Рабовласницьке телебачення, або НеФормат? На вихід!

Керованість редакційних колективів дозволяє збільшувати капіталізацію медіаактивів. Особливо коли медіабізнес прямо зрощується з політикою.

Задача журналістів – не дати себе "вбити" по одному. Єдиний діючий механізм для цього – солідарність у відстоюванні прав КОЖНОГО окремо взятого колеги.

Найтривожнішим сигналом для вітчизняного цивільного суспільства у зв'язку з подіями на каналі "Інтер" стало те, що і безпосередні учасники подій, і зацікавлені спостерігачі дозволили собі ЗРОБИТИ ВИГЛЯД, що мова йде винятково про "внутрішньокорпоративний трудовий конфлікт".

Правда, нечисленні ЗМІ, що висвітлювали події на каналі, натякнули, що випробувана на "Інтері" схема може бути використана і для введення політичної цензури.

Однак ті, від кого реально залежало, з якими підсумками для СУСПІЛЬСТВА та вітчизняної МЕДІАКОРПОРАЦІЇ розв'яжеться цей "трудовий конфлікт" – зволіли не реагувати і на ці натяки.

Звичайно ж, ваш автор жодною мірою не заперечує, що "внутрішньокорпоративний трудовий конфлікт" на "Інтері" мав місця.

І все ж таки, на моє глибоке переконання, цей "трудовий конфлікт" був тільки поверхнею айсберга.

Те ж, що було і залишається схованим у глибині – є набагато більш неоднозначним і, що найголовніше, має ПРЯМЕ ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ.

Що зараз відбувається у нашому медіапросторі в принципі?

Будь-якому більш-менш уважному спостерігачеві ясно, що відбувається інтенсивне форматування медіаресурсів до майбутніх – хоч дострокових, хоч до тих, що відбудуться в строк – виборів.

Створюються нові медіахолдінги, обласні державні ТРК об’єднуються у Мегаканал, намацуються можливі бізнес- і політтехнологічні медіалінійки...

При цьому, як здається вашому авторові, помиляються мої молоді колеги, намагаючись уже зараз – на підставі, скажімо, того, кого скільки разів показали в новорічному вогнику або хто з ким обмінялися-об'єдналися активами – робити висновок про однозначне політичне позиціонування тих чи інших ЗМІ.

У цьому й полягає особливість даного моменту: у країні ще не відбулося стійке форматування політичних і фінансових ресурсів, ще можливі будь-які альянси усіх з усіма.

Єдине, що вже, практично, очевидно: колишній чіткий поділ еліти на "помаранчеву" і "біло-блакитну" явно сходить нанівець.

Країна чекає інших, нових, ідей і людей. Політичні ж еліти продовжують збиватися в єдину номеклатурну зграю.

Як у результаті розвиватимуться ці процеси – поки що терра інкогніта, не є прогнозованим, що має пряме відображення й у медіапросторі.

Вистачить, напевно, пальців однієї руки, щоб порахувати тих, хто напевно в нашій країні знає, а кому ж РЕАЛЬНО зараз належить "Інтер": Хорошковському, його екс-російським партнерам по "Євразгруп", ІСД, Фірташу, Ахметову, далі за списком...

А хто може вірогідно знати, ким, скільки, через кого і за що заносяться на канал "грубі гроші"?.. Навряд чи хтось зараз зможе пророчити, якою конфігурацією закінчиться судовий позов між Коломойським і Роднянським-Фуксманом за канал "1+1", не кажучи вже про те, що хіба ми знаємо, кому реально цей канал належить зараз?!

І хто реально його контролює – фінансово, тобто, хто реально в долі? А політично? Секретаріат – через ту ж Валентину Руденко і компанію?

Ну а як розцінювати прихід на канал не тільки Володимира Карташкова, а й журналістів НТН, і намічені спільні проекти "1+1" і НТН?

Хіба не можна припустити, що в такий спосіб "донецькі", конкретно Едуард Прутнік, змогли вирішити проблему відсутності у них загальнонаціонального розкрученого каналу, вклавши в це порівняно невеликі – порівняно з тим, скільки б довелося викласти за покупку всього каналу – інвестиції?

У ту ж "ТСН", наприклад?

А хто зараз знає, де і з ким політично будуть, у результаті, року так до 2009-го, ресурси Віктора Пінчука? А телеканали "Тоніс", ТЕТ, "Сіті", ТРК "Київ"... І навіть газета "Сьогодні" і ТРК "Україна", про приналежність яких відомо кому нам розповідає Юлія Володимирівна…

Усі ці питання поки що риторичні та не мають прямих відповідей.

Тим часом робота з підготовки медіаресурсів до майбутніх електоральних боїв уже проводиться, і дуже інтенсивно. Адже політичних інвесторів переконати в тому, що при грамотно вибудованій структурі власне задачу можна поставити й у останній момент – раз плюнути.

Зміст же нинішнього етапу – у тому, щоб ці структури БУДУВАТИ, менеджерам – освоюючи бюджети, хазяям – смакуючи майбутні вдалі продажі, стороннім політичним інвесторам (у випадку їхньої наявності) – розраховуючи на майбутню політичну ефективність.

Інша справа, що чи завжди збігаються ці "триєдині задачі"? Адже чому наших великих медіагосподарів навчили дві минулі передвиборчі кампанії – 2004 і 2006 року? Крім усього іншого, ще й розумінню двох важливих тактичних моментів.

Момент перший: в умовах геополітичного багатовекторного впливу на Україну – тобто, не тільки з Росії, а й із Заходу, при наявності відкритих кордонів з цілим рядом європейських країн, наявності ментального фактору Західної України, наявності української діаспори, впливу Інтернету і т.д. НЕМОЖЛИВЕ встановлення в країні ЄДИНОГО (дез)ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ, що спробували в 2002-2004 роках зробити російські політтехнологи, котрі радили Кучмі-Медведчуку-Януковичу.

На Сході та Півдні країни Ющенка не любили і без телеманіпуляцій, на Заході ж і у Центрі України технологія повністю провалилася. Тобто, зараз залучити політичні бюджети на ідею монопольного контролю за інформпростором уже точно не вдасться – "робочою" може бути тільки технологія інформаційних воєн.

У той же час, парламентська компанія 2006-го року продемонструвала, що найбільше власникам медіаактивів на виборах вдається заробити в умовах внутрішньоредакційного політичного плюралізму, політичної всеїдності – пускай хтось і називає це безпринципністю.

Тобто, через пряму і присховану політичну рекламу будь-яких партій, що не обмежена ні політичними симпатіями, ні приналежністю до того чи іншого політичного табору самих видань.

Тобто, для медіавласників є очевидним: участь у пропагандистських і контпропагандисьтских кампаніях лише якоїсь однієї політичної сторони – збитково з погляду бізнесу.

І навпаки – чим більше інформаційних воєн, чим більше в них учасників, і з чим більшою кількістю цих учасників вдається домовитися про "медіа-підтримку" – тим більшим виявляється реальний прибуток.

От такий парадокс: щоб заробляти на володінні медіа ресурсом, твої політичні супротивники одночасно повинні бути і твоїми партнерами. За лаштунками, зрозуміло.

Другий момент: Насаджувана роками на телеканалах КОРПОРАТИВНА ЕТИКА – як технологія лояльності редакційного колективу до власників і топ-менеджерів – дає збій у ситуації, коли інтереси корпорації докорінно починають суперечити інтересам країни.

І чим більше в колективах самодостатніх, творчо і по-людськи зрілих особистостей, тим більша вірогідність того, що ці журналісти будуть здатні інтереси країни, суспільства поставити вище "внутрішньосімейних" відносин, "пряників" у вигляді пачок з купюрами, соціальних пакетів еtс.

Переконалися медіаменеджери й у тому, що в умовах медійного плюралізму на кожну пачку купюр завжди може знайтися дві пачки – якими можуть оперувати конкуренти, якщо з останніми, звичайно, заздалегідь не домовитися...

Щоб зрозуміти, які конкретні висновки були зроблені з розуміння цих двох тактичних моментів, варто також не забувати про дві концептуальні речі.

По-перше, про те, що, на відміну від 1994-2004 років, коли більшість власників великих медіа були ЗОБОВ'ЯЗАНІ особисто Леоніду Даниловичу Кучмі за ресурс, створений на гроші платників податків, котрий дістався їм фактично безкоштовно нині, ніхто нікому вже нічого не винен!

А по-друге, уже давно всім зрозуміло, що в нашій країні ніколи, ні при кому і ні за яких обставин "бандити не будуть сидіти у тюрмах".

Отже, головною мотивацією великих медіавласників у будь-яких майбутніх виборах буде вже не задача виживання, а задача найбільш ефективної капіталізації – за рахунок самої виборчої кампанії, а також її результатів – наявних активів і, можливо, придбання нових. Не більше і не менше.

У підсумку яким же чином зараз формується медіапростір?

1. З одного боку, через збирання в єдиний "кулак", холдінг, "групу каналів", мегаканал великих і дрібних медіаресурсів. З іншого боку – через максимальну розмитість (у кожному разі, до певного часу) політичних симпатій і антипатій цих "мегахолдингів", через диверсифікованість усередині їхніх політичних інвестицій, через відкритість для контактів усіх з усіма...

Нині практично всі телеканали практично з усіма грошовими партіями знаходяться в торгово-економічних взаєминах. Не розкрив таємницю Володимир Грановський: "джинса" у телевізорі є!

Тільки при цьому заносять її на канали не тільки і навіть не стільки рядові журналісти-редактори, як це намагається представити Володимир Миколайович.

Насправді прихована політична реклама на наших телеканалах має багаторівневий характер, починаючи від грошей, що може взяти будь-який журналіст за будь-який синхрончик політика, і закінчуючи спонсорськими угодами, що укладаються на вищому менеджерському рівні (з повідомленням чи без повідомлення про це власника – це вже третє питання).

Симпатизувати тільки одній політичній силі зараз невигідно, а потім – "будемо бачити", працюємо ж з усіма, усі бачать нашу ефективність у конкретних спецзамовленнях-спецопераціях, а у вирішальний момент, у крайньому випадку, хто більше дасть – тому і "продамося". Або відразу кільком.

Однак після призначення Валерія Хорошковського, офіційного мажоритарного власника "Інтера", заступником глави РНБО виникла необхідність ретельніше контролювати процес надходження "заказух" і співробітництва з різними "клієнтами" на каналі?

Адже Валерій Хорошковський, Дмитро Фірташ та інші охоронці вітчизняної нацбезпеки вирішили заробити на, нібито, створенні під Віктора Ющенка могутнього медіахолдингу.

Виходить, тепер потрібно бути не те щоб більш обережним із відпрацюванням грошей з різних боків – а просто це відпрацювання повинне чітко лягати в ту канву політичних спецоперацій, якими "кризові менеджери" будуть доводити свою ефективність президентові, попутно вирішуючи купу своїх задач.

Захотілося, мабуть, щоб політтехнологічні заморочки та політична заказуха з'явилася й там, де зазвичай її не було – скажімо, у "Подробицях тижня".

Адже це ж кайф: подивився президент телевізор півгодини на тиждень, а там він такий правильний, а всі інші "Юлі-Віті" танцюють ну точнісінько так, як пророкували йому "кризові радники"...

Ну що ще треба для підтримки міфу про свою ефективність і... одержання своїх дивідендів, звісно?! ...

Між іншим, поставити журналістів "Інтера" перед фактом, що відтепер будь-якими офіційними виплатами на каналі буде розпоряджатися винятково менеджмент, винятково на власний розсуд, без будь-яких зафіксованих правил і пояснень – означало змусити їх відмовитися від будь-якої "самодіяльності", як у розумінні професійних стандартів, так і в роботі з політичною "джинсою".

У такий спосіб можна без різних "темників" (які свого часу ставали надбанням усього колективу), "нишком", без зайвого шуму і пилу, всю редакційну політику каналу замкнути винятково на парі-трійці надлояльних редакторів, на 100% контролюючи ефір.

Згадаємо: керованість колективу – головна запорука успішності освоєння бюджетів в інформаційному консалтингу!

Про тому, що сам менеджмент "Інтеру" буде заклопотаний аж ніяк не тільки зароблянням рейтингів для Віктора Андрійовича, свідчить хоча б той факт, що першими, кого позбулися на каналі, були саме стовідсотково "помаранчеві" Віктор Павлюк та Олег Величко.

"Помаранчевого", але норовливого, Павлюка замінили "різнокольоровим" – у тому сенсі, що яким пофарбують, таким і буде – Олександром Мельничуком (а якщо і його замінять – те явно кимось настільки ж керованим).

І правда – адже й у самого Валерія Хорошковського є реальна мета, здається – впливати не стільки на електорат заради інтересів президента, скільки на самого Віктора Андрійовича й інших VIP-політичних гравців, для досягнення власних цілей і задач (або цілей і задач тих, кого він представляє і на "Інтері", та в Радбезі), у тому числі – і в боротьбі з конкуруючими "кризовими менеджерами", яких зараз навколо Ющенка зібралося вже багато.

2. Друга проблема, яку взялися вирішувати в медіа відразу після Майдану – це проблема потенційних "порушників спокою" у редакціях.

Саме їхня наявність змушує власників і топ-менеджерів сумніватися в керованості своїх ресурсів в екстремальних ситуаціях.

Тим часом, у період 1995-1999 років українські телеканали створювалися за американським принципом "зірок". Так, "Інтер" у цьому сенсі був набагато менш "вразливим" – у силу багатьох причин там у меншому ступені, ніж на "плюсах", розкручували своїх ведучих і авторів проектів. Проте, на головних каналах країни протягом десятиліття виросло достатньо велика кількість самодостатніх особистостей.

Поладнати з ними через примус і залякування навряд чи можливо. Що і змушувало технологів тієї ж СДПУ(о) у 2002-2004 роках, створюючи систему "темникової" цензури, діяти на 99% методом "пряників" і аргументами "корпоративної етики", "етики однієї родини".

За весь час існування медведчуківської цензури не було офіційно звільнено жодного тележурналіста – навіть з тих, хто відкрито виступав проти "темників".

Цензура насаджувалася не стільки через примус, скільки через заохочення – тих, хто погоджувався виконувати конкретні "спецзавдання".

Але система "корпоративної етики та пряників" у переддень Помаранчевої революції дала явний збій. Цей незаперечний факт спонукав менеджерів і власників каналів змінити тактику.

Насамперед – і це уже випробували на собі і семеро журналістів, що пішли в 2004-му з каналу "1+1" на знак протесту проти цензури за три тижні до виборів, і Олесь Ковальчук, що звільнився в 2002-му з "Тонісу", і інші – менеджери та власники телеканалів почали негласно домовлятися між собою про "вовчий квиток" для тих, хто іде зі скандалом з будь-якого іншого каналу.

І це – найстрашніша зброя в боротьбі з усіма "буйними" телевізійниками, яка наразі не має альтернативної однозначної відповіді, і яку ми в "Телекритиці" називаємо коротко: "змовою менеджерів".

Відсіюання неугодних, "йоржистих", здатних мати й обстоювати свою думку відбувається на всіх телеканалах і через поступове витіснення "старих" – молодими й нахабними, у яких немає гальм.

Так, звичайно, з одного боку, багато хто з "старих" уже заїлися та розслабилися, лінуються самостійно шукати інформаційні приводи, лінуються шукати яскраві, дохідливі способи донесення інформації до глядача.

З іншого боку – ми бачимо, що ті, ким замінили "старих": на "1+1" це молодь НТН, на "Інтері" – молодь К1, на 5-му – просто студенти, як і на безлічі інших каналів і т.д. – не мають того морального стрижня, і того, подекуди драматичного, досвіду, який за роки роботи й у "вільні" 90-і минулого століття, і під цензурою та спробами протистояти їй у 1999-2004 одержали "старі".

"Молоднякові" про професійні стандарти мало що розповіли в наших неадекватних вузах, у які вони, до того ж, майже не ходять, починаючи працювати мало не з першого курсу.

Рідко на яких каналах цей "молодняк" може почути щось зрозуміле про публічні правила редакційної політики, про незалежні медіа-профсоюзи, про професію журналіста – як про суспільну місію.

Заробляння "бабок", флер "красивого життя", кайф від себе в телеку – ось що котується у тих, кому за одну тільки квартиру у Києві потрібно щомісяця платити 300-400 у.о. Які ж тут принципи?!

У підсумку розчинення новинних команд новачками призведе до поступового – але неминучого! – разчинення здатності ньюзрумів до формулювання та відстоювання власної позиції…

Між іншим, всім відомо, що система волюнтаризму в оплаті праці журналістів – уже випробувана на інших каналах, тим таки "1+1".

Правда, там, починаючи з 2005-го, вчинили набагато хитріше – поставивши лояльність журналістів до менеджерів і їхніх побажань у залежність не від позбавлення – нічим невмотивованого – зарплат і премій, а, навпаки, від додаткового преміювання, що знаходиться безпосередньо в ручному керуванні менеджерів!

А якщо ще врахувати, що безліч журналістів узяли кредити на квартири, або внутрішньокорпоративні позики – то можна собі уявити, у якому підвішеному стані вони зараз знаходяться...

По суті, працює та ж система, що була і в часи "темників". Тільки тепер журналісти переконалися, з одного боку, у тому, що і Майдан не допоміг цю СИСТЕМУ поламати.

З іншого боку, що система стала ще більш "вишуканою", довершеною у своєму цинізмі.

Адже за відсутності прямих цензурних утручань з центрів зовнішнього впливу на канали і зовнішніх централізованих проплат з цих таки центрів журналісти стали заручниками вже суто внутрішньої менеджерської сваволі на каналі.

Тобто, якщо в 2004-му менеджери разом із журналістами виконували вказівки "згори" – і за це разом одержували премії, при цьому нерідко разом і обурюючись тим "г...…", яке їм доводилося "ліпити" – то тепер каста менеджерів виділилася в особливий клас, який безроздільно панує над журналістами – часом навіть незрозуміло, від імені кого!

У такій ситуації журналісти не тільки залякані невиразністю вимог до свого професіоналізму, залежністю від волі, настрою, симпатій конкретних менеджерів.

Головне – що журналісти навіть не мають можливості зрозуміти, а хто ж, зрештою, відповідає на каналі за редакційну політику?!

Власники кивають на топ-менеджерів, топ-менеджери – на власників, редактори – на топ-менеджерів і т.д.

Замкнуте коло, при якому наявність цензури або "джинси" можна відчувати – але не можна довести, не говорячи вже про те, що неможливо знайти її конкретних "провідників".

За винятком, звичайно, тих рідких випадків, коли хтось із Радбезу особисто приїжджає на канал, щоб прямо перед ефіром викинути з програми "неправильний" сюжет!

У такий спосіб створюється система комерційно-політичної заангажованості ЗМІ, з яким набагато складніше боротися, ніж це було при розквіті системи "темників"!

3. І, нарешті, третьою особливістю форматування вітчизняного інформаційного простору на нинішньому етапі є те, що в країні зараз нема політичної сили, зацікавленої в просуванні основ свободи слова на ділі, а не тільки в популістських заявах.

Щирих прихильників демократизації ЗМІ не може бути в Партії Регіонів – оскільки її ідеологія – це ідеологія командно-адміністративного типу радянського зразка на базі розвитку великого олігархічного капіталу.

Команда президента протрималася в якості "поборників" свободи слова після Майдану десь півроку – рівно до того моменту, поки рейтинг Ющенко тримався на більш-менш пристойному рівні.

Коли ж справи пішли усе гірше, гору на Банковій остаточно взяли ті, хто не те що не бачить у ЗМІ іншої ролі, крім як політичних гармат, але просто не бачить іншого способу отримання особистих дивідендів, крім того, щоб переконати президента, що в усьому винні "неправильні" ЗМІ, і що варто тільки його "правильно" показати...

Не виключено, що при цьому вони отримують свої "відкати" за керування окремими журналістами на телеканалах. У 2002-2004 роках для опозиції боротьба за свободу слова означала боротьбу за свободу свого слова.

Коли ж після Майдану відстоювати свободу слова стало означати відстоювати свободу слова для всіх, у тому числі і для своїх опонентів, "помаранчеві" втратили до цієї боротьби інтерес.

БЮТ ніколи не мав інших способів взаємин із медіа, крім ручного керування... Андрій Шевченко та Микола Томенко все більшою мірою стають заручниками політичної доцільності...

А вона, ця політична доцільність, демонструє партіям, що в умовах відсутності єдиного центру влади в країні і демонополізації центрів впливу на ЗМІ усім простіше, зручніше і вигідніше просто домовлятися з медіа-менеджерами та медіа-владниками про підтримку їхньої політичної сили в телевізорі з кожного конкретного приводу, аніж підтримувати журналістів у їхньому бажанні працювати завжди і стосовно всіх за професійними стандартами.

Те, що в Україні немає нині політиків, для яких проблеми журналістів і медіа є актуальними, яскраво продемонстрували ті ж таки події на "Інтері".

Журналістів каналу не підтримала жодна політична сила – звичайно ж, тому, що саме через менеджмент, а не через рядових журналістів, домовляються про потрапляння на екран усі, без винятку, партії, саме через менеджмент заносяться на канал партійні гроші всіх кольорів.

Ну що ж, у факті відсутності підтримки політиками боротьби за права журналістів – хоч трудові, хоч професійні, хоч політичні – є і свої "плюси", і свої "мінуси".

З одного боку, ні для кого не секрет, що в 2002-2004 роках у боротьбі проти "темників" журналісти спиралися на допомогу опозиційних політиків.

З іншого боку – політична "емансипація" журналістів – сприятиме, віриться, їхньому стрімкому дорослішанню, усвідомленню себе як окремої, самодостатньої сили, що має свої власні інтереси, відмінні від інтересів будь-яких політиків, тієї, що вміє ці інтереси відстоювати.

Коротше кажучи, те, що "інтерівців" не підтримали політики – узагалі-то, добре. Погано те, що ПРИВСЕЛЮДНО не підтримали всі інші! Не підтримав ПРИВСЕЛЮДНО парламентський Комітет з питань свободи слова й інформації.

Не підтримала ПРИВСЕЛЮДНО Нацрада. Не підтримала ПРИВСЕЛЮДНО Національна комісія зі свободи слова при президенті, членом якої є і ваш автор.

Не підтримала ПРИВСЕЛЮДНО Суспільна раду при профільному Комітеті ВР. Не підтримали ПРИВСЕЛЮДНО медійні громадські організації...

Так, "ТК" відомі деякі НЕПУБЛІЧНІ кроки, що починалися навколо авторитетних медійних діячів.

Однак ці кроки були спрямовані винятково на те, щоб тихо ЗАГАСИТИ конфлікт – а не на те, щоб подібні конфлікти, і насамперед, через могутній розголос і суспільну дискусію навколо них, були неможливі в принципі!

У результаті з погляду суспільного резонансу "інтерівці" виявилися один на один із менеджментом при посильній підтримці кількох екс-інтерівців, київського та всеукраїнського медіа-профсоюзів і невеликої кількості не найбільш багатотиражних ЗМІ включаючи "Телекритику", сайт якої протягом "гарячого" тижня постійно "вирубали" ( чи то малопотужний сервер, чи то цілеспрямовані хакерські атаки)... Все!

Тим часом, пам'ятаєте, влітку минулого року ну дуже подібна "інтерівскій" ситуація склалася в Луганську, на обласній телерадіокомпанії!

І тоді її допомагали "розрулювати" – з активним залученням медіа підтримки та з виїздом на місце – і народний депутат Андрій Шевченко, і голова Нацкомісії по свободі слова при президенті Тарас Петрів.

Тобто, той конфлікт не був винятково "внутрішньокорпоративним трудовим" (як охарактеризував у своєму коментарі для "ТК" нинішню ситуацію на "Інтері" Андрій Шевченко), у нього можна було втручатися?

Але чому ж тоді відсторонення від ефіру без будь-яких пояснень, у тому числі – звинувачень у непрофесіоналізмі! – ведучого політичної програми загальнонаціонального каналу "Подробиці тижня" Володимира Павлюка не викликало у високо повноважених інстанцій, принаймні, аналогічного бажання безпосередньо розібратися в тому, що сталося?

Між іншим, "Подробиці тижня" з Павлюком були однією з найбільш незаангажованих у медійному просторі країни, і на момент конфлікту на "Інтері" уже було видно, НА ЩО саме її замінили – на продукт, у якому просто немає живого місця від політичної заказухи, до якого журналістика має досить віддалене відношення!

І це, як і очевидне порушення прав журналістів "Інтера", хай навіть суто трудових, якщо всім так зручно вважати – це хіба не привід для публічного, повторюся, та негайної уваги Комітету з питань свободи слова й інформації?

Так, Андрія Шевченко свого часу виштовхували з Першого національного каналу саме через шантаж трудового колективу і профспілок – це правда. Але ж зрозуміло, що в даному випадку ситуація лише формально "дзеркальна" (старий колектив бореться з новим прогресивним менеджментом).

Реально ж – ситуація прямо протилежна: журналістів, навчених гірким досвідом "темників" , які пройшли у 2006 році школу тренінгів "Интерньюз" (Ігоря Куляса й Олександра Макаренка), зараз намагаються відтіснити від новин, замінивши "молодою поросллю" із зовсім іншим професійним і, головне, ментальним, моральним досвідом!

А Нацраду з питань телебачення та радіомовлення, куди теж зверталися "інтерівцы", не турбує той факт, що "Інтер" встиг переоформити ліцензію на нових власників, але так і "не встиг" затвердити редакційний статут, зробивши його частиною колективного договору?

Здається, до 1-го березня це повинні зробити всі ТРК країни, чи не так? А поцікавитися, раз вже виник конфлікт, як йде процес, і довідатися, чому, скажімо, особисто Валерій Хорошковський забракував підготовлені ще у 2005-му році Олексієм Мустафіним дуже навіть прогресивні правила редакційної політики?..

Я розумію, що і це – запитання риторичні, оскільки діяльністю всіх наших структур, як і раніше, керують винятково правила того ж таки політичного інтересу.

Тим часом, якщо журналісти не будуть відчувати могутньої підтримки у захисті своїх, знову підкреслю – будь-яких прав: права на адекватну зарплату, права на роботу за стандартами професії і т.д. – від громадянського суспільства, якщо вони не будуть захищені від сваволі менеджерів і власників ЗМІ не тільки профспілками, а й тими, хто в країні несе політичну відповідальність за забезпечення реальної незалежності ЗМІ – нам ніколи не бачити якісної і незаангажованої журналістики.

Між іншом, заляканий журналіст, який не має права на власну думку – така ж загроза незалежним медіа, як і факти прямої цензури. Чи в когось є що цьому заперечити?

Що ж стосується дій самих журналістів "Інтера", то про цього вже багато писала "ТК" і, напевно, не раз ще повертатиметься до цієї теми. Звичайно, у свій час головною помилкою і "інтерівців", і більшості їхніх колег з інших ЗМІ – про що не раз попереджала і "ТК" – було те, що свого чаус журналісти занадто повірили в необоротність змін після Майдану.

Колеги не захотіли почути те, на чому теж неодноразово акцентувала "ТК": що цензура ринку не менш небезпечна для суспільства, ніж політична цензура. А тим більше, коли бізнес поєднується з владою, що знову відбувається в Україні.

Не бажаючи псувати стосунків із власниками, журналісти не наполягли на якнайшвидшому прийнятті редакційних статутів.

Не створили могутніх осередків незалежних медіа-профсоюзів, не захотіли переукладання "дореволюційних" трудових угод і колективних договорів – для того, щоб позбутися багатьох кабальних умов.

І все ж таки, у ситуації, що склалася на даний момент, навіть те, що спільними зусиллями сотням рядових "інтеровців", і новому менеджментові, і секретаріатові президента, і іншим зацікавленим особам, що уважно стежать за конфліктом, була продемонстрована рішучість журналістів привселюдно і досить грамотно вести боротьбу за свої права – вже добре.

Позбавлення менеджерів "Інтеру" можливості розпоряджатися зарплатою в режимі "ручного керування" (а, виходить, точно в такому ж режимі і керувати журналістами) – вже добре.

Створення спільної комісії, що визначить порядок взаємин на каналі, домовленість про переукладання трудових договорів – вже добре.

Дії колективу "Інтеру" при мінімальній підтримці ззовні – навіть при блокуванні масштабного суспільного резонансу від конфлікту – продемонстрували, що солідарність журналістів таки змусить відступити тих, для кого редакційні колективи – це лише раби, гвинтики у масштабних "тіньових" бізнес- і політичних схемах.

Автор

Наталя Лигачева, "Телекритика"