Щось діється
Нарешті щось діється. Ти промовляєш це подумки, шепочеш, а згодом наважуєшся промовити вголос. А потому ….Лячно подумати – виходиш на вулицю і думаєш, як Тобі, маленькій і беззахисній людині виступити проти продовження старого життя.
Інтуїтивно відчуваєш, що останні протести у Харкові – знак того, що Ти не один з цими почуттями, і країна Твоя наче прокидається після запаморочливого короткочасного паралічу.
Очманіння, яке охопило її після швидкої перемоги і повільного апатичного втрачання здавалося, б таких певних і безповоротних вже здобутків.
Не перший погляд, абсурдний, а на другий – цілком логічний парад міліції на Хрещатику та реакція влади на луценківський мітинг у Харкові підтверджують – політичний істеблішмент України добровільно змінюватися не буде.
Ані тут і тепер, ані потім, у світлому українському майбутньому, яке ось-ось настане, тільки зросте ВВП і підвищать пенсії. Його ґенеза, його мораль і соціальна програма, або навіть відверта асоціальність та скандальна зневага до суспільно-політичного життя, як такого, ніколи на дадуть йому цього зробити.
І тут можна було б вкотре понарікати на сумнозвісну українську вдачу, або впасти у розпач від безсилля змінити що-небудь "в цій країні".
На жаль, обидві реакції – такі рідні прояви українського фаталізму (якщо не багатовічного феодалізму!) – є радше втечею від реальності. І рано чи пізно, прямо чи опосередковано політика брутально зачепить кожну (друзі друзів, знайомі знайомих…) родину.
І може тоді спантеличена частина українського громадянства зрозуміє – краще місяці, роки палких дискусій і блукань у пошуках обличчя країни, ніж зграя "пап-мажорів", які "уверенной рукой" вестимуть країну у щасливе майбутнє і вже зараз так "багато і тяжко працюють" на благо вдів і сиріт.
Не забуваймо, тотальна зневіра – насамперед результат взаємної ізоляції. Коли кожен б’ється сам за себе – у ЖЕКу, в податковій, в міліції, прокуратурі, у лікарні, маршрутці і так далі.
Солідарність, яка є фундаментальним соціальним інстинктом, в нашу країну просто забули запросити. І це на території, яка може стільки розповісти про катастрофічні наслідки такої соціальної та політичної зневаги. Здавалось, під час помаранчевих подій цей інстинкт до нас навіки повернувся …
Звісно, можна себе втішати, що в нас є додаткові шанси, яких немає у сусідів, прикутих до "могутньої", "непереможної" історії. Де повільну смерть політично активного громадянина супроводжує моторошна зовнішня самоізоляція.
І приклад Росії, власне, з огляду на надпотужну, але таку безсилу зараз культуру страшенно сумний.
Ув’язана, крім прогресуючого авторитаризму, у здичавілу війну і (само)ліквідацію інакомислення, країна борсається в каламутних водах неосмисленої фальсифікованої історії, дегенерує, закриваючи очі на важкі суспільні травми, Голокост, Голодомор, свинцевий спадок КПРС та КГБ.
Усе речі, що досі затруюють свідомість суспільства, перекреслюють його майбутнє. І, як бачимо, не тільки російського.
Навіть короткий погляд в історію західних країн може допомогти збагнути одну просту річ: іншої дороги, як демократія й публічний протест ці країни не знали. І саме ці форми громадянського життя зробили ці країни і суспільства тим, чим вони є.
І не буває замало протесту, його, як правило, хронічно замало. І ми мусимо звикнути до цього. І ми зовсім не перші й єдині. І не такі вже унікальні у своїх "вроджених" невдачах.
З погляду часу, ціна за мовчання і ілюзію подарованого блага значно жахливіша, адже йдеться про стиль життя цілого суспільства. І саме звідси: покалічені біографії, еміграція, змарновані роки і депресія-туга за гідним життям.
Варто завітати у першу-ліпшу лікарню, школу, обласну адміністрацію, військову частину, не кажучи вже про тюрму, колонію. Повсюди, де досі проявив себе злий геній нашої сліпої історії…
Від усіх цих речей годі відгородитися добрим євроремонтом, європрофесією чи навіть єврокварталом (яка іронія префіксу!). І саме ці речі є першочерговими.
Своєрідні етичні правила гри, які бережуть політичних простір від криміналу та фанатиків. І тільки на їхньому тлі можливий успіх кожного. Адже реалізоване життя результат не тільки окремих зусиль кожної окремої людини, а сукупність благ усього суспільства.
Зрозуміло, що повірити у спільне, даруйте за дискредитоване слово, колективне, поколінню тих, кого під маркою загального блага так використали і ошукали, надзвичайно важко.
Як не парадоксально, але існує неабияка підозра, що свою соціальну і моральну імунізацію теперішня еліта пройшла саме у комсомолі. Утім, іронія історії, мабуть, і полягає у тому, що справжнє почуття спільноти просто украй потрібне саме там, де ним так нещадно маніпулювали.
Або як тепер – взагалі викреслили зі щоденного і політичного словника.
Риторика сильного, успішного лідера, яку так непомітно нав’язують суспільству і так переконливо в-тілюють (погляньте на такі промовисті обличчя й тіла!) певні політичні сили – зовсім на диявольський цинізм.
А радше – старий як світ симптом малокультурного класу, вияви глибоко інтерналізованої упослідженості, відтак бажання "відірватися", "вирватися з лайна" коштом беззахисної решти. Що на жаргоні цієї касти означає "подбати про сім’ю і близьких друзів".
І це щось інше, ніж звичайні майнові різниці. Найсумніше, що цих людей судитимуть їхні ж нащадки. Яких уже традиційно посилають за кордон, аби навчитися там "цивілізованого" життя.
Щось діється. І хай що там кажуть ті, які ніколи не вірили й не повірять у щирий протест, адже це поставило б під питання не тільки "трудову" біографію, а й значно ширший, і дуже інтимний спосіб стосунків цієї людини з навколишнім світом.
У нібито безликому німотному морі країни це наше єдине право й єдина можливість щось змінити.
P.S. Ця була написана до подій вівторка, коли відбувся обшук на квартирі Луценка, було закрита програма на Першому Національному, провалено призначення Огризка, а Кінаху запропонована посада в уряді Януковича.
Роман Дубасевич, культуролог, Львів-Відень, для УП
