За півкроку до істини

Український соціум, і в особі вдумливого політаналітика, і балакучої домогосподарки, вже майже готовий зізнатися собі в тому, що українська політика й українські політики не мають нічого спільного з тим, чим їх заведено вважати.

Нічого спільного з певним каноном, закріпленим у мозку, де величина "політик" дорівнює величині "державний діяч", а "політика" – "ключ до керування державою".

Можливо, це пережитки радянського минулого, вірніше, радянської пропаганди? Але саме цей стереотип в'ївся у свідомість і заважає жити суспільству.

А якщо спробувати називати речі своїми іменами? Можливо, і приводів для розчарувань стане менше.

Що таке політика в українському виконанні? Це високорентабельний бізнес-проект. Саме бізнес-проект із усіма притаманними йому атрибутами – витрати, ризики, специфіка ринку, конкуренти.

Що таке український політикум? Це зібрання бізнесменів, власників, співвласників і акціонерів політичних брендів.

Яка задача бізнесу – отримання максимального прибутку при мінімальних витратах.

Що таке прибуток? Це доступ до ресурсів: бюджетних, виробничих, природних...

Як досягти максимального прибутку? Стати монополістом.

Усе інше – це інструментарій. І, насамперед, засоби масової інформації. Саме ЗМІ багато в чому насаджають суспільству помилковий понятійний апарат, завзято загортаючи в політичні фантики бізнес-апетити українських бізнесменів від політики.

А суспільство поглинає ці несправжні цукерки, дивуючись безпринципності українських політиків. Чому дивуватися, у бізнесі ж немає злодіїв і борців за народне щастя – у бізнесі є поняття "вигідно" або "невигідно".

Чи винні журналісти? Тією ж мірою, якою діти-мажори винні у злочинах своїх батьків.

А теперішня свобода слова не є заслугою мас-медіа. Вони лише ретранслюють наявну внутрішньовидову боротьбу політбізнесменів.

Суспільство вже за півкроку до істини, до розуміння того, що партійні кольори прапорів можуть змінюватися – але ж бізнес той самий. Розумом розуміємо, але до кінця цього не усвідомлюємо.

Хочеться, дуже хочеться, щоб у країні була двополярність. Цей – хороший, той – поганий. Цей – наш, той – ні. На жаль. Вони не хороші і не погані – вони бізнесмени в країні, де суспільство, так само, як і бюджет, і надра є лише ресурсом. Ресурсом для легітимізації політбізнесу.

Ось, мабуть, єдина задача суспільства, передбачена бізнес-планами вітчизняних політиків. А з метою мінімізації ризиків суспільство повинне бути максимально люмпенізоване (декласоване) – і розумово, і матеріально.

Бажання люмпенізувати українців є виявом внутрішніх страхів вітчизняних політбізнесменів. Більшість яких, власне, і є вихідцями з люмпен-середовища.

Хто головний герой практично всіх політичних суперечок? Український люмпен нездатний заплатити за газ і воду, вічна жертва злої долі. Він і герой, і глядач серіалу про два політтеатрально протиборчі табори бізнесполітиків. Він є ресурсом, повторюся, не менш важливим, аніж надра та Криворіжсталь.

Люмпени та політолігархи. Вони міцно зав'язані один на одному, вони схожі, як близнюки-брати. Люмпен вважає можливим вкрасти дріт електропередач, олігарх – завод з їхнього виробництва. Їх об’єднує відсутність бар'єрів та відповідальності. Різниця – тільки в масштабах.

Люмпен і олігарх розглядають околиці як предмет поживи. Сьогодні, зараз. Довгострокові стратегії у таких планах – річ непотрібна.
Люмпени й олігархи майже нічого не бояться. Можливо, зовсім трохи, правоохоронних органів. За старою звичкою? Адже і вони є жертвами радянської пропаганди та канонів, де міліція – це страж законності.

Але правоохоронні органи, так само, як і всі інші держоргани, стоять на сторожі непорушності розподілу суспільства. Запорукою непорушності є розподіл всередині самих органів. На люмпенів і олігархів. Розкладу дотримуються.

Цинічно? Занадто примітивно? Можливо, хоча більш примітивні бізнес-плани українських політиків, які в цілому можна обізвати "відтоптуванням території".

Саме "відтоптуванням", бо освоювати її будуть інші. Тому що ці, теперішні, так ніколи і не відчують себе господарями відгризеної власності тут, в Україні. У тому числі і тому, що український люмпен, як і український політолігарх, не розуміє змісту поняття "відповідальність" і різниці між "моє" та "чуже".

Ще і про боротьбу з корупцією автору завжди зворушливо слухати.

Саме корупція є одним із найбільш дієвих і обов'язкових до застосування інструментаріїв реалізації політичних бізнес-проектів.
Корупція – це цемент української системи влади.

Тому, коли політолігархи оголошують їй війну, це схоже на публічну обіцянку зробити суїцид.

Якби відразу корупція в Україні зникла, що було б? Які інші цінності могли б запропонувати сьогоднішні можновладці, щоб називатися і вважатися елітою?

Інтелект? Освіта? Можливо, концептуальне бачення, стратегію облаштованості країни? Ноу-хау? Високі моральні принципи? Менеджерські таланти? Ораторські дані? Енциклопедичну ерудованість? Що?

Так у тому ж і справа, що абсолютно нічого. Тому корупція, поряд із броньованими авто, високими парканами, є найкращим протектором для сучасних політолігархів. І предметом для наслідування люмпенів.

Корупція виконує ще одну важливу роль – створює могутній захисний бар'єр від потенційних, у силу даних богом талантів, претендентів на роль бізнес- і політ- еліти. Адже розмір корупційного податку в Україні настільки великий, що навіть носій геніальної ідеї не зможе вибитися в число багатих і знаменитих.

Та й коло корупціонерів достатньо закрите. Хабарі ТАМ беруть усі, але не в усіх. А виходить, навіть при наявності певних грошових сум, результат не гарантований. Результат, в сенсі доступ до ресурсів. Ось чому колода можновладців така худа і затаскана до дір.

Це так очевидно. Але суспільство все одно за півкроку до усвідомлення істини. За півкроку, тому що, якщо наблизиться впритул, стане нестерпно гірко. Виявляється, немає героїв і антигероїв. Є бізнес-проекти політичних олігархів, де тільки вони є бенефіціаріями. А виходить, єдиною рушійною силою, яка творить політику в країні, є бізнес-інтереси, це коли вигідно або невигідно.

На жаль, у бізнес-проектах українських політолігархів тобі відведена роль всього лише інструменту. Хоча так хочеться бути суб'єктом, ну, в крайньому випадку, об'єктом.

Але для цього, мабуть, важливо зрозуміти, що відповідальність за твоє життя несеш тільки ти сам. Повною мірою, незалежно від того, прапор якої партії висить за спиною президента, прем'єра або лідера опозиції. Інакше, ти – інструмент для легалізації їхніх бізнес-проектів.

Автор

Марія Адамська (Заплавська), для УП