Вершник без голови, або Україна у пошуку національного лідера

Четвер, 8 лютого 2007, 10:08

Якщо озирнутися назад, на пройдений після Майдану шлях, то Україна все більше схожа на вершника, якому політреформа відсікла голову, однак він усе ще продовжує свій галоп.

А якщо подивитись уперед, до рубежу наступних президентських виборів, які неофіційно вже почалися, то в розбудженої Майданом політичної нації нині найбільший дефіцит – це відсутність усе тієї ж голови, себто національного лідера.

Хто стане ним – ось головне стратегічне питання, що постало нині перед країною.

Бо вибір, який зроблять українські громадяни під час наступних президентських перегонів, може визначити долю держави й самого народу на десятиріччя вперед.

Уроки Майдану

Всі основні суспільно-політичні події в Україні протягом останніх двох років прямо чи опосередковано спричинені українським Майданом і його наслідками. Так, усі нинішні політичні колізії збурені прийнятими в ті революційні дні поправками до Конституції (політична реформа).

А минулорічні парламентські й місцеві вибори, які переформатували українську владу й увесь політикум, по суті, були четвертим туром президентських змагань 2004 року.

Отже, живемо у постмайданній Україні. І той, хто краще врахував ці моменти, вигравав політичні битви останнього часу.

За точку відліку нового, постмайданного, часу, очевидно, треба брати ту найнапруженішу ніч Майдану, коли ледь не пролилася кров його захисників.

Однак спитаймо себе, чому цього не сталося?

Відповідь відома: біло-сині опоненти Ющенка і помаранчевих загалом зрозуміли, що проти хай навіть половини народу не попреш.

Саме тому й зробили тоді тактичний відступ. Пригадується, як ще ввечері Янукович бідкався, що всі його покинули, всі його зрадили…

А наступного дня вже сам агітував шахтарів повернутися додому.

Однак півкроку назад було зроблено відступ, щоб невдовзі, під час парламентської виборчої кампанії, розпочати стратегічний наступ. І він триває й нині.

Саме це, а також помилки, зрадництво та самоїдство в помаранчевій команді дозволили Партії регіонів у березні 2006-го взяти реванш.

Регіонами отримали перемогу на виборах і сформували парламентську більшість, а відтак і урядову коаліцію. Понад те, Янукович прагне з цього плацдарму стартувати на майбутніх президентських перегонах, щоб де-факто стати національним лідером. І поки що робить це не без певних успіхів.

Чому? Тому що він та "мозковий трест" його команди добре засвоїли уроки Майдану – відмовилися від протистояння з народом і вчасно змінили стратегію й тактику політичної боротьби.

Результат просто вразив усіх: якщо до Майдану Віктор Федорович був кандидатом від влади, то після нього – лідером чи не половини нації, нехай і біло-синьої.

Соціологічні опитування й нині підтверджують, що на першій доріжці президентських перегонів, найімовірніше, побачимо добре знайому постать прем'єр-міністра.

Адже у нього чи не найбільші ресурси для успішних змагань – владно-адміністративні, фінансові, медійні, кадрові, зовнішня підтримка (великої сусідки Росії) тощо.

Однак є також і суттєві мінуси – Янукович ніколи не зможе змінити свою біографію і не стане загальнонаціональним лідером, особливо у західних і центральних регіонах, де домінують національно-демократичні сили, погляди, переконання і де ще живий дух Майдану.

Тобто у постмайданній Україні Янукович залишається біло-синім, південно-східним і навіть урядовим, однак не національним лідером.

Тому шанси в боротьбі за пост глави держави мають і інші кандидати, які йому протистоятимуть.

Загадкова леді

Політична постать Юлії Тимошенко, в тому числі як рейтингового кандидата №2 на посаду президента, все ще залишається для різних прошарків суспільства не до кінця розгаданою, навіть – загадковою.

В часи Кучми вона пройшла шлях від "газової принцеси" до віце-прем'єр-міністра, від юної громадівки до "залізної леді" української опозиції.

