Соціалістичні граблі Олександра Мороза

З упертістю, гідною кращого застосування, лідер українських соціалістів Олександр Мороз продовжує атакувати судовими позовами Інтернет-видання "Українська правда".

І що цікаво: робить це керівник партії, яка погрожувала "побудувати Європу в Україні" та прагне влитися повноправною бойовою одиницею до лав Соціалістичного Інтернаціоналу – світового об'єднання всіх тих, хто втілює у життя гасла свободи, солідарності та справедливості.

От тільки, виявляється, серед цих свобод немає місця свободі писати щось неприємне особисто Олександру Олександровичу, чи я помиляюсь?

Можу, звичайно, помилятися, адже я – сторона зацікавлена. Бо ж до суду на УП (не на мене, а тільки на видання, отака дивна ситуація) подано за публікацію моєї статті "Чи справді Мороз приміряє президентську корону?".

Точніше, за одну-єдину фразу у ній: "Але, якщо проаналізувати поведінку Олександра Мороза за кермом Верховної Ради, ми побачимо зовсім інші тенденції – від небажання помічати відсутність у залі засідань Рината Ахметова у той час, коли голосує його картка, до перелицювання норм регламенту для того, щоб легше ухвалювати потрібні "антикризовій коаліції" рішення".

На думку Олександра Мороза, ці твердження ганьблять його честь і гідність. Я переконаний, що ні, і це моє конституційне право – мати таке переконання, а право Олександра Олександровича – мати інше.

На моє глибоке переконання, зганьбити людину можуть не чиїсь слова, а дії самої людини. Центральна категорія етики – вчинок. Він може бути добрим чи злим, відповідно, людина –доброчинцем чи злочинцем.

Моральність виявляється у певних діях (або у відмові від них), тому і маємо добродіїв та злодіїв – на ці глибинні поняття нашарувалося чимало мулу, я веду мову про їхнє походження, про первинне значення.

Суспільство, де люди не мають права судити про чиїсь учинки, невільне. А, якщо рядовий громадянин не має права оцінити вчинки представника вищої державної влади, то це суспільство деспотичне чи навіть відверто тоталітарне.

Хоча, з іншого боку, існує відповідальність за сказане – оціночні судження навряд чи мають право відверто не стикуватися з фактами. Тоді й справді йдеться про навмисну образу чиєїсь честі та гідності.

Навіть якщо йдеться про державного діяча, публічного політика, котрий, за визначенням, має бути відкритим для громадської критики і навряд чи може претендувати на недоторканність свого приватного життя.

Адже своєрідне "просвічування рентгеном" такого персонажу, інформація про його вчинки й аналіз їх у мас-медіа – це, без перебільшення, питання національної безпеки – надто багато покладено на державних мужів тими, хто їх поставив на високі посади, тобто виборцями. А тому виборці справді мають право знати про політиків усе, і навіть більше.

От під оглядом цього і подивимося, чи справді зачіпає сказана у статті фраза честь і гідність голови Верховної Ради, чи цю честь і гідність зачіпає щось зовсім інше.

Спершу про сакраментальне голосування чужими картками – Ринат Ахметов тут тільки один, хоча і яскравий, приклад цього масового й самоочевидного порушення депутатами з усіх фракцій статті 84 Конституції України.

Свідчень наявності цього явища, на моє переконання, абсолютно ганебного, вистачає. Кожен телеглядач чи читач УП міг наочно переконатися, що варіант голосування "сам-три" чи "сам-п'ять" є стандартною "нормою" роботи нового (як і попереднього) скликання Верховної Ради.

Що ж стосується Ахметова, то він сам в одному з інтерв'ю визнав передачу своєї картки іншим депутатам від Партії регіонів.

Чи міг Олександр Мороз не помітити голосування чужими картками, якщо це регулярно бачать мільйони телеглядачів?

Чи, може, він не дивиться телевізор, не читає газети та Інтернет-видання?

Таке припущення, як на мене, справді ганьбило б честь та гідність лідера однієї з провідних партій і голови парламенту. Тож залишається інше припущення, а саме – "небажання".

За Конституцією (стаття 88) "Голова Верховної Ради України:

1) веде засідання Верховної Ради України;

2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів;

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

5) організовує роботу апарату Верховної Ради України".

Отож запитання: чи не ганьбить голову українського парламенту те, що ведення ним засідань й організація роботи депутатів мають таку істотну ваду, як очевидне для всіх виборців порушення Конституції?

А тепер до питання про перелицювання парламентського регламенту.

Ось фрагмент із свіженької стенограми пленарного засідання Верховної Ради 6 лютого:

"Юрій Ключковський, "Наша Україна": Шановний Олександр Олександрович! Коли ми на попередній сесії приймали перспективний план законодавчих робіт Верховної Ради України п’ятого скликання, тоді з ваших слів прозвучало твердження, що жодного нормативного навантаження цей план мати не буде. Це були ваші слова. Під слова ми голосували за документ, який Регламентом Верховної Ради не передбачено.

Сьогодні в проекті Постанови Верховної Ради про порядок денний третьої сесії з’являється другий пункт, який передбачає порушення Регламенту стосовно законопроектів, які, як тут стверджується, підготовлені до розгляду відповідно до перспективного плану.

Скажіть, будь ласка, а хто буде судити, котрі законопроекти підготовлені відповідно до плану, а котрі до них є альтернативні, а котрі дотичні, а котрі без уваги на план. І хто буде вирішувати, які законопроекти будуть включатися до порядку денного без…

ГОЛОВУЮЧИЙ. Відповідаю. Верховна Рада на всі питання відповідає: Верховна Рада буде визначатися.

Шановний Олександре Олександровичу! Народний депутат Коваль, Народний Рух України. Я хотів би продовжити те, з чого почав Юрій Богданович, бо Верховна Рада, дійсно, визначається голосуванням, але тоді другого пункту в проекті постанови не може бути, бо кожен законопроект повинен включатися до порядку денного, а не бути автоматично включеним до розгляду Верховної Ради України, бо це є порушення Регламенту. Я пояснив так, як вимагає Регламент цього..."

Ясно, що владна більшість "визначиться" так, як схоче, і це, на думку згаданих депутатів, призведе до порушення регламенту Верховної Ради.

Чи не можна такі дії парламентаріїв назвати "перелицюванням норм регламенту" де-факто?

А є ж і перелицювання де-юре.

Скажімо, постанова Верховної Ради від 19 вересня 2006 року про зміни до регламенту, за якою, зокрема, народний депутат, виключений зі складу депутатської фракції, стає позафракційним, і в цій якості має право увійти до складу коаліції чи опозиції.

Чи постанова від 3 серпня 2006 року, за якою вихід із складу владної коаліції однієї чи кількох депутатських фракцій не є підставою для припинення діяльності коаліції, якщо до її складу входить більшість депутатів.

Як на авторів погляд, ці зміни до регламенту дуже вигідні антикризовій коаліції, точніше, її босам, й об'єктивно невигідні Соцпартії Олександра Мороза.

Бо ж у разі виникнення проблем із лояльністю СПУ до цих босів (як було, скажімо, із голосуванням з проблеми Голодомору) можна спровокувати вихід Соцпартії з коаліції.

Але так, що частина депутатів-соціалістів, у свою чергу, піде всупереч лінії партії, буде виключена за це з фракції і в якості позафракційних увіллється до владного депутатського об'єднання.

Чи не простіше контролювати пару десятків депутатів-одинаків, ніж партійну фракцію з її амбітними лідерами та ідеологічними настановами? Риторичне запитання, чи не так?

А от мої слова про те, що ці зміни до регламенту дають можливість "легше ухвалювати потрібні антикризовій коаліції рішення", то це, пробачте, вже оціночне судження. А тут ситуація однозначна: Європейський Суд з прав людини дав мені право вільно висловлювати такі судження, в тому числі й у різкій формі.

Була така справа у цьому суді (завдяки якій, до речі, й увійшов у загальну практику термін "оціночне судження") і звалася вона "Лінгенс проти Австрії" від 8 липня 1986 року (№ 103) 8 E. H. R.R.

Справа почалася з того, що австрійський суд задовольнив позов лідера місцевих соціалістів Бруно Крайського до журналіста Лінгенса про захист своєї честі та гідності.

А от Європейський Суд категорично виступив проти обмеження права висловлювати особисту думку, оцінку чи висновки, коли йдеться про репутацію посадової особи чи державної установи, і коли тематика журналістського матеріалу цікава для громадськості.

При цьому принципово важливо, щоб оціночні судження ґрунтувалися на правдивих фактах, тобто були зроблені сумлінно.

А цими фактами можуть бути не тільки офіційні документи, а й свідчення певних осіб і навіть громадська думка, тобто "про це говорять", якщо йдеться про суспільно значущі речі.

А чи являє собою суспільно значуще явище діяльність голови Верховної Ради? Безумовно.

І ніхто мене не переконає у зворотному. Отож я і ви, і всі ми разом й окремо маємо право публічно говорити про цю діяльність й оцінювати.

Звичайно, український суд – найсправедливіший у світі, і ця справа може дійти до Європейського Суду з прав людини. Із заздалегідь відомим результатом, чи не так?

І тоді соціаліст Олександр Мороз має шанси залишитися в історії журналістики десь поблизу соціаліста Бруно Крайського – в ролі ворога вільної преси і порушника фундаментальних принципів Соцінтерну.

А тим часом Крайський зробив чимало позитивного для своєї країни, перебуваючи тривалий час на посадах канцлера й міністра закордонних справ.

Але чи не запам'ятався він журналістам усієї Європи в зовсім іншій іпостасі, наступивши на граблі у стосунках з мас-медіа?

Автор

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників, для УП