВРУ і Кабміну і сконцентрувати увагу на загальному та цілому, побачимо, що війна за владу, за великим рахунком, вже виграна. Причому давно.

А от зараз стоїть питання про перехід до нової політичної системи, що є набагато більш складним процесом з далекосяжними наслідками.

Якщо боротьба за владу – це пошук способів піднятися на вершину, то боротьба за впровадження нової політичної системи – це пошук механізмів і можливостей на цій вершині втриматися.

Незважаючи на агресивність поведінки Партії регіонів та її сателітів у просуванні реформи, дехто займається пошуком відповіді на запитання: а чому, власне, регіонали настільки непоступливі та принципові у своїй позиції?

Чому, наприклад, компромісний обмін з БЮТом для них є більш прийнятним, аніж досягнення згоди з президентом? Справа тут не стільки в Ющенкові, скільки в самому інституті президентства.

Безсилою є позиція тих, хто, маючи на увазі процеси 2004 року, поспішно звинувачує ПР у невмінні робити висновки. Але головний висновок вони таки зробили.

А саме: олігархічний капітал, сформований за часів Кучми, усвідомив, що президент більше не може грати роль прикриття та гаранта недоторканності.

Результат останніх президентських виборів продемонстрував, що жодні ресурси не змогли допомогти Януковичу стати президентом. Але справа не стільки в програші кандидата Януковича, скільки в цінності президентської посади як такої.

А якщо так, то з'явилася необхідність пошуку таких інституціональних конструкцій, які б допомогли відновити колишні переваги та повернути втрачену владу. Вигадувати велосипед було непотрібно.

Такою конструкцією стала парламентсько-президентська форма правління у виконанні Кучми, поруч із новою моделлю виборчої системи. Механізм спрацював: взявши усього третину голосів, ПР змогла створити більшість у ВРУ.

Методи, якими ця більшість створювалася, звичайно, суперечливі. Але факт залишається фактом: ПР зібрала мінімум необхідних 226 голосів для того, щоб сформувати уряд. А переможців в українській політиці, як відомо, не судять. З ними домовляються.

Більшість у місцевих радах на сході та півдні країни стала надійною допомогою в боротьбі за Київ. Мовні паради, недовіра до губернаторів, території без НАТО, Крим – все це більш ніж переконливий аргумент на користь того, що мати опозицію на місцях вкрай небезпечно.

І не тільки в сенсі політичної конкуренції, а й у контексті національної безпеки та територіальної цілісності.

Виявилося, місцеві ради можуть стати грізною зброєю шантажу в боротьбі за державну владу. Саме успішна апробація та застосування цього знаряддя стала для регіоналів причиною прискорення реформи стосовно місцевого самоврядування.

Суть реформи полягає в посиленні місцевих рад за рахунок скасування районних державних адміністрацій та звуження повноважень адміністрацій обласних.

Замість цього будуть створені виконавчі органи відповідних рад.

Мета подібних перетворень – ще більше підірвати управлінські повноваження президента, вибивши з-під його ніг виконавчу вертикаль у цілому.

Сьогодні регіонали завзято працюють над тим, щоб цілком розосередити повноваження президента. Частину віддати парламенту, частину – уряду, інше – місцевому самоврядуванню. Мотивація ПР зрозуміла. Логіка поствиборчих процесів, у першу чергу – формування парламентської коаліції, визначається не стільки виборчою арифметикою, скільки майстерністю проведення переговорів і кількістю грошових знаків.

Тобто, 50 депутатських мандатів, яких не вистачає, можна або загітувати, або банально докупити вже в самій Раді.

Український політичний досвід, хоч і недовгий, це підтверджує. У цьому контексті виникає резонне запитання: панування ПР – це надовго?

Можливо. І ось чому.

По-перше, відсутність на південному сході серйозного конкурента створює можливість для Регіонів зберігати свою виборчу нішу недоторканною. Все, що йому потрібно – не допустити у свою електоральну вотчину чужорідні елементи.

Якщо націонал-демократам не вдалося завоювати схід після 2004 року, коли регіонали були в опозиції, то тепер їм це не вдасться і поготів.

Тим паче, що у ПР є всі необхідні ресурси для того, щоб підірвати подібні ініціативи на пні: фінансами, кадрами, а тепер ще й адміністративними важелями.

Відрізавши своїх виборців від хоч якоїсь видимої альтернативи і підігріваючи їхні почуття, граючи в популізм, можна розраховувати якщо не на абсолютний, то на достатній результат.

По-друге, існуюча модель виборчої системи створює передумови для того, що ПР збереже своє лідерство й у ході наступних парламентських перегонів.

Їм на руку 3%-й виборчий бар'єр: він спокушає рейтингових політиків з табору опонентів створювати власні політичні проекти.

Створюючи свої проекти, конкуренти ПР волею-неволею дроблять і без того далеку від єдності націонал-демократичну нішу. На це регіонали й покладають надії, керуючись мудрістю древніх: розділяй та володарюй.

Логіка політичного процесу підказує, що ПР буде докладати чималих зусиль для підтримки та збільшення цього розколу.

Звичайно, не виключається теоретична можливість об'єднання всіх демократичних сил перед черговими виборами.

Але, судячи з попереднього досвіду, ця можливість, скоріше за все, так і залишиться теоретичною. Роль чорної кішки, що перебігає дорогу єдності націонал-демократів, успішно грають амбіції.

Тому зовсім не факт, що прохідний бар'єр буде піднятий до 5-7%. Хіба що ПР зуміє забезпечити формування під себе більшості ще до остаточного оголошення офіційних результатів виборів.

Тобто, домовитися з найбільш рейтинговим суперником про подальше створення більшості на вигідних для себе умовах.

Підняття бар'єра без попередніх домовленостей спровокує процес об'єднання націонал-демократів навколо найбільш сильного та рейтингового суб'єкта.

А це – найнебажаніший результат для регіоналів.

Таким чином, використовуючи надані та створені можливості, ПР може забезпечити свою присутність у ВРУ на достойному кількісному рівні та в майбутньому. А в стінах самої Ради закони виборчої арифметики діють уже не так категорично. Особливо в ході створення парламентської коаліції.

Таким чином, курс на децентралізацію, який сьогодні активно впроваджує парламентська коаліція, спрямований на переміщення центра ваги влади туди, де власником контрольного пакета є Партія регіонів.

Робиться це для того, щоб застовпити за собою не тільки повноваження, а й інструменти впливу на всі наступні політичні процеси.

Небезпека подібного підходу до інституціонального дизайну полягає в тому, що він визначається не стільки домовленостями, як застосуванням грубої сили.

А це загрожує постійними інституціональними кризами, апогеєм яких стануть перманентні зміни Конституції слідом за мінливим соціально-політичним антуражем.

Назар Бойко, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді