Чи вистачить Верховній Раді волі, щоб стати парламентом?

Якось так склалося, що ледь не всі вітчизняні політики наввипередки звинувачують один одного у жадобі влади, у прагненні владарювати, у діях, спрямованих на збільшення владних повноважень того чи іншого державного лідера.

Одне слово, у широкого загалу формується підсвідома настанова стосовно того, що політична воля і воля до влади зокрема – це щось не дуже гарне. У кращому разі, необхідне зло, тому Україні потрібні політики, у яких воля до влади буде атрофована чи, щонайменше, загальмована.

Немає нічого більш правдивого, аніж ці твердження. І водночас – немає нічого більш далекого від істини.

Найперше, воля до влади закорінена в самому єстві людини. Будь-яка людська дія – це тією чи іншою мірою оволодіння або зовнішніми предметами, або іншими людьми, тобто владарювання над ними і власними "я".

Людина історично починається з акту воління, з оволодіння не так зовнішнім світом, як своїми інстинктами та емоціями.

Коли замість того, щоб бігти, гнатися за здобиччю, людина зупиняється, тамує голод, але майструє спис, щоб наступного разу вполювати більше здобичі – це вияв волі і це владарювання над собою. А через себе – і над зовнішнім світом.

Коли зерно не з'їдається, а відкладається для посіву; коли літніх ("непотрібних") осіб не вбивають, щоб не об'їдали плем'я, а залишають – хай собі "просто так" живуть.

Коли суперечка між найсильнішими членами роду перетворюється з кривавої сутички на ритуальне змагання. І слабкіший скоряється сильнішому, а сильніший дає слабкішому знак дружби – все це вияви волі.

А водночас – і вияви владарювання над собою і над обставинами.

До речі: приблизно 40 тисяч років тому кроманьйонці перемогли неандертальців і з'їли їх, щоб добро не пропадало, не тому, що були сильнішими чи розумнішими. І сили, і розуму у неандертальців вистачало.

Але Homo Sapiens, а це і був кроманьйонець, мав краще розвинені лобні долі мозку, відповідальні за самоконтроль, за цілеспрямовану волю, за здатність до стабільної організованої діяльності.

Ви скажете: який стосунок мають неандертальці з кроманьйонцями до ситуації у політичному житті і до Верховної Ради зокрема?

Хіба українське суспільство не вийшло з кам'яного віку, хіба депутати досі їздять верхи на оленях і полюють на мамонтів?

Але ж механізми людської поведінки залишилися тими самими; і поки що, схоже, у Верховній Раді найчастіше гору бере суто неандертальський принцип волевиявлення депутатських фракцій чи їхніх вожаків.

Навалитися масою, керуватися спонтанним спалахом енергії, замість копіткої цілераціональної настанови, діяти згідно з геніальними осяяннями, не розробляючи якихось там програм чи планів дій, ставити тактику на місце стратегії і так далі.

А ще – вчасно з'їдати не тільки ворогів, а і своїх, котрі якось не так подивляться на вождя.

І при тому постійно звинувачувати когось у волі до владарювання.

Але ж хіба може бути успішним політик без волі до влади? Хіба без такої волі він може успішно працювати задля блага суспільства?

Ще Гегель писав: "Тоді, як інтелект прагне лише брати світ таким, яким він є, воля, навпаки, прагне до того, щоб уже тепер зробити світ таким, яким він має бути".

Автор вважає за необхідне ще раз підкреслити: влада над людьми, обставинами і самим собою – основні прояви вольової дії.

Воля – такий атрибут суб'єктів (йдеться про індивідууми чи про групи), який виявляється у їхній дії, підтримує її, без якої цілеспрямована послідовна діяльність неможлива, а можливе хіба що рабське напівпритомне існування, підпорядковане чужій волі.

Катастрофа людського "я" можлива не лише внаслідок зовнішнього насильства, а і в результаті дії внутрішніх чинників. Так, психологія описує стан акразії – відсутності здатності до дії, попри чіткість поставлених цілей та розуміння шляхів їхнього досягнення.

До речі, революції бувають вдалими лише там, де революціонерам удається загнати своїх супротивників у стан акразії.

А тепер від філософії та соціальної психології – до політичної науки.

З формуванням політичної волі парламенту складніше, ніж з тим самим у глави держави чи в уряду. Адже парламент, за визначенням, репрезентує не щось одне, гомогенне, а всі значні групи виборців, а часом і незначні.

Ці групи можуть мати дуже різні інтереси, світоглядні та релігійні настанови, геополітичні орієнтації, взагалі – уявлення про те, як треба жити.

І от депутати, висунуті й відібрані виборцями, мають, з одного боку, представити у парламенті все це багатоголосся. З іншого боку, зробити парламент ефективно функціонуючим і здатним до вольових рішень органом.

Це завдання може виявитися не під силу парламенту, і тоді він просто скнітиме до наступних чергових чи позачергових виборів.

Але навіть не така довга історія новітнього вітчизняного парламентаризму засвідчує, що, попри ідеологічні розбіжності і партійні відмінності, Верховна Рада часом здатна виявляти неабияку політичну волю, що має наслідком розв'язання тих чи інших нагальних проблем.

Скажімо, 1990 року, коли ЦК КРПС нагально викликав певну частину депутатів на з'їзд партії, Верховна Рада, у свою чергу, відкликала їх назад, а Володимира Івашка, котрий не захотів повернутися, зняла з посади голови своєї президії.

На додачу до цього була ухвалена Декларація про державний суверенітет.

1991 року був Акт про незалежність і ціла низка кроків, які практично забезпечили унезалежнення країни й проведення референдуму та президентських виборів 1 грудня.

Була й конституційна ніч з 27 на 28 червня 1996 року, яка зробила неможливим легітимне встановлення авторитарного правління.

Нарешті, хіба не виявив парламент політичну волю, коли буквально "спустив на гальмах" юридичне оформлення сумнівно легітимного референдуму 16 квітня 2000 року?

І хіба не була виявлена така воля у грудні 2004 року, коли Верховна Рада разом із Верховним Судом залишилися єдиними легітимними органами влади?

З іншого боку, чи не були не менш вагомими (хоча й менш ефектними) виявами політичної волі українського парламенту його рішення стосовно розподілу керівництва комітетами Верховної Ради між провладними та опозиційними фракціями.

Так чи інакше, в кожній конкретній ситуації такі прояви парламентської волі давали можливість створити справді функціонуючі органи та відкрити шлях політичної кар'єри багатьом яскравим політикам.

Підкреслюю, йшлося про політичну волю всього парламенту, адже більшість відмовлялася від того, на що могла б накласти лапу, користуючись перевагою у мандатах, а опозиція погоджувалася співпрацювати з більшістю, яка для неї була ідеологічно та морально несимпатична.

Інакше кажучи, депутат Х. мені не друг, ба більше – політичний ворог, але в межах парламенту він – колега, а істина полягає в тому, що я буду з ним співпрацювати в комітеті, хоча під час вуличних акцій ми, двоє недоторканних, можливо, обміняємося ударами по пиках.

І чи не найперше Верховній Раді потрібна воля до влади, щоб повністю й остаточно відмовитися від претензій на повновладдя, від ідеології "влади Рад".

Отож, політична воля парламенту має бути спрямована на сам парламент, на самообмеження його функцій, на відмову від дублювання інших органів влади.

Це, можливо, найскладніше: маючи силу за якоїсь конкретної ситуації (слабкий президент, роздертий суперечностями уряд, малодієздатний суд), не перетягувати на себе владну ковдру, а за допомогою чітких законодавчих актів й інших властивих парламентам важелів привести всю владну систему до тями.

А самим зайнятися тим, чим займаються нормальні парламенти у нормальних країнах. Без неандертальських потрясінь кам'яними сокирами.

А найбільшої політичної волі, найефективнішого владарювання над собою вимагає, здавалося б, найпростіше – буденна праця, яка мусить відбуватися згідно до суворого регламенту парламентської роботи і неписаних норм парламентаризму. І це стосується всіх парламентів світу.

Сергій Грабовський, для УП