Псування паперу як діагноз

Четвер, 22 лютого 2007, 13:27

Сьогодні широко обговорюється можливість об'єднання націонал-демократичних сил. Приводом до цього було спішне підписання чергового документа між "Нашою Україною" та БЮТ.

Але на практиці вже доведено, що суперечності в таборі демократів народжуються швидше, ніж висихає чорнило під щойно підписаними угодами. Не став винятком і цей раз.

Є ще, як мінімум, дві причини, що стримують автора від аналізу суті підписаного документа. По-перше, ціна подібних угод невисока, а по-друге, сторони не мають інструментів, які могли б стати передумовою для реалізації передбачених пунктів.

Як казав Бісмарк, "мене не цікавлять їхні наміри, мене цікавлять їхні можливості". І все ж таки сам факт підписання є достатньо якісним проявником, за допомогою якого можна отримати своєрідне фото нинішнього політичного моменту.

Особливо цікавою є індивідуальна мотивація сторін-підписантів. Малоймовірно, що наріжним каменем нещодавньої ініціативи стало щире та беззавітне бажання знову об'єднати націонал-демократичну родину.

Очевидним є той факт, що БЮТ потрібна "димова завіса", щоб відвернути увагу суспільства від стосунків із Регіонами. Це свідчить, у першу чергу, про те, що рейтингові позиції БЮТ почали погіршуватися.

Для того щоб заспокоїти схвильований народ, вирішили вдатися до добре перевіреного засобу – запустити плітку про об'єднання. Щоб громадськість не занадто заглиблювалася в обговорення майбутньої співпраці БЮТ із коаліцією, треба її зайняти улюбленою справою – складанням націонал-демократичного пазлу.

У цьому ж контексті варто розглядати й дискусії про дострокові парламентські вибори.

Єдиною передумовою до них є невгамовність Юлії Тимошенко. Очевидно, лідер БЮТ вирішила, використавши багатостраждальну карту "об'єднання демократичних сил", підсилити ефект демагогією про дострокові парламентські вибори.

Якщо так, то чого ж насправді прагне БЮТ?

По-перше, Тимошенко потрібно послабити президента для того, щоб усунути не стільки з політичного, скільки з електорального поля свого найближчого переслідувача – "Нашу Україну".

Не секрет, що навіть залишки авторитету "НУ" залежать сьогодні від лейблу "Ющенко". Понизивши президента у статусі, Тимошенко планує заволодіти націонал-демократичним електоратом повністю, неподільно та беззастережно.

Вона розуміє, що в сьогоднішніх умовах, щоб опинитися у прем'єрському кріслі, необхідно не просто потрапити в парламент, а й сформувати там більшість. А це можливо тільки тоді, коли виборці масово проголосують за БЮТ.

По-друге, Тимошенко потрібно реагувати на появу конкурентів у її електоральній ніші: "Самооборона" з лівим популістом Луценком, переговори між УНП і НРУ про об'єднання і створення "правиці"..., Микола Катеренчук зі своїми євро-інтеграційними пропозиціями.

Усі вони претендують саме на ту частину голосів, якої може не дорахуватися БЮТ, щоб отримати владу у бажаному обсязі.

Таким чином, перед Тимошенко постає дуже непроста дилема: можна продовжити вічний переговорний процес про об'єднання помаранчевих із мінімальними шансами на успіх.

А можна віддатися ПР до кінця, і за це отримати закон про настільки високий виборчий бар'єр, що всі ідеологічні конкуренти БЮТ будуть змушені "нервово курити" в стороні.

Виходячи з якісних і кількісних характеристик тих, кого доведеться об’єднувати, а також враховуючи їхні надмірні апетити влади, другий варіант здається не таким вже й неприйнятним.

Проте, тут запитання й у тому, наскільки регіонали будуть готові ризикнути політичним майбутнім своїх сателітів по коаліції. Але це вже зовсім інша історія. Має значення тільки те, що для реалізації кожного з цих двох сценаріїв буде потрібен час.

У першому випадку – для складного і тривалого процесу переговорів із потенційними компаньйонами. У другому – для пояснення українській громаді необхідності та доцільності політичного співжиття БЮТ і ПР. Схоже, переконувати Тимошенко вдається краще, ніж об’єднувати.

Якщо Юлія Тимошенко маневрує в двох напрямах – і вашим, і нашим, то президент зайнятий безперспективним протистоянням із ПР. І тепер, навіть якщо він і хоче налагодити стосунки на прийнятних для себе умовах, то не має необхідної для цього політичної ваги.

А на повну і беззастережну капітуляцію він, очевидно, ще не готовий. Таким чином, готовність тієї частини "НУ", на яку Віктор Ющенко поки що має вплив, до контактів із БЮТ, варто розглядати як вимушений крок.

Але що президент може запропонувати Тимошенко в реально сформованих умовах, коли повноважень нема жодних, а контроль над "Нашою Україною" зведений до мінімуму?

Ні, не розпуск парламенту, а найдорожче – залишки свого електорату і визнання першості Леді Ю на націонал-демократичному фронті. Ось що потрібно Юлії Тимошенко: офіційне благословення від президента на хрестовий похід проти біло-блакитного реваншу.

Вона не без причин розраховує на те, що подібна наступність автоматично буде сигналом суспільству про те, на кого тепер варто покладати свої надії в боротьбі проти регіоналів.

Але, навіть за найбільш сприятливих для Юлії Тимошенко обставин, їй доведеться провести "інвентаризацію" своїх виборців, пояснити їм всю безвихідь ситуації (або БЮТ, або рецидив реваншу), розробити нові тактичні рішення, які б працювали як на заході, так і на сході країни.

А для цього всього потрібен час. У цьому контексті не логічно весь час педалювати питання про дострокові парламентські вибори. Чим більш нереальна можливість проведення таких виборів, тим завзятіше БЮТ використовуватиме цю тему.

Потрібно ж якось демонструвати над-опозиційність в умовах, коли конкуренти зачастили в електоральні засіки. Тут вже такими банальностями, як тіньовий уряд або блокуванням трибуни, ВРУ не обійтися.

Потрібно весь час вигадувати щось більш радикальне та приємне для слуху виборця, котрий через постійне здивування може зовсім втратити інтерес до політичного життя.

Питання тільки в тому, як довго команді Юлії Тимошенко вистачить фантазії та енергії для того, щоб тримати громадськість у готовності до мобілізації та дій? Чим ще порадує принцеса Майдану своїх шанувальників, коли ілюзія дострокових парламентських виборів буде вже не стільки давати надію, скільки дратувати?

Крім усього іншого, не важко здогадатися, проти кого направить зусилля ПР, коли закінчить розбиратися з президентом. Чи хтось сподівається на те, що регіонали будуть сидіти, склавши руки, і спокійно дивитися на підривну діяльністю Тимошенко?

Навряд чи. Але є принципова відмінність: якщо президент, хоч і ослаблений, але все ж таки володіє деякими механізмами стримування, то БЮТ не матиме нічого, щоб протиставити ПР, яка контролює більшість у ВРУ та уряді. І закон про опозицію, як аргумент на війні, не підходить.

Назар Бойко, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді