Протиракетна оборона: між двох вогнів
26 травня 1972 року між США та СРСР було підписано Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), який став важливою складовою збереження міжнародної стабільності та зниження рівня потенційної загрози розв'язання ядерної війни.
Договір по ПРО передбачає базування систем ПРО лише у двох районах – один із них призначений для захисту столиці, а в другому може бути розміщена ракетна база стаціонарних міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), а також установлює обмеження потужності радарних систем попередження периметром національних кордонів.
Окрім того, учасники договору зобов’язалися не створювати та не випробувати системи та елементи ПРО морського, повітряного та космічного базування, не передавати їх іншим державам і не розміщувати на їхній території.
Хід виконання договору мав контролюватися шляхом надання сторонами відповідної інформації на добровільній основі. Або ж за допомогою технічних засобів обох країн.
У липні 1974 року СРСР та США підписали Протокол до Договору, відповідно до якого кожна із сторін погодилась обмежити територію розміщення систем ПРО одним районом.
У 80-х роках адміністрація Рейгана виступила з ініціативою щодо створення та реалізації нового оборонного проекту – Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), більш відомої як програма "зоряних війн".
Цей проект передбачав більш широке тлумачення договору по ПРО в контексті створення оборонних систем космічного базування. Втім, через велику вартість та технічну складність реалізації проекту Америка відмовилася від нього.
Після розпаду Радянського Союзу сторонами договору стали Росія та США, а в 1997 році, відповідно до Меморандуму від 26 вересня, до них приєдналися й Україна, Казахстан та Білорусь, які брали участь у роботі Постійної консультативної комісії.
З розпадом наддержави, якою був СРСР, у світі змістились і "ракетні" акценти.
В 90-х роках у США усвідомили, що Договір по ПРО вже не відповідає новим вимогам, оскільки існує реальна загроза завдання ракетного удару з боку інших країн, зокрема, Ірану, Сирії, Північної Кореї.
Крім того, можливий удар і по американських експедиційних збройних силах, що перебувають на території інших країн. З огляду на це актуалізувалася необхідність створення системи протиракетної оборони "театру воєнних дій" (ПРО ТВД).
Виходячи з того, що загроза, внаслідок застосування ракет, є достоту реальною, комісія, очолювана колишнім міністром оборони Рамсфілдом, дійшла висновку, що створення Національної системи протиракетної оборони (НПРО) є вкрай необхідним.
У січні 1999 року до Конгресу США було внесено законопроект про Національну систему протиракетної оборони, згідно з яким передбачалося розгортання системи ПРО для захисту країни від балістичних ракет вірогідного противника. Зазначений документ був схвалений обома палатами Конгресу.
Невдовзі по тому адміністрація США, скориставшись статтею XIII Договору по ПРО, відповідно до якої сторони мають право на внесення поправок, почала наполегливо пропонувати Росії провести переговори про внесення змін до документа, наголошуючи за цього, що в разі непогодження російської сторони, Америка має право одностороннього виходу з Договору.
Російська сторона поставилася до цієї пропозиції вкрай негативно. Однак у червні 1999 року на зустрічі лідерів семи розвинутих країн і РФ у Кельні було підписано спільну заяву президентів Росії та США, згідно з якою сторони підтверджують свої зобов’язання розглядати можливі зміни в стратегічній ситуації, а також пропозиції щодо подальшого підвищення життєздатності договору.
Пікантність ситуації полягала в тому, що підписання зазначеної заяви РФ американська сторона розтлумачила як її згоду на розгляд змін до документа, тоді як російська сторона вважала, що висловила лише готовність виконувати статтю XIII договору.
В липні 1999 року президентом Клінтоном був підписаний законопроект про створення НПРО. Того ж року Сполучені Штати провели перше успішне випробування ПРО над Тихим океаном, що стало прелюдією до розгортання активної роботи над створенням повноцінної системи протиракетної оборони.
У квітні 2000 році Росія ратифікувала Договір СНО–2, основне призначення якого полягало в кількісному та якісному обмеженні стратегічних наступальних озброєнь, маючи на увазі, що США вчинять аналогічно. Однак Америка відмовилася від ратифікації цього договору.
У 2001 році президент Буш заявив, що елементи системи ПРО належить розмістити на території союзників, оскільки вона має захищати не лише США.