Як права рука Ющенка на завершальній стадії президентських перегонів і під час Майдану, Тимошенко заслужено стала потім прем'єром.

Здавалося б, ось він – прямий шлях від вічної революціонерки до національного лідера. Лише попрацюй творчо задля розбудови держави, народного господарства та підняття рівня життя людей.

Однак Тимошенко знову вся в боротьбі – за переділ влади, власності, крісел…

Хотіла вона чи ні, але результат для суспільства був, м'яко кажучи, невтішним – хвилі м'ясної, бензинової, цукрової, кадрової і, зрештою, урядово-владної кризи лише змінювали одна одну.

Національно-демократичні сили й уся постмайданна Україна були здивовані й навіть шоковані: що ж за метаморфоза сталася з учорашньою Пассіонарією Майдану?

Хто вона насправді – борець за народні інтереси чи організатор рейдерських походів, приміром, на Нікопольський феросплавний завод…

Другий шанс вийти в національно-демократичні лідери Тимошенко втратила, коли заради чи то прем'єрських, чи майбутніх президентських амбіцій пожертвувала демократичною більшістю в нинішній Верховній Раді.

Адже вельми сумнівно, що Олександр Мороз зміг би зіграти на антикризових струнах, якби всі національно-демократичні музиканти своєчасно зайняли свої місця. Яке ж місце влаштовувало вас, Юліє Володимирівно?

Крім того, з лідеркою БЮТ і зараз продовжують відбуватися метаморфози. Після образу майже української Тетчер, нині вона все більше стає "білою", "пухнастою" та "сердечною", доброю тещею, тощо.

Однак для успіху на президентських виборах Тимошенко, безперечно, може вистачити великого внутрішнього бажання, харизми, опозиційної слави (колись навіть в'язня Лук'янівського СІЗО), а також традиційного слов'янського співчуття до неї як до "гнаної владою".

Є досить сталий блок її імені, тобто є команда підтримки, є значні, як кажуть, кошти. У частини виборців, особливо помаранчевих, які досі не можуть розгадати загадку її політичної постаті, все ще живе віра, що хтось інший, а не вона сама, не дає можливості доспівати пісню державного діяча.

Ба навіть керманича держави.

Все це, як і протесні настрої широких верств населення, їхнє розчарування у владі – і президентській а ля Ющенко, і урядово-виконавчій а ля Янукович – дозволяє Тимошенко вельми серйозно сподіватися на отримання президентської булави.

Водночас багатьох насторожили події у Верховній Раді. Ці події схожі на справжнісінький політичний роман леді Ю. з вождем Регіонів!

То підтримка урядового закону про Кабмін з подоланням вето президента. То дуетне голосування по проекту закону про парламентську опозицію в першому читанні!

От тобі, постмайданна Україно, і солодка парочка влади й опозиції! Однак у перший день відновлення роботи парламенту Тимошенко та її фракція роблять знову розворот на 180 градусів – приймають заяву разом із "Нашою Україною" про спільну опозиційну діяльність у парламенті.

Для багатьох виборців такі круті повороти леді Ю, очевидно, видаються вельми несподіваними, а сама вона досі залишається не лише загадковою, а інколи навіть політично дивною фігурою.

Втрачені шанси

Величезний, безпрецедентний в новітній історії України кредит довіри, який Віктор Ющенко мав під час Майдану як національний лідер, за два роки впав майже до рівня Кучми під кінець його правління.

Це свідчить про його нерозуміння того, що Майдан був не просто фестом на його підтримку як кандидата в президенти, а народним поривом до революційних змін у державі й суспільстві.

Відповідно, і його оточення та, передусім, його "мізковий трест" не зрозуміли, що таке постмайданна Україна, чого хоче більшість людей, і як реалізовувати їхні, а не свої, сподівання.

Результат – вельми болюча поразка на парламентських виборах-2006, закономірний розвал команди і втрата політичної перспективи.

Звичайно, віддати булаву (владу) без "останнього й вирішального" бою своїм найзатятішим опонентам Ющенко не захоче.

Свідчення тому – мобілізація всіх вірних йому боєздатних лицарів до Секретаріату, спроба оживлення НСНУ, яка перебуває, схоже, в стані клінічної смерті.

Шукаючи вкрай потрібні опори у вигляді впливових партій, передвиборного блоку чи громадсько-політичної коаліції, він благословляє, з одного боку, ініціаторів правиці, а з другого – не проти створення чогось потужнішого, наприклад "Європейської України".

Та чи туди він спрямовує свої основні зусилля?

Адже головним запитанням виборців до Ющенка буде таке: що він, президент країни, зробив для реалізації ідеалів Майдану та сподівань більшості народу? Як мовиться, на жаль…

В цьому сенсі найбільша помилка Ющенка, вочевидь, була саме в тому, що він дивився на постмайданну Україну як на уже підкорену Говерлу, на яку, до того ж, можна сходити скільки завгодно. А вона виявилася швидкоплинною рікою, у котру увійти двічі неможливо.

Ті, хто канули в Лету

Ще більш нереальними будуть спроби увійти у цю ж річку комуністично-соціалістично-лівих кандидатів на посаду президента, яким виборці все більшою кількістю голосів відмовляють у довір'ї протягом 16 років незалежності України.

Бо "світле" минуле, як і шанси його послідовників, давно канули в Лету.

Від народної самооборони до передвиборної атаки

Насправді постмайданна Україна хоче мати народну владу й національних лідерів, які б відстоювали інтереси більшості народу, незалежної держави загалом, а не того чи іншого елітного клану.

Тому погляди демократичних сил і широких кіл громадськості все частіше звертаються до політиків нової генерації, не заплямованих прислужництвом олігархам, зрадою народних інтересів.

З-поміж молодих старшин Майдану, які проявили себе там і набувають політичного авторитету й нині, виділяється передусім організатор "Народної самооборони", екс-головний міліціонер країни Юрій Луценко.

Схоже, він готує мундир не під генеральські погони, а верховного головнокомандувача.

Поза сумнівом, Луценко подобається певним верствам постмайданної України, тому й зростають його рейтинги. Однак він клянеться у вірності Ющенку, котрого "Народна самооборона" начебто захищатиме до кінця.

Та чи не трапиться так, що в разі зміни кон'юнктури чи власних планів самооборонці раптом піднімуться з окопів у президентський наступ на чолі зі своїм організатором і натхненником? Приклад польської самооборони вельми свіжий і доводить, що така атака матиме певний успіх.

Потенціал однієї лінії

Є в Україні, звичайно, й низка інших молодих політиків, які представляють різні народні й демократичні сили й у перспективі можуть стати національним лідером.

Та чи є у них шанс перемогти вже на наступних виборах глави держави?

Враховуючи, що більше половини населення не висловлює довіри до нинішніх головних "рейтингоносців", такий шанс, безумовно, є.

Однак вони повинні проявити себе, як мовиться, в ділі. Казав бо Христос: по справах їхніх пізнаєте їх. А справ таких багато.

Це – нереалізовані завдання Майдану як Української народно-демократичної революції.

Це – демонтаж авторитарної системи влади й розбудова демократичної, економічно прогресуючої та соціально справедливої держави.

Це – незавершені процеси національного відродження тощо.

***

Автор далекий від думки, що вітчизняному суспільству потрібен якийсь Месія. Однак незаперечним є і те, що постмайданна Україна не може рухатись уперед, наче вершник без голови.

Тобто головний політичний дефіцит сьогодні – це брак авторитетного національного лідера, здатного очолити країну та вивести її на стовповий шлях цивілізаційного розвитку.

Грядущі президентські перегони і є, безперечно, історичним шансом для нації, щоб визначитися зі своїм лідером.

Микола Рубанець, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді