Ілюзія вибору – 2
Українська демократія збиткова. Її збитковість полягає в тому, що переважна більшість українських громадян фактично позбавлена можливості впливу на політичний процес.
Їхня роль зведена до символічного акту заповнення виборчих урн у день виборів. Стосовно парламентських виборів символічність цього акту визначається відсутністю правових механізмів реалізації пасивного виборчого права поза інституцією політичної партії, відкликання депутата безпосередньо громадянами, а також абсолютним ігноруванням принципу відповідальності обраних перед виборцями.
Замість цього суспільству запропонований абстрактний принцип "політичної відповідальності" партії перед електоратом, який обмежує участь громадян у політиці винятково процедурою голосування один раз на п'ять років.
Не останню роль у політичному "поневоленні" українців зіграла і продовжує відігравати пропорційна виборча система. Про це автор вже писав.
Сьогодні існує достатньо підстав, щоб стверджувати, що пропорційна модель виборчої системи може надовго стати невід'ємним атрибутом вітчизняної виборчої практики. Звичайно, вона може зазнати деяких змін, але лише у нюансах.
Тому для продовження теми пропонуємо деякі міркування про те, які з можливих наслідків можуть очікувати на політичну систему України у випадку збереження діючої моделі виборчої системи.
Варто зазначити, що виборчі процедури виконують функцію не лише механізму формування, а також і механізму легітимації влади. Для того, щоб виконувати цю функцію, вони самі повинні мати певний рівень легітимності, тобто мати авторитет і довіру серед громадян.
У свою чергу, довіра громадян до виборчих процедур залежить, разом із іншими факторами, не тільки від усвідомлення можливості робити вільний, не визначений заздалегідь кимось іншим вибір, а і від наявності можливості справити з тих, на користь кого цей вибір був зроблений.
Ігнорування або, що ще гірше, свідоме зловживання вищезгаданими взаємозалежностями може відобразитися на активності виборців у день голосування.
Іншими словами, якщо громадяни усвідомлять безвихідь виборів, політичним елітам, які потребують не лише обрання, а й легітимності, все важче буде мотивувати їх до участі у виборах.
У цьому контексті варто звернути увагу на одне з висловлювань голови ЦВК Ярослава Давидовича: "Для України явка у 70% і більше відсотків не є проблемою. Я був присутній на безлічі виборів, у десятках країн, і можу стверджувати, що подібна активність — нечуваний показник для Європи. Український народ вважає себе політичним гравцем. Це, безумовно, втішний факт, який дає підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє".
Безперечно, для більшості країн Європи сьогодні подібний рівень виборчої активності – тільки мрія. Але не варто тішитися з цього приводу. Людям, досвідченим у тонкостях і хитросплетеннях вітчизняного виборчого процесу епохи розвинутого кучмізму, добре відомі способи та механізми "стимуляції" активності виборців. Але зараз не про це.
Як і будь-яке явище, виборчу явку варто розглядати в динаміці. Так, виборча активність на рівні більше 70%, а саме – 70,78%, востаннє була зафіксована в Україні ще на парламентських виборах 1998 року.
У 2002 році активність упала на 1,5% і складала вже 69,26% виборців. У 2006 році на виборчі дільниці прийшли 67.57% громадян, що мають право голосу. Звичайно, хтось може резонно заперечити, що падіння виборчої активності трохи більше, ніж на 3% за вісім років припустиме і не є критичним.
Але варто врахувати одну важливу обставину – у 1998-му та 2002-му роках вибори до ВРУ проходили за змішаною виборчою системою, що давала можливість виборцям голосувати не тільки за партійний список, а й за конкретного кандидата від округу.
Змішана виборча система у частині одномандатних виборчих округів передбачала зовсім іншу систему взаємодії між депутатом і виборцями, ніж у частині партійних списків.
Народний депутат, хай навіть і партійний, усвідомлюючи хоча б часткову, але все ж таки залежність свого політичного майбутнього від виборців, був змушений, що називається, бути присутнім в окрузі та демонструвати громадянам ефективність своєї роботи.
Також депутат міг досить ефективно виконувати роль політичного комунікатора між регіональними елітами та центром.
Безперечно, неприпустимо було б стверджувати, що всі депутати-мажоритарники акуратно та послідовно виконували взяті на себе зобов'язання. Але, взагалі та в цілому, такий тип комунікації, що ґрунтувався на залежності депутата від виборців, забезпечував останнім усвідомлення хоч якогось можливості впливу на свого представника.
А це, зовсім не в останню чергу, забезпечувало виборчі процедури необхідним рівнем довіри, який і конвертувався у настільки принадну активність у день голосування.
Таким чином, зафіксовану 26 березня 2006 року активність виборців варто розглядати як наслідок застосування ще змішаної виборчої системи. Про більш адекватну і точну оцінку українцями пропорційної системи закритих партійних списків можна буде говорити після ще одного виборчого циклу – чергового або позачергового – з її ж застосуванням.
Цікаво, наскільки впевнено тоді український народ буде відчувати себе політичним гравцем? А поки що громадяни мають час і можливість оцінювати ті наслідки, до яких призвели виборчі нововведення, що отримали путівку в життя на самому заході кучмізму: формування антикризової коаліції та уряду усупереч волі більшості громадянин, які проголосували.
Тотальна партизація всіх рівнів політичної системи у найгірших її проявах, відокремлення політичної еліти та її безконтрольність. І це тільки за рік після виборів. Таким чином, якщо нічого не зміниться, з кожним виборчим циклом підстав дивитися у майбутнє з оптимізмом буде все менше і менше. І не тільки у Ярослава Давидовича.
Владні і ті, що претендують на владу, еліти, незалежно від політичного забарвлення, схильні недооцінювати рівень впливу виборчих процедур на активність участі громадян у виборах.
Звичайно, у своїй більшості повсякденна свідомість схильна вбачати причину своїх розчарувань у персоніфікованому політичному суб'єкті більше, ніж у механізмі, за допомогою якого саме цей суб'єкт опинився при владі.
Але, накопичивши у процесі політичної соціалізації досвід, хай навіть негативний, українці, рано чи пізно, почнуть ставити собі запитання про ефективність і, як наслідок, необхідність продовження своєї участі у виборах.
Якими б красномовними не були політики і наскільки митецькими б не були агітаційно-пропагандистські кампанії, громадяни зроблять висновок на користь того, що виборча система є лише об'єктом маніпуляцій у руках тих, хто при владі, а їхній власний голос не впливає на результат виборів.
Від того, наскільки великим виявиться кількість таких громадян, буде залежати рівень легітимності вже не тільки виборчої системи, а й представницького органа, з її допомогою сформованого. А у випадку з Україною, яка волею долі перетворюється на парламентсько-президентську республіку, можна без перебільшення говорити про легітимність політичної системи в цілому.
Для того, щоб уникнути подібного результату та зберегти легітимність влади, вітчизняні еліти повинні будуть вирішити дилему, що має всі шанси незабаром з'явитися на політичному порядку денному.
Чергові маніпуляції з виборчою системою в бік обмеження доступу активних елементів суспільства до політики, ціною яких стане легітимність законодавчого органа, або ж узяття курсу на допуск нових груп у політичну систему з подальшим підвищенням рівня її легітимності.
В умовах переходу до парламентсько-президентської форми правління, вирішення цієї дилеми набуває першочергового значення, адже саме від легітимності парламенту й уряду залежатиме не тільки підтримка реалізованого ними політичного курсу, а й рівень лояльності громадян в умовах неминучості прийняття так званих "непопулярних кроків".
А те, що така необхідність незабаром може не тільки з'явитися, а й збільшитися, сумніватися не доводиться. Чого тільки варті, наприклад, заяви багатьох державних мужів – як опозиційних, так і провладних – про можливість чергового стрибка ціни на газ.
І це вже буде спільною проблемою влади та опозиції, оскільки ціною питання буде вже не стільки боротьба за владу, скільки боротьба за збереження політичної системи як такої.
Пікантність ситуації полягає в тому, що сьогодні доля виборчої системи України залежить за великим рахунком від тих, хто раніше не те що не був помічений, а навіть і не підозрювався у симпатіях до більш глибоких демократичних перетворень.
Заради справедливості варто зазначити, що і ті, хто знаходяться в опозиції, не поспішають піднімати на свої штандарти прапори з вимогами демократизації виборчої системи.
Вся активність, як перших, так і других у цьому питанні вичерпується суперечками з приводу того, на скільки потрібно підняти виборчий бар'єр.
За всіма цими дискусіями й обговореннями ховається неприваблива істина.
Ті, хто має можливість впливу на виборче законодавство та виборчу систему в тому числі, будуть прагнути забезпечити таку їхню редакцію, що, з одного боку, максимізує їхні шанси на одержання або утримання влади в представницькій асамблеї, а з іншого боку - мінімізує шанси на перемогу конкурентів.
Але, незважаючи на всі взаємні конфліктні моменти, у влади й опозиції є також і спільний суперник – суспільні сили, інтереси яких не враховуються, і які самостійно шукають вхід у політичну систему.
Сьогодні ці сили знаходяться на такому рівні розвитку, що їм стає тісно в запропонованих інституційних і правових рамках. Доказом цього стала масштабна та швидка мобілізація громадян на захист, у першу чергу, порушених виборчих прав у 2004 році.
Перешкоджаючи їм, еліти влади, які ризикнули монополізувати право розпоряджатися народним суверенітетом на власний розсуд, рубають гілку, на якій самі й сидять. Подібними діями вони підривають легітимність влади, якою або вже розпоряджаються, або тільки планують заволодіти.
Звичайно, дуже складно думати про легітимність тоді, коли першочерговим завданням є узурпація владних повноважень. Але володіти кабінетами, службовим транспортом, бюджетними засобами і формальною можливістю приймати рішення – це ще не повноцінна влада.
Про її повноцінність можна говорити тільки тоді, коли громадяни платять податки, сплачують житлово-комунальні послуги, готові затягти паски у випадку обґрунтованої необхідності і так далі.
Але для цього люди повинні усвідомлювати, відчувати і бути впевненими, що це ними обрана, перед ними фактично, а не номінально, відповідальна влада – їхня влада.
Пропорційна система закритих партійних списків не створює передумов для такої впевненості. Більш того, єдину роль, яку вона може виконувати бездоганно – це перетасовувати ту ж засалену політичну колоду, багато карт з якої до того ж мічені.
Назар Бойко, для УП