Перший етап передбачав розгортання системи ПРО на Алясці, де 2004 року було розміщено ракети-перехоплювачі та РЛС раннього сповіщення. На другому етапі, в 2009-2010 роках було заплановано вивести на навколоземну орбіту понад 20 супутників-спостерігачів, що мають забезпечувати функціонування системи ПРО.
Відмовившись від ратифікації Договору СНО–2, 13 червня 2002 року Сполучені Штати прийняли рішення вийти з Договору по ПРО.
Це відкривало шлях до створення ПРО, здатної захищати всю територію країни. У відповідь на такий крок, 14 червня російський МЗС розповсюдив заяву, відповідно до якої Росія відмовлялася вважати себе зв’язаною й надалі Договором СНО–2.
Відтак, наразі всі відносини Росії та США у сфері стратегічних озброєнь регулюються, по суті, лише одним документом – Договором СНО–3, підписаним Путіним та Бушем у травні 2002 року.
Поява у 2004 році в Ірані ракет із радіусом дії до двох тисяч кілометрів та розробки у сфері збагачення урану, спонукали США провести з європейськими членами НАТО, зокрема з Польщею та Чехією, низку консультацій із приводу розгортання елементів системи протиракетної оборони на території цих країн.
Власне, це і стало приводом для виникнення дискусій навколо розміщення систем протиракетної оборони в Європі.
"Кузькіна мать" по-путінськи
Останні події у світі вже встигли охрестити початком нової "холодної війни".
Наміри США щодо розгортання елементів системи ПРО на території Польщі та Чехії для запобігання запуску ракет із територій Північної Кореї та Ірану спричинили значний резонанс, викликавши масу негативних емоцій у Росії.
Остання сама мала намір узяти участь у створенні ПРО в Європі, а відтак була проти присутності на цій території американських систем протиракетної оборони.
Віце-прем’єр Росії Іванов заявив, що можливе розміщення елементів американської системи ПРО в Східній Європі серйозно ускладнить ситуацію на континенті.
"Ми вважаємо, що перехід до практичної реалізації закритої для Росії програми створення ПРО ТВД НАТО, особливо у світлі рішення США розгорнути в Східній Європі позиційний район глобальної системи ПРО, призведе до негативної зміни військово-стратегічної ситуації", – заявив він.
Адже, на його переконання, "що стосується Північної Кореї, то достатньо поглянути на шкільний глобус, щоб зрозуміти, що кінці з кінцями не сходяться".
Що ж до Ірану, то, за словами Іванова, Тегеран дійсно має ракети середньої дальності. "Ця дальність складає 1600, максимум 1700 км", – зазначив він, порадивши ще раз поглянути на карту і порахувати.
В свою чергу, начальник генерального штабу Російської Федерації генерал армії Балуєвський заявив про можливий вихід Росії в односторонньому порядку з безстрокового радянсько-американського Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності (РСМД), підписаного 1987 року.
Згідно з ним, сторони зобов’язалися не виробляти, не випробовувати та не розгортати балістичні та крилаті ракети наземного базування середньої і меншої дальності.
Відповідно до Договору про РСМД вийти з нього може будь-яка із сторін, якщо дійде висновку, що зв’язані зі змістом договору надзвичайні обставини поставили під загрозу її найвищі інтереси.
З погляду російського генерала, залежатиме це від розгортання американської системи ПРО в Європі, оскільки розміщення елементів американської системи ПРО ставить під загрозу безпеку Росії.
Апофеозом реагування з боку Росії на останні події став різкий антиамериканський виступ російського президента в цьому контексті на 43-й конференції з питань політики безпеки, що відбулася в Мюнхені.
Його навіть порівнюють із так званою фултонською промовою британського прем’єра Черчилля 1946 року, в якій той уперше протиставив Захід і СРСР та з якої, власне, й розпочався відлік "холодної війни".
Згадують і виступ генсека Хрущова на сесії ООН, котрий пообіцяв показати Сполученим Штатам "кузькіну мать".
Основним лейтмотивом мюнхенської промови російського президента стала різка критика однополюсної моделі світу, що склалася після розпаду СРСР.
"Що таке однополюсний світ? Як би не прикрашали цей термін, він у підсумку означає лише одне: це один центр влади, один центр сили, один центр прийняття рішення. Це світ одного господаря, одного суверена. І це нічого спільного не має з демократією.
Вважаю, що для сучасного світу однополюсна модель не лише неприйнятна, але й узагалі неможлива. Сама модель є непрацюючою, оскільки в її основі немає і не може бути морально-етичної бази сучасної цивілізації".
Без зайвого "політесу" висловився Путін і з приводу домінування Америки на міжнародній арені.
"Ми бачимо дедалі більшу зневагу до основоположних принципів міжнародного права. Ледь не вся система права однієї держави, насамперед, звичайно, Сполучених Штатів, переступила свої національні кордони в усіх сферах: і в економіці, й у політиці, й у гуманітарній сфері – і нав'язується іншим державам. Кому це сподобається?"
Виступ очільника Росії викликав великий міжнародний резонанс.
Як зазначають іноземні ЗМІ, така самовпевненість Росії стала можливою після того, як вона сконцентрувала владу в Кремлі та виплатила значну частину свого зовнішнього боргу завдяки нафтовому буму.
Це й дозволяє амбіційній Москві, маючи великий ядерний потенціал, демонструвати свою сміливість та робити спроби переконати світ у реальності своєї сили.
Зрозуміло, з Росією варто рахуватись. Але Росія, навіть попри володіння енергоносіями та потужним ядерним арсеналом, що залишився в спадок від СРСР, – це не Радянський Союз. І людські ресурси не ті, та й економіка не та.
"Між молотом і ковадлом"
Напруженість і навіть конфронтаційність у стосунках двох великих держав не може не торкатися України, якій до останнього часу вдавалося зберігати певний нейтралітет.
Перебуваючи "на лінії вогню", Україні рано чи пізно все ж таки доведеться визначитися, "проти кого вона дружитиме" та під чию "протиракетну парасольку" ховатиметься.
Тим більше, що на початку лютого до американського сенату було внесено новий законопроект – Акт 2007 року про консолідацію свободи в НАТО, в якому йдеться про необхідність вступу до альянсу Албанії, Грузії, Македонії, Хорватії та України.
Крім того, на мюнхенській конференції Генсек НАТО Яап де Хооп Схефер заявив, що у 2009 році серед кандидатів на вступ до НАТО хотів би бачити й Україну.
Військовий експерт Згурець вважає, що Київ має потенційну можливість більш тісно співпрацювати з США та Європою в області ПРО в площині застосування розроблених Україною ракетоносіїв як цілей для відпрацювання ефективності систем американської ПРО.
Однак, за твердженням експерта, існує й перешкода, яка полягає в тому, що нині участь українських підприємств у роботі над системами ПРО унеможливлена українсько-російською угодою про військово-технічне співробітництво і забороною передачі спільної для обох сторін секретної інформації.
Тим часом, аби не опинитися на узбіччі, Україні варто було б залучити вітчизняні станції раннього попередження про ракетний напад (СПРН) до забезпечення необхідною інформацією ті країни НАТО, які будуватимуть європейську протиракетну оборону.
Тим більше, що Росія, аби уникнути залежності від об’єктів, розташованих поза її національними кордонами, приступила до створення власних станцій так званої "високої заводської готовності".
Колишній радник українського президента Ткачук припускає, що "Америка розглядає всі інші країни як знаряддя тих чи інших своїх дій. Якщо наша країна в стані отримувати від цього задоволення – нехай обирає США.
Росія – це державний капіталізм, який, щойно українська влада віддасть перевагу йому, розповсюдить свої інтереси на нас. Але є секрет – поки від нас не чекають ніякого вибору.
Року так до 2009-го – до тих пір, поки і в Росії, і в Штатах не пройдуть президентські вибори. До тих пір наддержавам не до нас".
У будь-якому разі геополітичне розташування України змушує її пильно стежити за ходом подій. Адже в разі виникнення загрози обміну ракетними ударами ніхто не дасть гарантій, що територія України не зазнає руйнувань внаслідок падіння уламків збитих ракет.
І головне в цій ситуації – не дозволити перетворити Україну на полігон для з’ясування стосунків між Росією, Сполученими Штатами та Західною Європою.
Ілона Білан, керівник Групи контролю демократичних змін УНЦПД, для УП
